Анато́лій Фе́дорович Зубри́цький (прізвиська — Зубр, Тато (); 20 листопада 1920, Одеса, Одеська губернія, Українська РСР — 17 лютого 2005, Одеса, Україна) — український радянський футболіст, грав на позиції воротаря, футбольний тренер. Майстер спорту СРСР (1948 рік) та Заслужений тренер Української РСР (1961 рік). Ветеран німецько-радянської війни. Один з найавторитетніших футбольних фахівців в Україні 1960-х — 1970-х років. Засновник та перший керівник СДЮШОР «Чорноморець» у 1975—1977 та 1979—2005 роках. Відомий виступами за одеський «Харчовик», київське «Динамо» та кишинівський «Буревісник». У складі цих команд тричі ставав володарем кубку Української РСР, а також став переможцем зонального турніру класу «Б» чемпіонату СРСР.

Головував тренерські штаби полтавського «Колгоспника», одеського «Чорноморця», «Дніпра» з однойменного міста, київського «Динамо», криворізького «Кривбасу» та сімферопольської «Таврії». Як тренер Анатолій Федорович у різні роки вигравав кубок УРСР, двічі ставав переможцем зонального турніру класу «Б», а також виграв чемпіонат СРСР серед дублерів.

Життєпис

Кар'єра футболіста

Перші роки Анатолій Федорович Зубрицький народився 20 листопада 1920 року в Одесі, що на той час входило до складу Херсонської губернії Української РСР. Майже усе дитинство разом із іншими дітлахами Анатолій провів у місцевому порту. У дитинстві він захоплювався волейболом, баскетболом та великим тенісом. В останньому, до речі, досяг деяких успіхів, ставши срібним призером шкільної спартакіади Азовсько-Чорноморського краю у середині 1930-х років. Але остаточно для себе Зубрицький серед усіх видів спорту обрав футбол, у який грав з дитинства у дворі. Пізніше хлопець почав виступати за юнацьку команду з місцевого палацу піонерів, що знаходився у Воронцовському палаці під керівництвом відомого одеського футболіста імперських часів, Олександра Злочевського. Навчаючись у школі, Анатолій, грав за дорослу непрофесійну команду ДСТ «Буревісник» та збірну міста Одеси.

Після закінчення дев'ятого класу Зубрицький поступив на робітфак при Одеському консервному інституті (нині Інститут холоду, кріотехнологій та екоенергетики імені В. С. Мартиновського ОНАХТ), який закінчив восени 1939 року і був прийнятий на перший курс інституту. Але ще до початку занять Анатолія Федоровича та ще кількох молодих воротарів місцевих команд запросили на перегляд в одеське «Динамо», що виступало у класі «А» чемпіонату СРСР. На початку чемпіонату дублюючий воротар команди, Дмитро Піньков був відрахований зі складу клубу, а без другого воротаря у вищому дивізіоні національного чемпіонату в одеської команди були не великі шанси чогось досягти, тому керівництвом було надано наказ віднайти з місцевих футболістів дублера для команди.

Одеські «Динамо» та «Харчовик» Після перегляду декількох футболістів тренери динамівців обрали Зубрицького, як дублера основного воротаря і незабаром, разом з командою хлопець вирушив на матч до Москви проти місцевого ЦБЧА. Під час матчу, що відбувся 4 червня 1939 року на стадіоні «Сталінець», основний воротар одеситів Олександр Михайличенко отримав травму і ворота довелося захищати молодому Зубрицькому. Дебютний матч у команді майстрів, незважаючи на поразку 2:3, Анатолій провів на високому рівні, а у наступному турі проти столичного «Торпедо» юний воротар відіграв свій перший «сухий матч» (1:0).

