Вірменська мініатюра — національний мініатюрний живопис середньовічної Вірменії, Кілікійського вірменського царства і деяких вірменських колоній. вірменська мініатюра має декілька основних груп і етапів розвитку: до XI століття; школи Великої і Малої Вірменії XI–XII століть; Кілікійської Вірменії XII–XIV століть; школи Бардзр-Айка, Ані, Арцаха, Гладзора, Татева, Васпуракана з XIII століття; після XIII століття також в колоніях вірменської діаспори.
VI–XII століття
Історичний начерк
З 25 тисяч вірменських середньовічних рукописів, що збереглися, близько 10 тисяч є ілюстрованими, з них 5-7 тисяч — повноцінними мініатюрами. Частіше за все ілюструвались Євангелія, іноді — Біблія, тонакани і чашоци. Рукописи створювались в скрипторіях церков — грчатунах. Перші ілюстровані Євангелія створювались, вочевидь, з часу їх перекладу вірменською мовою, ще у V столітті. Найбільш давні збережені вірменські мініатюри належить до VI–VII століть. Це чотири мініатюри, прикріплені до «Ечміадзинського Євангелія» 989 року (написано в монастирі Нораванк провінції Сюнік). Ці мініатюри, унікальні за своїм художнім рівнем і образним мисленням, є цінними зразками ранньохристиянського образотворчого мистецтва. Мініатюри VI–VII століть — тематичні. Історичні джерела повідомляють про існування у VI–VIII століттях камсараканської школи мініатюри. Вже на початку VIII століття Степанос Сюнеці написав «тлумачення хоранів», в яких пояснювалось значення кольорів, тваринних і рослинних мотивів, обґрунтовувалось їх естетичне і смислове значення. Повністю ілюстровані книги збереглись з IX століття, це «Євангеліє цариці Млке» 862 року і два «Ечміадзинських Євангелія». Живопис цих рукописів вирізняється стилістичною і орнаментальною розмаїтістю, застосуванням золота. З X століття хорани (аркове оформлення, зокрема, «канонів згоди») замінюють «темп'єтто» чи хрест зі ступінчастим п'єдесталом, після — «Жертування Авраама», «Богородиця з немовлям» і євангелісти. Серед ранніх ілюстрованих рукописів варто відзначити рукопис 986 року, який ілюстрований хоранами, а на окремому аркуші міститься зображення хреста. Рукописи IX–X століть в основному двох категорій: створені з професійною майстерністю і відносно прості.
Аж до першої половини XI століття мініатюри розміщувались на початку рукописів («Послання Євсевія», євангелісти та ін.). Мініатюри цього періоду лінійні, виконані декількома «акварельними» відтінками, простими «тасьмами». Євангелісти зображені стоячи (дві чи чотири фігури). Найбільш ранні ілюстровані рукописи XI століття датуються 1007Венецианское собрание, № 887, 1018Матенадаран, № 4804 і 1033 роками. В «Євангелії Вехапара» (X–XI ст.), крім власне аркушевих ілюстрацій, є також багато внутрішньотекстових ілюстрацій. Кожне Євангеліє починається з зображення євангеліста. Багато цих мініатюр виконані з гарним відчуттям кольору і ритму (Євангеліє, 1038 р.). З другої половини XI століття високі позиції займає анійська школа рукописної книги, однією з найвідоміших пам'яток якої є «Євангеліє Мугні». Мініатюри цієї групи відзначаються монументальністю і «фресковістю», виділяються пишністю ілюмінації в зображенні рослин, реальних і міфічних істот тощо. Багато з них являють собою енциклопедії, в тому числі візантійських і близькосхідних зображальних мотивів. Євангелія починаються з зображення євангелістів, що сидять, і титульних аркушів, які набувають майже канонічного вигляду. Тематичні зображення «Євангелія Мугні» слідують хоранам і частіше зображаються спільно. Надалі такий тип мініатюрного виконання зустрічається у Саргіса Піцака і представників гладзорської школи.
