Англійська драма — драматичні твори або театр, де вони поставляються, написані англійською мовою або англійськими драматургами. Драма є відомий жанр англійської літератури. Найвизначнішою постаттю у цьому жанрі літератури є Вільям Шекспір, який відомий на весь світ завдяки своїм драматургічним творам.
Зародження англійської драми
Англійська драма зародилася в надрах середньовічної культури, в церковних обрядах, і була спочатку символічної пантомімою, що ілюструє літургію й прикрашає пасхальну і різдвяну служби. Потім пантоміма стала супроводжуватися текстом латиною. Літургійна драма, яка гралася служниками церкви, до Χ-століття розпалася на ряд вистав, які відтворювали головні події християнського календаря. Поступово драма полишила церковні приміщення, вийшла на міські площі, в виставах стали брати участь актори, а місцева мова поступово витіснила латину. Тип драми, що розігрувалася мирянами, отримав назву міракль (драматичні сценки, що зображають дива, вчинені святими). Дещо пізніше виник ще один тип драми — мораліте, середньовічна алегорія з персоніфікованими гріхом і чесністю, які борються за людську душу.
Епоха відродження. Єлизаветинський і Якобінський періоди Англійська драма Відродження виникла з щасливого союзу двох початків — алегоричного дидактизму англійської середньовічної драми і гуманізму італійського Відродження. Цей процес завершився в два останні десятиліття 16 століття. Вже до 1588 року Єлизаветинська драма досягла повного розквіту. Зародок Єлизаветинської комедії можна бачити в інтерлюдіях — драматичних сценках, що розігрувалися на урочистих прийомах. У них чітко простежувалися фарсова, співоча і хореографічна національні традиції, а також середньовічна пристрасть до абстракції, словесної гри і каламбуру. Перші класичні зразки англійської комедії створили шкільні вчителі Н.Юдалл (Ралф Ройстер Дойстер — Ralph Roister Doister, 1553—1554) і Вільям Стівенсон (Голка матінки Гуртон — Gammer Gurton's Needle, бл. 1553). Через десятиліття Дж. Гаскойн, використавши італійський любовний сюжет того часу, створив комедію «Здогадки» (Supposes, 1566) і, що важливо, написав її прозою.
Крім комедії англійська драматургія збагатилася ще одним, специфічно місцевим жанром — іісторичною хронікою, що служила цілям освіти і патріотичної пропаганди через постійну загрозу іспанського вторгнення. Звичайне для тодішніх письменників вільне поводження з джерелами показує хроніка Д.Бейля «Король Іоанн» (Kynge Johan, 1536). Лише частково змогли надати драматургічну щільність пухкій масі історичного матеріалу К. Марлоу в «Едуарді II» (бл. 1592) і В. Шекспіра в ранній тетралогії, що охоплює період війни Червоної та Білої троянд (Генріх YI у трьох частинах і Річард III). Страшні наслідки суспільних потрясінь відтворила друга, більш значна тетралогія Шекспіра з часів правління Річарда II, Генріха IV і його героїчного сина, принца Гаррі. Основні теми єлизаветинської трагедії прийшли в неї з хронік. Але якщо автори хронік спиралися на політичні наслідки пихи і злодіянь державних чоловіків, то авторів трагедій більш цікавили моральні аспекти паплюження чесноти.
На англійську комедію вплинули Плавт і Теренцій, а на трагедію — Сенека (бл. 4 до н. е. — 65 н. е.). З грецької драми Сенека запозичив фігуру гінця, що розповідає про події, що відбуваються за сценою, він також зловживав довгими пихатими монологами. В результаті трагедії втрачали у драматичній напруженості, стаючи драмами для читання. Разом з тим вплив Сенеки на англійську трагедію важко переоцінити, у його прихильності до канонів грецької драми і у розлогих, повних моралістичних сентенціях-промовах була укладена чарівна привабливість. Його Десять трагедій, перекладених на англійську мову (1581) знаходили відгук не тільки в аристократів, які виявляли інтерес до стоїчної філософії, але і у простої публіки, що любила подивитися на страшне видовище.