І хоча Анатолій дебютував у професійному футболі саме з «армійцями», для одеської публіки цей воротар був не знайомий і тому ще один «дебютний матч» Зубрицький зіграв 16 червня 1939 року на Стадіоні парку імені Шевченка проти тбіліського «Динамо». Через те, що Михайличенко, все ще не одужав, Зубрицький знову зайняв ворота. Рахунок було відкрито на 3-й хвилині легендарним грузинським бомбардиром, Борисом Пайчадзе, але у середині першого тайму одеситам вдалося зрівняти рахунок, м'яч забив Володимир Онищенко на 28-й хвилині. По завершенні першого тайму рахунок так і закінчився нічийним. На початку другого тайму на 51-й хвилині «моряки» забили другий гол, повівши у рахунку, а 78-й хвилині московський арбітр зустрічі, Демідов, призначив у ворота одеситів пенальті, який виконав грузинський футболіст, Михайло Бердзенішвілі, але вже через три хвилини одеська команда знову поченає вести у рахунку, дякуюючи другому голу від Петра Калашникова. На останніх хвилинах під час ще одної атаки тбілісців Зубрицький кинувся у ноги Пайчадзе, прийнявши удар на себе. Після чого довго лежав на газоні, не маючи змоги підвестися через отриману травму. А після наданої гравцю лікарської допомоги Анатолій знову, тримаючись за живіт, зайняв місце у створі воріт, адже замін більше в одеської команди не було. Після цього, на останніх секундах зустрічі, м'яч знову потрапив до ніг Бориса Пайчадзе, але той вибив м'яч в аут. Того сезону Зубрицький відіграв за команду з «Південної Пальміри» всього вісім матчів, де пропустив 24 голи. І хоч у той час у складі одеської команди грало досить багато досвідчених футболістів свого часу, як Михайло Волін, Леонід Орєхов, Микола Хижников тощо, але все ж за підсумками сезону команда вилетіла до Групи «Б», посівши останнє місце у турнірній таблиці.

У 1940 році Михальченко був призваний в армію, завдяки чому Зубрицький став основним воротарем команди. Але незабаром на армійську службу був призваний і сам Анатолій. Завдяки клопотанню команди, він був залишений у військової частині, що розташовувалася в Одесі і продовжував виходити на поле у ​​складі команди, яка до того часу змінила товариство «Динамо» на «Харчовик». Втрата двох воротарів майже одночасно змусила керівництво та тренерський штаб шукати ще одного воротаря до команди «моряків». Це місце зайняли два нових гравці клубу — колишній воротар сталінського «Стахановця» Віктор Ломакін та Костянтин Дейніс, однак більшість матчів у сезоні за команду, все ж, провів Анатолій. Вже наприкінці сезону Зубрицький, пройшовши «курс молодого бійця», почав виступав тільки в армійських футбольних та баскетбольних змаганнях за команду Одеського військового округу. Навесні того ж року футбольне керівництво міста намагалося повернути Анатолія до команди майстрів, але якраз у той час у Кишиневі проводилися змагання першості округу, тому командування військової частини пообіцяло перевести Зубрицького тільки у червні.

Німецько-радянська війна Маючи вже усі потрібні документи, Анатолій на початку літа готувався знову повернутися у великий футбол, але у червні того ж року усі плани були зірвані початком Німецько-радянської війни. Військова частина, де перебував Зубрицький, брала участь у боях на кордоні з Румунією. Під час відступу підрозділи вже під Миколаєвом були оточені ворожою піхотою, а Зубрицький з іншими бійцями були захоплені у полон. Якийсь час військовиків тримали у місцевому морському шпиталі, після чого 40 солдат, серед яких був і Анатолій перевезли до села Коблеве, що у Березанському районі, Миколаївської області, використовувати їх, як робочу силу на дорожніх роботах. 16 жовтня 1941 року німецько-румунські війська захопили Одесу. Після цього полонених було наказано перевести до іншого табору. У ході переходу з місця на місце, колона колишніх радянських солдат розтягнулася на кілометри, при цьому охороняла її незначна частка румунських солдат, які не були вельми спостережливими. Під час переходу колоною одеського Пересипу, Зубрицький, побачивши, що практично уся місцевість вкрита невеличкими ямами-озерами та розбомбованими заводами, вирішив втекти. Тоді разом з ще одним полоненим Анатолій сховався на території одного з заводів, де вони чекали до вечора, а вибравшись з-під укриття радянські солдати пішли до міста ховатися.