Через візантійську та сельджукську агресію багато вірменських царських і нахарарських домів переміщались в західні провінції Вірменії, де в тісній взаємодії з візантійською культурою розвивалось високе мистецтво вірменської рукописної книги і мініатюри («Євангеліє Трапизона», «Євангеліє Карса»). Тут візантійський вплив відзначається як у пластиці образів, так і в орнаментальних ілюстраціях.
Прикрашення Євангелій XII століття більш просте, мініатюр на біблійні теми порівняно мало. В цей час остаточно формується титульний лист з особливими мініатюрними орнаментами. У другій половині XII століття формується мистецтво ілюстрації тонаканів (спеціальні церковні збірки тощо). В цих великих манускриптах текст починається з зображення образа героя чи автора «Житія», головною ілюстрованою літерою і глхазардом. Деякі рукописи XII століття своїми багатими ілюстраціями пов'язані зі школою кілікійської вірменської мініатюри.
Шедевром вірменської мініатюри XII століття вважається «Нарек» 1173 року з чотирма портретами Григора Нарекаці.
Як відзначає один з найбільших спеціалістів зі стародавньої іконографії і мініатюри В. М. Лазарєв, незважаючи на взаємовідносини з візантійською і сирійською культурою основою вірменської мініатюри завжди була місцева художня традиція.
Галерея, IX–XII століття
XIII–XVII століття
Історичний начерк
Нове відродження мініатюрного живопису Вірменії починається з першої половини XIII століття (до монгольських завоювань) і з останньої чверті того ж століття (мініатюрні школи Гладзора і Васпуракана). Один з найзначніших рукописів цього періоду «Мшо чаринтір» створений у 1200–1202 роках Варданом Карнеці і Степаносом. В ньому досягнення орнаментального мистецтва XII століття виражені з найбільшою досконалістю. В першій половині XIII століття великим центром мистецтва рукописної книги стає Ані. Тут було створене «Євангеліє Ахпата» (1211 р.), в якому збереглась тематична мініатюра «Вхід Христа в Єрусалим». В цей час жив мініатюрист Ігнатіос. Його роботи — 14 сюжетних мініатюр, що містяться в Рукописі з Ісфахана, — вирізняються лінійним стилем, прозорістю кольорів і відтінків, для персонажів, особливо жіночих, характерна емоційна виразність. В «Євангелії перекладачів» 1232 року персонажі відрізняються драматизмом, відтінки кольору напружені. З 1224–1261 років відомі цінні князівські рукописи з Хачена (Нагорний Карабах), які за художнім виконанням близькі Євангеліям Ігнатіоса і Ахпата. «Євангеліє Єрзнка» 1269 року відрізняється розкішшю і художніми особливостями. Майстри мініатюрної школи Гладзора кінця XIII-го, середини XIV століття Момік, Торос Таронаці, Аваг, мають різний художній стиль й кожен по-своєму несе вплив кілікійської мініатюрної школи. Момік, який був також архітектором і скульптором, створив своєрідні мініатюрні типажі, персонажів він зображає більш багатопланово, ніж представники кілікійської школи. Вже у 1320-х роках Саргіс Піцак відроджує всі види тематичних мініатюр, його творчість характеризують симетричні композиції, площинний геометризований стиль і т. д. Торос Таронаці в своїх хоранах та ілюстраціях титульних аркушів впроваджував незвичайні орнаментальні мотиви, що мають найдавніше художнє коріння. В його мініатюрах гори і річки «рухливі», сповнені внутрішнього життя, обличчя людей — ліричні. Вкрай напруженим зобразив внутрішній світ своїх героїв мініатюрист Аваг, який продовжив деякі традиції кілікійської школи . Найбільш ранні вірменські мініатюри зі світським змістом пишуться, в основному, з XIII століття. Продовження традиції гладзорської мініатюрної школи відзначається в Татеві, де Грирог Татеваці писав також тлумачення до малюнків хоранів, а в 1378 році сам ілюстрував одне Євангеліє. В ньому збережені художні типажі Тороса Таронаці, однак вони менш виразні.
