Рафал Бебраський (у світі Юзеф Каліновський; 1 вересня 1835, Вільнюс — 15 листопада 1907, Вадовиці) — дворянин, інженер, повстанець, вчитель, монах ордену босих кармелітів, католицький святий.
Життєпис Отримав добре виховання та освіту, і став військовим інженером. Після вибуху січневого повстання приєднався до повстанців і був одним з його лідерів. Схоплений росіянами, був засланий в 1864 році до Сибіру на десять років примусових робіт. Після виходу на волю був вихователем Слуги Божого Августа Чарториського. У 1877 році вступив до Ордену Кармелітів Босих та отримав ім'я Рафала від св. Йосифа. Свячення прийняв 1882 року в Черній біля Кракова. Відзначався великою ревністю в чернечому та священницькому житті; невтомно віддавався служінню в таїнстві примирення та духовному керівництву. Відновив Орден Кармелітів Босих в Польщі. 1983 року папа Йоан Павло ІІ долучив його до сонму блаженних, а у 1991 році проголосив святим.
Рідне місто Вільнюс. На рівні з іншими містами, воно має свого святого. Так, як Рим має св. Петра, Ассізі – св. Франциска, Падуя – св. Антонія, Краків – св. Станіслава, так і Вільнюс має (поряд зі св. Казимиром) св. Рафаїла Каліновського. Там він народився, там провів дитинство та юність і ціле життя перебував там серцем.
Дитинство і молодість Святий Рафаїл народився у Вільнюсі 1 вересня 1835 року в шляхетській польській сім'ї. Батьками його були Анджей Каліновський (професор математики в Шляхетському інституті) і Юзефа Полонська. Малий Юзеф – таке ім'я отримав св. Рафаїл у день святого Хрещення – не побачив усмішки своєї матері, бо вона померла через кілька тижнів після його народження. Вихованням хлопця зайнялася його тітка Вікторія, яка стала другою дружиною професора Каліновського. Після дев'яти років старанної опіки над улюбленим племінником і вона відійшла до вічності. У цій ситуації овдовілий чоловік і батько п'ятьох дітей (двоє – від першого шлюбу, троє – від другого) змушений був одружитися втретє. Вибір упав на Софію Путкамер, дочку Марилі Верещак, яку увіковічив у своїх поемах Адам Міцкевич. Святий Рафаїл охоче називав її мамою. Хлопець перейняв від чудової боголюбивої сім'ї побожність, ввічливість та елегантність. Він ніколи не забував про своїх рідних, тому що був дуже до них прив'язаний. У радощах і смутках, у піднесеннях і на засланні – "завжди про них пам'ятав і посилав їм квіти, які сам збирав на луках, як символ ніжної вдячності".
Перші роки навчання Коли Юзефові виповнилось дев'ять років, він розпочав навчання в Шляхетському інституті у Вільнюсі, де його батько був професором і директором. Хлопець вирізнявся кмітливістю і зразковою поведінкою. Один з його шкільних друзів, Станіслав Славінський, розказує: "Юзеф Каліновський, мій приятель з Шляхетського інституту, був обдарованим учнем. Щороку він блискуче здавав усі екзамени й отримував нагороди. Після закінчення навчання він отримав золоту медаль, а його прізвище викарбували на мармуровій таблиці, яка нагадує про його перебування в інституті". Єжи, наймолодший брат Юзефа, згадує: "Мій батько, вимогливий педагог, сказав якось, що абсолютно нічим не може дорікнути Юзефові".
Важкий вибір університету Сімнадцятирічний Юзеф Каліновський опинився на роздоріжжі, оскільки диплом Вільнюського інституту, хоча і з відзнакою, не задовільняв його. З іншого боку, навчання і все, що було пов'язане з культурою, релігією і Вітчизною, в сім'ї Каліновських дуже цінували. Батьки робили все, щоб відправити дітей на навчання до університету, а було це тоді нелегко. Після 1772 року, під час окупації Росією, два великі народи Польщі і Литви, злучені Унією, були позбавлені власних наукових і культурних центрів. Хоча молодь могла вступати до російських університетів, проте там вона була відірвана від свого середовища та патріотичних ідеалів. Саме такою була ситуація Юзефа та його братів. Юнак розпочав навчання в Рільничій академії в Хори-Хорках на спеціалізації зоологія, хімія, землеробство і бджільництво, але в подальшому навчання не продовжував.
