Комуністична партія Індонезії, КПІ () — політична партія, яка існувала в Індонезії під різними назвами у 1920—1965 роках. В першій половині 1960-х років була найбільшою неправлячою компартією у світі.
Була створена в період нідерландської колонізації Індонезії, розгромлена і офіційно заборонена після спроби державного перевороту 30 вересня 1965 року, надалі певний час частина партійних структур діяла у підпіллі і в еміграції. В період президентства Сухарто колишні члени партії зазнали жорстких репресій і пониження в правах. З кінця 1990-х років відбувається поступове пом'якшення правових норм, які діють щодо екс-комуністів і членів їхніх родин, проте відтворення партії, як і будь-яких інших партій комуністичної спрямованості залишається забороненим.
Попередники
Першою організацією соціалістичного спрямування на території Індонезії (в той період — Голландської Ост-Індії) стала Індійська соціал-демократична асоціація, ІСДА (), яка була створена у 1914 році голландським соціал-демократом Хенком Сневлітом () і об'єднала декілька десятків членів нідерландських соціалістичних організацій, що проживали в колонії (як індонезійців, так і голландців). Спершу ІСДА підпорядковувалася Соціал-Демократичній робітничій партії Нідерландів, однак невдовзі за ініціативою останньої їй була надана повна організаційна самостійність. У 1915 році нею почав видаватися журнал «Хет вріє воорд» ( — «Слова свободи») голландською мовою, у 1917 році — газета «Суара мердека» ( — «Голос свободи») індонезійською мовою. У 1917 році від ІСДА відокремилось помірне крило, яке створило самостійну Індійську Соціал-демократичну партію.
Керівництво ІСДА обстоювало революційні методи боротьби з наявним порядком і вбачало кінцевою метою розвиток незалежної Індонезії шляхом Радянської Росії. З голландських і тубільних солдатів і матросів, які підтримували ІСДА, була сформована «Червона Гвардія» чисельністю близько 3000 осіб. Наприкінці 1917 року солдати і матроси підняли повстання в Сурабаї, де знаходилась головна база голландського військово-морського флоту, і сформували ради. Голландська влада придушила повстання; керівники ІСДА, в тому числі Сневліт, були вислані до Голландії, лідери повсталих солдатів були засуджені до 40 років ув'язнення.
Тим часом, ІСДА уклало союз з рухом «Союз ісламу» (), багато членів цього руху, яких приваблювали ідеї Сневеліта, вступили до «Союзу народу» () — угруповання всередині «Союзу ісламу», в якому переважали прибічники марксизму. ІСДА продовжила підпільну діяльність, почав видаватися новий друкований орган руху — «Голос народу» (). Після уходу з ІСДА багатьох голландців і вступу до неї вихідців з «Союзу ісламу», індонезійці почали становити більшість у русі.
Заснування і розвиток
23 травня 1920 року на з'їзді ІСДА в Семаранзі було ухвалене рішення про перейменування руху на Індійську комуністичну асоціацію (). Головою був обраний Семаун, віце-головою — Дарсонсо. Голландці обійняли посади секретаря і скарбничого, а також три з п'яти місць в центральному комітеті, попри те, що складали меншість в партії. Того ж року партія вступила до Комінтерну, ставши першою азійською партією — секцією III Інтернаціоналу. На II з'їзді Комінтерну КПІ представляв Сневліт.
На шостому конгресі «Союзу Ісламу» у 1921 році Сневліту висунули вимогу припинити вербування членів партії до PKH. Аґус Салім, організаційний секретар «Союзу Ісламу», запропонував заборонити для членів цієї партії членство в інших партіях. Незважаючи на заперечення з боку Тана Малака і Семауна, ця пропозиція була прийнята, що змусило комуністів змінити тактику. Водночас «Союз Ісламу» ухвалив рішення дистанціюватися від комуністів і зосередитися на релігійній і націоналістичній пропаганді.