З другої половини XIV століття, в зв'язку з втратою вірменським народом національної державності, вірменська культура тимчасово розвивається більше в діаспорі — Італії, Криму, Константинополі і т. д. В самій Вірменії цінні рукописи надалі створювали в Сюніку і Бардзр Айку (Висока Вірменія). В останньому помітний вплив візантійського «палеологічного» художества. Мініатюрні традиції Високої Вірменії прямо продовжують вірменські мініатюристи Криму — Григор Сукіасанц, Натер і його син Аветіс, Нігогайос Цахкарар та інші.
В Середні віки були створені особливі керівництва з образотворчого мистецтва — «Паткерусуйци». Найдавніший зі збережених рукописів — «Паткерусуйц» належить до XV–XVI століть. Серед вірменських мініатюристів доби можна відзначити Акопа Джугаеці (XVI—початок XVII століття), який за версією деяких істориків вважається останнім значним вірменським мініатюристом. Виникнення вірменського книгодрукування і станкового живопису негативно позначились на подальшому розвитку середньовічної мініатюри.
Кілікійська школа
Вірменська мініатюра і книжкове мистецтво XIII століття найбільшого розвитку досягає в Кілікії. Кілікійська школа живопису сформувалась у XII столітті і проіснувала до 80-х років XIV століття. В цей період в грачтунах Дразарка, Скеври, Акна, Грнера, Бардзраберда працювали талановиті художники Григор Млічеці, Костандін, Вардан, Кіракос, Ованес, Торос Рослін, Григор Піцак, Саргіс Піцак. Найдавніші рукописи цієї школи походять в основному з Дразарка. З другої половини XII століття одним з центрів кілікійської школи мініатюри стає Скевра, де були сформовані її основні принципи. Відомі імена трьох мініатюристів зі Скеври — це Вардан, Костандін і Григор Млічеці. Відомий рукопис Млічеці — «Книга скорботних пісень» Нарекаці, ілюстрований у 1173 році. До 1193 року належить Львівське Євангеліє (у вірменській традиції — «Євангелії Скеври») того ж мініатюриста. В останній роботі вже більш відчутні нові характерні риси кілікійської вірменської мініатюри. Після періоду відносного занепаду першої половини XIII століття, ця школа знову відроджується у другій половині століття, після правління Хетума I-го.
Початок розвитку грчатунів Ромкли припадає на 60-ті роки XII століття. Найдавніший ілюстрований рукопис з Ромкли — Євангеліє 1166 року. Місто Ромкла стає центром розвитку кілікійської школи мініатюри у другій половині XIII століття. Цей розвиток тісно пов'язаний з діяльністю католикоса Костандіна I Бардзрабердці. перший майстер цього центру — Кіракос. Більша частина рукописів Ромкли (в тому числі Тороса Росліна)була створена на замовлення кілікійського католикоса. Поруч з Кіракосом ще одним майстром мініатюри 40—60-х років XIII століття був Овенас. Збереглась значна кількість рукописів невідомих майстрів другої половини століття. Хоча система ілюстрування Євангелій змінилась не значно, істотно збагатилось їх тематичне і орнаментальне охоплення. Торос Рослін надає нових іконографічних ізводів євангелічним темам. Його високі класичні роботи пожвавлюються тим, що мініатюрист використовував реальні типажі і обличчя для створення євангелічних образів. Хорани і сцени супроводжують зображення біблійних пророків. Рослін розвиває колір до найтонших відтінків, використовує багаті прозорі тони, надає персонажам виняткової природності. Торос Рослін і наступні представники кілікійської придворної школи багато в чому випередили італійське треченто XIV століття. В «Євангелії цариці Керан» (1272 р.), «Євангелії принца Васака», «Лекціонарії Хетума II» (1286 р.) та інших роботах 1280-х років автор синтезував зображальні методи вірменської та інших культур. Художники того часу розвивають стиль Росліна у бік певної драматизації образів. Блискучими зразками біблійної ілюстрації є Біблії школи Ованеса Аркаехбайра 1263–1266 і 1270-х років, а також «Біблія царя Гетума» 1295 року. Однак в цілому після падіння Ромкла (тут знаходився престол католикоса) у 1292 році, кілікійська мініатюрна школа занепадає, тематичні мініатюри надалі майже не створюються.
Галерея, XIII–XV століття
Гладзорська школа