Становленню драми відродження у Англії сприяла творчість людей з класичною освітою, які прагнули пристосувати античну форму місцевим змістом. За два останні десятиліття 16 століття англійська драма досягла виняткових висот завдяки тому, що в цей час зійшлися чотири необхідних умови для успішного розвитку драматургії: зріс професіоналізм акторів; завершилося будівництво першого постійно діючого театру (1576); склалося досить широке коло публіки з різних прошарків суспільства, з найрізноманітнішими уподобаннями, готової платити за розваги і нарешті, талановита молодь, яка вважала привабливою професію драматурга.
Особливо багато для перетворення «тюдоровської драми» в зріле дітище золотої єлизаветинської пори зробила група освічених і сміливих молодих людей, яких називали «університетськими розумами». Д.Лілі куртуазними комедіями на міфологічні сюжети відповідав рафінованому смаку аристократів-завсідників «закритого» театру «Блекфрайерз» (Ендіміон, 1588). П'єси Роберта Гріна (Монах Бекон і чернець Банго, 1591), Дж. Піла (Засудження Паріса — The Arraignment of Paris, бл. 1584), навпаки, призначалися для більш широкої публіки.
У більшості єлизаветинських комедій на рівних присутні високий комізм і низьке комікування, витончений гумор і грубий фарс, романтизм і реалізм. У ранніх комедіях Шекспіра «Приборкання норовливої» (1593), «Два вероньця» (1594), «Безплідні зусилля кохання» (1595) і «Сон в літню ніч» (1595) очевидний вплив і Джона Лілі і його попередників у піднесених любовних історіях, і фарсовій традиції. Їх рівновагу досягнуто у комедіях «Як вам це сподобається» (1599) і «Дванадцята ніч» (1600), де ідеали протиставлені їх реальному життю . До кінця століття все більшого значення набуває середній клас, що знайшло відображення у драмі Т.Деккера «Свято башмачника» (1599), де в образі енергійного, повного життя героя прославлений лондонський ремісник.
Початок золотої ери єлизаветинської драми позначила «Іспанська трагедія» Томаса Кіда (The Spanish Tragedy, бл. 1588). Ця яскрава мелодрама ввела в англійський побут «трагедію помсти». Але тільки Марлоу надав англійській драмі справжню велич. У кожній з його найкращих п'єс присутній титанічний герой. Тамерлан, мальтійський єврей або доктор Фауст — воістину герої, до трагічного фіналу їх призводить невситима жага влади, багатства, знань. Особливий внесок Марлоу в англійську драму — його «потужний рядок», вміле, гнучке використання білого вірша. Вперше у Англії з'явився драматург, який створив власну сценічну мову. До 1593 більшість «університетських умів» вже пішли з життя, хтось перестав писати для театру, і на місце Лілі, Кіда і Марло прийшов Шекспір. У Лілі він навчався звертати куртуазно-лицарську любовну історію у дотепну комедію; у Кіда взяв видовищність і мелодраматизм «трагедії помсти», використавши у створенні «Тіта Андроніка» (1593), але найбільше він був зобов'язаний Марлоу. Працюючи над «Річардом II» (1595—1596), Шекспір використовував як зразок хроніку Марлоу «Едуард II.»: У 1603 померла королева Єлизавета, і на англійський престол зійшов Яків I, родоначальник династії Стюартів. На рубежі століть Англію роздирали політичні, релігійні і класові протиріччя, і драматургія відобразила ці потрясіння. Театри, при Єлизаветі брали різнорідну публіку, тепер грали для обраної аудиторії. В залежності від того, писав драматург для публічних театрів або для приватних, які відвідувало панство, він змінював тематику і стиль своїх п'єс. Відповідно змінилася художня установка. Намітилася в серйозній драмі тенденція до аналізу та до роз'їдаючої рефлексії, яка перетворила історичну п'єсу з яскравої військової хроніки у біографічне дослідження або повчальну історію.