В кінці 1921 року Семаун вирушив до СРСР для вивчення досвіду організації профспілок. В травні 1922 року він повернувся і розпочав роботу з об'єднання індонезійських профспілок у єдину організацію. 22 вересня така організація була створена, вона отримала назву Спілка індійських організацій праці ().
На п'ятому конгресі Комінтерну у 1924 році були підкреслено, що «пріоритетною задачею для комуністичних партій є отримання контролю над профспілками», без цього перемога революції неможлива. Керівництво PKH ухвалило рішення посилити пропаганду ідей партії серед членів профспілок, підвищити дисципліну в партійних лавах і вимагати проголошення Радянської республіки Індонезія. Того ж року назва партій була змінена на «Комуністична партія Індонезії» ().
Заколот 1926 року В травні 1925 року на пленарній сесії Центрального комітету Комінтерну індонезійські комуністи отримали вказівку сформувати антиімперіалістичний фронт з місцевими націоналістичними організаціями, але екстремісти на чолі з Аліміном і Муссо вимагали негайного початку революції з метою скинення голландського колоніального панування. На конференції в Прамбанані (Центральна Яка) профспілки, які перебували під контролем комуністів, вирішили, що революція повинна початися страйком залізничників, який слугуватиме сигналом для загального страйку і революційного повстання.
Згідно з планом, революція мала розпочатися в Падангу, але голландські сили безпеки на початку 1926 року арештували членів КПІ, які у глибокому підпіллі готували повстання. В результаті розколу серед лідерів партії, повстання було недостатньо добре сплановано. Тан Малака, який на той час працював представником Комінтерну у Східній Азії і Австралії, не був згодний з планом повстання, частково тому, що КПІ, як він вважав, користувалася недостатньою підтримкою мас. Внаслідок цих протиріч в червні 1926 року революція була підкладена.
Однак, відбулись стихійні виступи в Батавії (нині Джакарта), Падангу, Бантамі і Сурабаї. В Батавії заколот був придушений протягом одно-двох днів, протягом декількох наступних тижнів революційні виступи зазнали поразки по всій країні. В результаті поразки революції 13000 осіб було заарештовано, 4500 ув'язнено, 1308 інтерновано і 823 вислано в Дігул (Західна Нова Гвінея), декілька загинули під час арешту. Велика кількість активістів інших партій була заарештована колоніальною владою під приводом боротьби з комуністичним рухом. У 1927 році КПІ була оголошена голландською владою поза законом. Партія продовжувала підпільну боротьбу проти голландців, а пізніше — проти японців, й до японської окупації Індонезії великої ролі в політичному житті країни не відігравала.
Повоєнне відродження, кінець 1940-х років Перший час після розгрому КПІ у неї фактично не було лідерів — керівництво партії перебувало в ув'язненні. У 1935 році лідер партії Мановара Муссо повернувся з Москви, де перебував у вигнанні, до Індонезії для реорганізації комуністичного підпілля. Партія відновила роботу серед членів профспілок, а також почала роботу в Голландії у середовищі індонезійських студентів-членів націоналістичної організації . Невдовзі ця організація опинилася під контролем КПІ.
У роки японської окупації Індонезії КПІ брала участь в антияпонській боротьбі, а після капітуляції Японії відновила свій вплив на індонезійській політичні сцені. Вона брала активну участь у боротьбі за незалежність Індонезії від Нідерландів. Багато підрозділів індонезійської перебували під впливом партії. Незважаючи на те, що сили КПІ відігравали свою роль в боротьбі проти Нідерландів, президент Сукарно був стурбований зростанням впливу комуністів, що врешті загрожувало його позиціям. Крім того, зростання впливу КПІ хвилював багатьох індонезійських правих, а також іноземні держави, зокрема США. Таким чином, відносини індонезійських комуністів з іншими силами, що боролися проти голландського колоніального панування, були напруженими.
Член Політбюро ЦК компартії Амір Шаріфуддін обіймав посади міністра оборони (1945—1947), міністра інформації (1945—1946) і прем'єр-міністра (1947).