Від батька Юзеф успадкував любов до математики та інших точних наук, тому він став студентом Миколаївської військової інженерної академії в Петербурзі. Йому дуже подобалось будівництво доріг і мостів, але на ці напрями студентів вже тоді не приймали.
Інженер і математик У 1859 році Каліновський закінчив навчання і став поручником. Щоб залишити морально нездорове і релігійно байдуже середовище, він покинув Петербург і почав працювати над проектом залізничної дороги Курськ-Київ-Одеса. У цьому специфічному оточенні, подалі від шуму і галасу великого міста, він відчував себе ближче до Бога і переборов симптоми кризи віри. "У цій постійній самотності, – пише він до своєї родини, – я зміг побудувати у собі внутрішнє життя, і скажу вам щиро, що така постійна робота над собою і з собою, далеко від людей,сторону змінила мене на краще. Я пізнав велику потребу закріплення релігійних понять і остаточно до них повернувся. "Водночас зростає його пошана до Цариці Неба. У своїх "Спогадах" він розповідає нам, як у ньому прокинулося "почуття віри в заступництво Діви Марії".
Капітан Генерального штабу На жаль, будівництво залізниці було перервано на невизначений термін. Юзеф залишає залізницю за власним бажанням і через те, що він не хотів оселятися в Петербурзі, його переводять у фортецю в Брест-Литовську на посаду керівника інженерних робіт. Каліновський прибуває туди у вересні 1860 року. Життя складається досить непогано – він стає капітаном генерального штабу. Та саме там Юзеф переживає час великих сумнівів, які спонукають його до висновку, що військова кар'єра – це не його покликання.У чому причина такого рішення? Одна з причин – важке становище католицької Церкви, яка переслідувалась царем; вимушене приєднання уніатів візантійського обряду до православних, а також безнадійна ситуація молоді, перед якою окупаційна влада закрила двері шкіл.
З власної ініціативи і на власну відповідальність він відкриває недільну школу для польських дітей, в якій одночасно стає вчителем і вихователем.
Відставка У Брест-Литовську Юзеф Каліновський зрозумів, що професія військового в царській армії суперечить його патріотичним переконанням. Тому він просить відставки зі звання капітана і шукає інше місце роботи. До такого рішення його спонукало, напевно, й те, що він був свідком антиросійської маніфестації під час відпустки у Варшаві в 1861 році, а до цього, знаходячись на лікуванні в Цехоцинку, спостерігав антипольські настанови в рядах царської армії. Остаточне рішення про відставку зародилося з вибухом повстання у січні 1861 року. Святий Рафаїл визнає, що "неможливо було залишатися у військовій формі, коли серце здригалося від усвідомлення про пролиття братньої крові".
Учасник Січневого повстання Юзеф Каліновський, як ніхто інший, знав мілітарну силу царської армії і міг передбачити, що повстання було приречене на поразку. "Занадто ясно поставала перед душею суперечність беззахисного народу з суперечністю уряду, який володіє великою збройною силою". Він був впевнений, що Польщі "треба пролити більше поту, аніж крові, бо останньої забагато вже пролито", – так писав Юзеф до свого старшого брата Віктора 17 березня 1863 року. В цій ситуації він постійно ставив собі запитання: "Чи можна мені біля стількох осіб, які все присвятили справі, що вважалась тоді національною, чи можна мені було залишатись бездіяльним?" І так він остаточно приєднався до повстання і став навіть Військовим Міністром в окрузі Вільнюс.
Рятуючи життя ближніх Святий Рафаїл так описує в "Спогадах" свою діяльність у повстанні: "Передусім я своєю діяльністю намагався допомагати, а там, де це було можливе, рятувати людське життя".
Коли за наказом Народного Уряду на початку липня 1863 року він повернувся з Варшави до Вільнюса, повстання було вже майже придушене. В місті панував несамовитий терор, який сіяв царський уповноважений Михайло Муравйов. Монастирі він замінював на в’язниці, наказав арештувати вільнюського єпископа Адама Красинського, якого невдовзі заслав на вигнання, протягом одного місяця підписав 18 смертних вироків і цілі села засилав на Сибір. У цій ситуації нелегко було керувати повстанням.
