Політичні партії Сполучених Штатів Америки відіграють важливу роль у політичній системі та житті країни, попри те, що Конституція Сполучених Штатів не обумовлює особливо їх існування. З середини XIX століття для США характерна двопартійна система, коли в політиці домінують дві великі партії, регулярно змінюючи одна одну при владі.
Політологи та історики ділять розвиток двопартійної системи Америки на п'ять епох.Paul Kleppner, et al. The Evolution of American Electoral Systems (1983) Сучасна двопартійна система складається з Демократичної та Республіканської партій, які незмінно перемагають на президентських виборах з 1852 року та контролюють Конгрес Сполучених Штатів з 1856 року. Починаючи з 1930-х років демократи в цілому займають в американській політиці позиції трохи лівіше центру, в той час як республіканці знаходяться правіше центру.
Крім двох провідних партій в США діють ще 38 федеральних третіх партій, не рахуючи регіональних, але впливу на політику вони майже не мають. Лише час від часу комусь із членів малих партій вдається домогтися обрання в Палату представників або Сенат. У деяких штатах існують партії, що користуються реальним впливом на регіональну політику, наприклад, вермонтська прогресивна партія.
Історія 16 вересня 1787 року на Конституційному конвенті в Філадельфії була прийнята Конституція США. У ній не було ні слова про політичні партії, яких на той момент в країні не існувало. Більше того, батьки-засновники молодої північноамериканської республіки були противниками поділу суспільства на партії. Так, в «Записках федераліста» Александер Гамілтон в 9-й статтіАлександр Гамильтон: «К народу штата Нью-Йорк» . «Федералист» № 9, 21 ноября 1787 р. та Джеймс Медісон в 10-йДжеймс Мэдисон: «К народу штата Нью-Йорк» . «Федералист» № 10, 22 ноября 1787 р., писали про шкоду внутрішніх політичних фракцій. Джордж Вашингтон не був членом якої-небудь партії ні на момент свого обрання, ні протягом перебування на посаді президента. Крім того, він, побоюючись конфліктів та застою, вважав, що «в урядах народного спрямування, в обраних урядах такого роду партійний дух не слід заохочувати» .Джордж Вашингтон: «Прощальное послание» Тим не менш, необхідність завойовувати підтримку виборців на виборах призвела до того, що вже на початку 1790-х років утворилися перші політичні партії. Примітно, що початок американської партійної системи заклали саме критики партій, Гамільтон та Медісон.Richard Hofstadter, The Idea of a Party System: The Rise of Legitimate Opposition in the United States, 1780–1840 (1970)
Перша партійна система Першою партією США стала Федералістська партія (). Вона була створена під час першого президентського терміну Вашингтона міністром фінансів Гамільтоном зі своїх прихильників, переважно містян Нової Англії, які підтримували його політику. Гамільтон виступав за сильний центральний уряд, розвиток промисловості та торгівлі, для чого вважав за необхідне поліпшити відносини з Великою Британією, утворення Центрального банку. Федералісти контролювали федеральний уряд до 1801 року. 1796 року федераліст Джон Адамс став першим в історії США партійним президентом та першим главою держави обраним на альтернативній основі. Партія була активна з 1792 по 1816 роки. Повністю припинила існування в 1820-х роках.
Головним опонентом федералістів стала Демократично-республіканська партія (), створена 1792 року Джеймсом Медісоном, колишнім соратником Вашингтона та Гамільтона, і Томасом Джефферсоном, який займав пост державного секретаря в першому кабінеті президента Вашингтона.William Nisbet Chambers, ed. The First Party System (1972) Після того як 1800 року Джон Адамс не зміг домогтися переобрання, а федералісти назавжди втратили більшість у Палаті представників та Сенаті, Демократично-республіканська партія стала домінуючою політичною силою в Сполучених Штатах.
Поступово вплив та потужність джефферсонівських республіканців росли, в той час як елітарність їх опонентів відштовхувала від них виборців. Нищівний удар по федералістах було завдано в середині 1810-х років, коли вони відмовилися підтримати Англо-американську війну 1812–1815 років, що поставило партію на межу розколу. Розгромна поразка опозиції на виборах 1816 року і Епоха добрих почуттів (, 1816–1824), що настала після нього, поклали край Першій партійній системі. Вісім років, протягом яких одна партія практично безроздільно панувала на політичній сцені, призвели до того, що партійна дисципліна втратила свою актуальність, а республіканці розпалися на кілька фракцій.George Dangerfield, The Era of Good Feelings (1952)
Друга партійна система Розкол у лавах Демократично-республіканської партії 1828 року поклав початок Другій партійній системі. У результаті поступового розпаду домінуючої партії виникли фракції прихильників президента Джона Квінсі Адамса та губернатора Флориди Ендрю Джексона. Перша фракція еволюціонувала в Національну республіканську партію (), а прихильники Джексона утворили сучасну Демократичну партію (). Після поразки Д. К. Адамса на виборах 1828 року національних республіканців очолив Генрі Клей. Платформою для Національної республіканської партії стала Американська система Клея , яка, зокрема передбачала введення протекціоністських тарифів з метою прискорити економічний розвиток. Також, партія, розглядаючи Сполучені Штати як органічне ціле, ратувала за розвиток національної єдності та гармонії, звинувачуючи опонентів в тому, що вони ставлять місцеві інтереси вище за національні.
На цьому процес партійного будівництва не закінчився. Після того як національні республіканці знову зазнали поразки, на виборах 1832 року вони увійшли в коаліцію з антимасонською партією та низкою інших політичних організацій, утворивши згодом Партію вігів ().