В травні 1946 року новий уряд сформувала коаліція Konsentrasi National, до якої входили Соціалістична партія, Народна молодь, Комуністична партія Індонезії, Мурба, Партія праці Індонезії та інші масові організації. В жовтні того ж року уряд був розширений, до нової урядової коаліції Sajap Kiri, яка обстоювала Лінгаджатську угоду з урядом Нідерландів, увійшли Соціалістична партія, Комуністична партія Індонезії, Народна молодь і Партія праці Індонезії. В лютому 1984 року КПІ, Соціалістична партія і Партія праці Індонезії утворили об'єднаний Народно-демократичний фронт (), невдовзі ця організація стала молодіжною секцією компартії. 11 серпня 1948 року Мусоо повернувся до Джакарти з СРСР, де провів 12 років. Політбюро КПІ було реорганізовано, до нього включені Айдіт Діпа Нусантара, М. Х. Лукман і Ньото.
Після підписання Ренвільської угоди багато підрозділів індонезійської республіканської армії повернулося в зони голландсько-індонезійського конфлікту. Це дало правим упевненість, що їм вдасться протистояти загонам КПІ. Партизанським загонам і народній міліції, які перебували під впливом КПІ, було наказано саморозпуститися. В Мадіуні прихильники КПІ відмовилися роззброїтися і були вбиті у вересні 1948 року, що викликало повстання в місті. Мадіунські події були використані як привід для репресій проти компартії. Представники військових кіл заявили, що комуністи планували скинути президента Сукарно і проголосити Радянську республіку Індонезія на чолі з Муссо (як президентом) і Аміром Шаріфуддіном (як прем'єр-міністром), хоча керівництво КПІ засуджувало заворушення в Мадіуні і закликало до миру. Повстання було придушене урядовими військами, 30 вересня Мадіун був взятий силами дивізії Сіліванги. На компартію були спрямовані репресії, декілька тисяч її членів були вбиті, 36 000 засуджені до ув'язнення. Серед страчених були й лідери партії — зокрема, Муссо, який, вчинивши озброєний спротив, був убитий 31 жовтня. Айдіт і Лукман вкрилися у Китайській Народній Республіці. Після Мадіунського повстання КПІ не була заборонена і продовжила свою діяльність, вже за рік розпочалася реконструкція партії.
1950-ті роки У 1950 році партія відновила видання своїх друкованих органів — Harian Rakyat (Народна газета) і Bintang Merah (Червона зірка). Під впливом Діпи Айдіта, КПІ вирішила перейти до націоналістичних позицій, підтримуючи антиколоніальну і антизахідну політику президента Сукарно. У Айдіта було багато прибічників, серед них — лідери партії Судісман, Лукман, Ньото і Сакірман. За керівництва Айдіта чисельність партії почала швидко зростати: у 1950 році в парті було 35 000 членів, у 1954 — 165 000, у 1959 — 1,5 мільйонів.
У 1951 році партія організувала низку страйків в Медані і Джакарті, які були невдовзі придушені, керівництво партії на короткий час пішло у підпілля. 31 березня 1951 року Комуністична партія Індонезії увійшла до складу Консультативної групи політичних партій.
Перед парламентськими виборами 1955 року партія схвалила сукарнівський план «скеровуваної демократії» і пізніше активно підтримувала Сукарно. На виборах КПІ отримала 6 176 914 голосів (16 %), зайнявши третє місце. Того ж року відбулися вибори до Установчих зборів, на них компартія отримала 6 232 512 голосів (16, 47 %) і 80 місць, зайнявши четверте місце серед політичних партій країни.
В липні 1957 року офіс компартії в Джакарті був закиданий гранатами. Того ж місяця партія перемогла на муніципальних виборах. У вересні того ж року ісламістська партія Машумі висунула вимогу заборонити КПІ. 3 грудня 1957 року профспілки, що перебували під впливом КПІ, почали перебирати на себе контроль над підприємствами, які належали голландцям, з метою їх наступної націоналізації. Боротьба з іноземними капіталістами дала компартії можливість дистанціюватися від Національної партії і проводити власну політику.