Майбутній святий – Юзеф Каліновський – намагався передусім рятувати людей і запобігати найгіршому, що могло очікувати його співвітчизників. Він знав, що людина реалізує себе в служінні іншим людям. Цей принцип керував ним тоді, коли він приєднався до повстання, хоча й передбачав, що воно буде придушене. У нього була тільки одна мета: рятувати повстанців: "відмовляти інших від вчинення помилки". Отець Отто Філек пише: "не мати жодної причетності у вчиненні великої помилки, а потім взяти добровільну участь і нести відповідальність за цю помилку, розділяти нещастя разом з іншими, нікого не звинувачуючи (а радше беручи на себе провину інших), – це красномовно свідчить про велич Юзефа Каліновського".
Арешт і вирок Після довгого і таємного шпіонажу в ніч з 24 на 25 березня 1864 року росіяни арештували Юзефа Каліновського і ув'язнили в домініканському монастирі, який став в'язницею для повстанців. Він був одним з останніх керівників повстання, що перебував на волі. Його провина була особливо важкою: екс-капітан царського війська став Військовим Міністром у повстанні проти царя. Тому вирок, який видав військовий суд 2 червня того ж року, був найважчий: смертна кара. Численні прохання його родичів, загальна повага, а передусім лист, який він сам написав до Муравйова, посприяли тому, що "Нерон поляків" змінив смертну кару на 10 років примусових робіт у Сибіру. Таким чином він уник ризику, що народ визнає Каліновського мучеником.
Дорогою до Сибіру Разом з іншими чисельними засланцями Каліновський вирушив у дорогу на Сибір. Ця подорож тривала дев’ять місяців з Вільнюса через Петербург, Москву, Перм, Тобольськ, Томськ, Красноярськ, Іркутськ аж до берегів озера Байкал. Подорожували залізницею, на човнах, заржавілих кібітках, на санях, а потім пішки через невивчені болота і лід, виставлені на хвороби і нескінченні марші. Каліновський зіткнувся з матеріальною і духовною убогістю мешканців тундри.
В дорозі він пережив радісну зустріч зі своїм шістнадцятилітнім братом Габріелем, також засланцем, а потім не менш болючу розлуку. Майбутній святий палко молився до Бога і до "Тієї, що Світить в Гострій Брамі" – покровительці мешканців Вільнюса, просячи допомоги в цій страшній подорожі життя. Багато його товаришів померли дорогою. "Місто Перм було місцем збору, з якого засуджених розсилали на схід..." – згадує Каліновський. "Від самої Пермі аж до Далекого Сходу величезні простори перед Уралом і поза ним ставали безмежним кладовищем десятків тисяч жертв, викинутих назавжди з лона власного народу. Вони вже назавжди поглинуті!"
"Архангел Товії" Вдалу назву "Архангел Товії" має біографія Святого Рафаїла авторства Ілсе Лейтенберга. Та й справді, Святий Рафаїл був справжнім другом, товаришем у подорожі, схожим на архангела, який подорожував разом з Товією в Старому Заповіті. Особливо в дорозі до Сибіру. У цей болісний час він завжди пам’ятав про інших, міг не тільки героїчно долати біль і страждання, а й ділився всім, чим міг, всім, що мав: шматком хліба, сорочкою, усмішкою. Юзеф писав до своїх рідних у Вільнюс: "Пишу щиро, нужда тут велика, а на Батьківщині копійка легше дається, ніж тут, у Сибіру, а бути байдужим до людської біди я не можу".
В Сибіру працював у соляній шахті в селі Усолі, що на острові річки Ангари поблизу Іркутська. Після амністії від примусових робіт Юзеф і надалі був змушений перебувати в околицях Іркутська. Там він присвячував свій час навчанню депортованих дітей, а також допомагав отцю Кшиштофу Шверніцькому – настоятелю всього Сибіру – готувати дітей до першого Святого Причастя. Завдяки отцю Кшиштофу Юзеф вів багате духовне життя, заглиблювався в духовну літературу, часто приймав св. Таїнства. Згідно з його ж словами, все це він робив для того, щоб приготуватись до духовного стану, до якого давно відчував покликання.
Нарешті вільний