Томас Деккер швидше за інших відчув тверезий дух часу, показавши в «доброчесній шльондрі» (1604—1605) лицемірство і аморальність аристократів на тлі доброчесного простого люду і хоча б частково задовольнивши потреба нижчого класу в сценічному втіленні його насущних інтересів і способу життя. : Відтворюючи впізнанну обстановку, Деккер та Т.Хейвуд (Жінка, вбита добротою, 1603) йшли за Беном Джонсоном, що зробив величезний вплив на англійську комедію 17 ст. У п'єсі «Всякий у своїй вдачі» (1598) Джонсон сформулював свою теорію комедії. Виходячи з середньовічного уявлення, згідно з яким темперамент людини визначається одним з чотирьох «гуморів» — меланхолією, флегмою, кров'ю і жовчю, — Джонсон створював характер, обумовлений однією, головною пристрастю. Показовий приклад впливу Джонсона — «Незадоволений» (1604) Д.Марстона: вся дія п'єси зосереджено на герої, який уїдливо критикує все і вся . Втім, Джонсон увійшов в історію літератури не тільки як автор теорії «Гумор», яка втілила її у своїх сатиричних творах. Його чотири комедії — «Вольпоне» (1606), «Епісін» (1609), « Алхімік» (1610) і "Варфоломіївський ярмарок "(1614) — неперевершені шедеври, глибоко досліджують людські дивацтва і недоліки. Сатирична комедія Джонсона і романтична комедія Шекспіра визначили два шляхи, за якими пішов розвиток англійської комедії.
Якщо Марстон, Деккер та інші розвивали напрямок, вказаний Джонсоном, то Дж. Чапмен в п'єсах «Дворянин-воротар» (1606) і «Мосьє д'Олів» (1606) виявив схильність до романтичної комедії. Гармонійно поєднувати романтичний сюжет з реальними життєвими обставинами зумів Т.Мідлтон («Як надути старого», 1608; «чеснотна дівчина з Чіпсайду», 1613).
У жанрі трагедії якобінські драматурги воліли «трагедію помсти», тому що вона найкраще виражала їхнє уявлення про розпад у часі. У "Білому дияволові "(1611) і «Герцогині Амальфи» (1612) У Д.Уебстера помста є частиною світового зла, а не відплатою за конкретні злодіяння, як у Кіда і Шекспіра. Крім Шекспіра, який за п'ять років створив чотири найбільші трагедії — «Гамлет» (1601), « Отелло»(1604), «Король Лір» (1605) і «Макбет» (1606), — заслуговують уваги і трагедії, які написали Чапмен і Мідлтон. Взяті з сучасної французької історії трагічні герої Чапмена за зарозумілістю і самовпевненістю не поступаються героям Марло (Бюсси д'Амбуаз, 1604; Трагедія Бірона, 1608). Мідлтон в написаних у співавторстві з У.Роулі драмах «Жінки, остерігайтеся жінок» (1620) і «Таємна підміна» (1622) досліджує теми сластолюбства і моральної деградації, виявивши при аналізі пригнічених бажань і підсвідомих імпульсів вражаючий психологічний дар. В цей сумний і жорстокий час розвинувся жанр трагікомедії розрахований в основному на аристократичну аудиторію, в цьому жанрі писали постійні співавтори Ф.Бомонт і Д. Флетчер (Філастрій, 1609; Король і не король, 1611). До жанру трагікомедії наближені і їх романтичні трагедії (Трагедія дівчини, 1610), де також багато несподіваних поворотів дій і збігів, але немає щасливого фіналу. На писавших після них якобітскіх драматургів Бомонт і Флетчер мали великий вплив, навіть Шекспір не уникнув його, створивши в кінці життя романтичні драми «Цимбелін» (1609), « Зимова казка» (1610) і «Буря» (1611).
Останні роки Відродження відзначені занепадом драматургії. Театр все більше ставав схожим на придворну розвагу. Драматурги змушені були запозичувати сюжети у своїх попередників або просто переписувати старі п'єси, даючи їм нове життя. Так, п'єса Ф.Мессінджера «Новий спосіб платити старі борги» (1625) — переробка комедії Мідлтона. Трагедії Д.Форда «Шкода, що вона повія» (1625) і «Розбите серце» (1633), свідчать про аристократичні вподобання автора, відображають культ платонічної любові і лицарської честі, що увійшли в моду при дворі Карла I. Найкращі трагедії Дж. Шерлі «Зрадник» (The Traitor, 1631) і «Кардинал» (The Cardinal, 1641) — драми помсти, їх герої — історичні діячі недавнього минулого. У комедіях «Гайд-Парк» (1632) і «Жінка легкої поведінки» (The Lady of Pleasure, 1635) Шерлі зображує звичаї світського суспільства в манері, близькій комедії Реставрації.