Період Другої партійної системи характеризувався домінуванням демократів на політичній сцені США, лише зрідка вігам вдавалося взяти владу в свої руки. На руку демократам грала різношерстість їх суперників, які не завжди могли домовитися між собою. Так, на президентських виборах 1836 року віги висунули одразу чотирьох кандидатів. Малі партії в той період популярністю та впливом не користувалися і не могли скласти конкуренцію на виборах демократам та вігам.
Демократи 1830-х — 1840-х років виступали за сильну виконавчу владу та проти банку Сполучених Штатів, а також за мінімізацію втручання держави в економіку та політику. Значну частину електорату партії становили жителі Півдня (діксі), вона була тісно пов'язана з плантаторами-рабовласниками та банкірами. У зв'язку з цим демократи виступали за збереження рабства та проти протекціонізму, не бажаючи торгових воєн з Великою Британією, найбільшим покупцем американської бавовни. Віги, більшу частину прихильників яких становили представники північних штатів, фермери та жителі промислових міст, навпаки, проголошували верховенство Конгресу над виконавчою владою та просували програму модернізації та економічного протекціонізму. Центральними політичними питаннями цього часу були так звана Банківська війна (), конфлікт між президентом Джексоном та главою Другого банку Ніколасом Бідлом, який спровокував загальнонаціональну рецесію 1834 року, а також «Система видобутку» () — широко розповсюджена в той час практика наймання та просування урядових службовців з числа своїх прихильників.
Наприкінці 1840-х — початку 1850-х років в США загострилися питання прав штатів та введення рабства на нових територіях, що призвело до розколу Партії вігів. Всередині неї сформувалися дві фракції: «Совість» (; проти рабства, представники півночі) і «Бавовна» (; за збереження рабства, переважно жителі півдня). Остаточно партія розкололася під час обговорення «Компромісу 1850 року» та «Закону Канзас-Небраска». У результаті «бавовняні віги» приєдналися до демократів і партія зазнала поразки на президентських виборах 1852 року. 1854 року більшість північних вігів вступило в нову Республіканську партію. До кінця 1856 року залишки вігів перейшли в Американську партію ().Большая энциклопедия Кирилла и Мефодия: «Виги в США»
Третя партійна система Третя партійна система сформувалася 1854 року після створення Республіканської партії (), організованої як об'єднання противників рабства та тих, хто виражає інтереси північних штатів з їх промисловими містами та фермерами, на противагу елітарної Демократичної партії, традиційно пов'язаної з плантаторами Півдня. Республіканці з самого початку вимагали заборонити розповсюдження рабства на нових територіях задля того, щоб надалі роздавати ці землі безкоштовно всім охочим, а також встановити високі мита на ввезення промислових товарів з Європи.
На виборах 1860 року демократи розкололися на північну та південну фракції. Не зумівши домовитися про єдиного кандидата кожна група висунула свого претендента. Частина демократів зовсім вийшли з партії, заснувавши Партію конституційного союзу () і висунувши свого кандидата. Внаслідок цього на виборах переміг республіканець Авраам Лінкольн, що спровокувало відділення південних штатів та Громадянську війну. Після перемоги жителів півночі у війні республіканці майже 20 років безперервно керували США. За час свого домінування Республіканська партія втілила багато ідей, запропонованих ще вігами. Серед них заснування національних банків, стимулювання залізничного будівництва, підвищення імпортних тарифів.
Четверта партійна система Четверта партійна система існувала з 1896 по 1932 роки. Весь цей час основними партіями США як і раніше залишалися республіканці та демократи, з перевагою перших. Роль малих партій дещо зросла, але все ще залишалася незначною. Найбільших успіхів домоглися соціалісти, чий лідер Юджин Віктор Дебс двічі, в 1912 та 1920 роках, набирав на виборах президента понад 900 тис. голосів, а також Партія прихильників «сухого закону» (), чиї кандидати тривалий час стабільно набирали не менше 1% голосів.
Роки з 1890 до 1920 увійшли в історію як «Прогресивна ера» () і відрізнялися високою соціальною активністю.John D. Buenker, John C. Burnham, and Robert M. Crunden, Progressivism (1986) pp 3-21 Однією з основних цілей прогресивного руху, в який входили спочатку переважно республіканці, а пізніше і багато демократів, була боротьба з корупцією. У результаті дій прогресистів вдалося значно реформувати місцеве самоврядування, освіту, медицину, фінансову сферу, страхування, промисловість, транспорт та інші області.
Четверта партійна система примітна також тим, що розпочалася трансформація головних політичних партій. Якщо ще на початку XX століття демократи вважалися консервативною політичною силою, в той час як в Республіканській партії переважали прогресистські погляди, то вже в 1910-х роках ситуація починає змінюватися, чому сприяв недовгий розкол серед республіканців та утворення 1912 року Прогресивної партії, а також те що демократів очолив ліберально налаштований Вудро Вільсон, який двічі обирався президентом.
П'ята партійна система Велика депресія призвела до нищівної поразки президента-республіканця Г. Гувера і тим самим ознаменувала крах Четвертої партійної системи. П'ята партійна система сформувалася 1933 року, після того як новий президент Ф. Д. Рузвельт утворив так звану «Коаліцію нового курсу» (), до якої увійшли демократичні партії штатів, так звані «політичні машини» (), профспілки та «сині комірці», що належали до них (), меншини (расові, етнічні та релігійні), фермери, білошкірі жителі півдня (переважно бідні), безробітні та ліберально налаштована інтелігенція. До прихильників Рузвельта примкнула навіть частина республіканців. Успішна політика Рузвельта та створена ним «Коаліція нового курсу» дозволили демократам перемагати на президентських виборах 20 років поспіль, з 1932 по 1952 роки.