Добравшись до Одеси, Анатолій сховався у родичів і три тижні не виходив з дому. А згодом він дізнався, що на місцевому заводі «Кінап», що розташовувався на вулиці Дальницькій, 25 працює ціла спілка одеських футболістів. Серед них, зокрема, були і колишні колеги Анатолія: Леонід Орєхов, Микола Хіжников, Петро Калашников, Олександр Брагін та інші. Хоч виробництво на заводі було призначено для випуску кіноапаратури, новою місцевою владою його було переобладнано для ремонту автівок. Анатолій влаштувався туди вантажником, а згодом став шофером. Власником виробництва на той час був російський емігрант і коли він дізнався, що на нього працюють відомі футболіста, вирішив заснувати свою виробничу команду, назвавши її «Глорія-Форд». Нова одеська команда грала здебільшого з військовими румунськими командами з найближчих румунських міст, а також з іншою новою одеською командою «Вікторія», коди згодом перейшли Орєхов та Бесєдін. І якщо в румунських військовиків «Глорія-Форд» впевнено вигравала, з «Вікторією» в робітників «Кінапу» було справжнє суперництво. Окрім того при німецько-румунській владі була відновлена збірна Одеси, яку відправили у турне в Румунію, де одеські футболісти відіграли декілька матчів з місцевими футбольними клубами, а Зубрицький виступав у ролі основного воротаря.

Після зайняття міста радянською армією у квітні 1944 року, всіх футболістів, що залишилися у місті було об'єднано у команду «Динамо». Через те, що чемпіонат мав початися тільки наступного року у футболістів було достатньо часу на тренування та відновлення місцевого стадіону «Спартак». Анатолій якраз був серед тих гравців. Одного разу Зубрицького та ще одного футболіста, Миколу Хижникова, викликали до НКВС. Звісно це було звична справа для післявоєнного часу, адже колишніх полонених на той час у великій кількості відправляли до ГУЛАГів. Прийшовши до міського відділення НКВС, футболісти дізналися, що насправді їх викликали тому, що їм народним комісаріатом було наказано їхати до Києва.

«Динамо» Київ Окрім одеських футболістів до Києва приїхало багато гравців з усієї Українидля відродження місцевого «Динамо». Очолював команду Микола Махиня, а основним голкіпером був ветеран київської команди та капітан Антон Ідзковський, що не зважаючи на свій вік все ще був одним з найкращих радянських футболістів. Згодом, окрім інших футболістів, до Анатолія приєдналося багато одеситів: Анатолій Жиган, Віктор Севастьянов, Михайло Чиплигін та інші. Однак, не зважаючи на велику кількість досвідчених футболістів, побудувати команду з нуля було дуже важко і перший час клуб не міг розвинути увесь свій потенціал через незіграність серед гравців. З 1946 року, після переходу на тренерську роботу Ідзковського, Зубрицький став основним голкіпером київського «Динамо». Через невиразну гру «біло-синіх» у перші післявоєнні роки у команді змінилося кілька тренерів: Лев Корчебоков, Ідзковський, Борис Апухтін та Костянтин Щегоцький. І тільки з приходом до тренерського штабу Михайла Бутусова команда потроху почала показувати видовищну гру і наприкінці сезону 1947 року зайняли четверте місце у вищому дивізіоні.

1948 року, під час матчу зі столичним ЦБЧА, Анатолій у зіткненні із Всеволодом Бобровим отримав серйозну травму: відрив меніска та пошкодження хрестоподібних зв'язок. Більше двох років доводилося грати на знеболюючих, з еластичною пов'язкою на коліні. І все ж, у 1951 році футболісту довелося робити операцію, яку зробив відомий медик, професор Георгій Ланг. Після операції воротареві ще рік знадобився на відновлення. У 1952 році, вийшовши на футбольне поле, грати в повну силу він вже не зміг, до того ж, у складі «біло-синіх» з'явилися два перспективних воротаря — Євген Лемешко та Олег Макаров. Зігравши в своєму останньому сезоні за київський клуб, що зайняв 2 місце у чемпіонаті, 4 матчі з 13 (що було недостатньо для отримання срібних медалей), Анатолій Зубрицький вирішив закінчити ігрову кар'єру і перейти на тренерську роботу.

Завершення кар'єри гравця У 1953 році Зубрицький вже збирався переходити на тренерську роботу, але несподівано футболіст отримав запрошення пограти в московському «Локомотиві», який тренував Борис Аркадьєв, можливість попрацювати під керівництвом відомого фахівця, підштовхнуло Анатолія ухвалити рішення про перехід у московський клуб.