Російський імпресіонізм — національний варіант мистецького напрямку 19-20 століть. Мав відображення в живописі, найменше в російській скульптурі та музиці.
Історія вивчення
Французький імпресіонізм історично ведуть від художньої виставки навесні 1874, що відкрилася в майстерні фотографа Надара. А вже 25 квітня 1874 маловідомий нині репортер Леруа надрукував в гумористичному виданні «Шаріварі» статтю з назвою «Виставка імпресіоністів». Осудлива тоді назва Леруа набула популярності, а пізніше стала історичною і втратила негативне забарвлення.
Назва «імпресіонізм» досить беззмістовна — на відміну від назв «Барбізонська школа» чи «Школа Фонтенбло», де хоча б є позначка географічного розташування художнього угруповання. Ще менше ясності з кількома художниками, які формально не входили в коло перших французьких імпресіоністів, хоча їх технічні прийоми і засоби цілком «імпресіоністичні» — Вільям Тернер, Вістлер ,Едуар Мане, Ежен Буден тощо. Але в історії мистецтв давно відомі технічні засоби імпресіоністів Франції задовго до 19 століття і їх (частково, обмежено) використовували ще Тиціан і Веласкес, не пориваючи з панівними ідеями своєї доби. Археологічні відкриття в Помпеях, Геркуланумі та в Римі, реставрація давньоримських стінописів і фресок також довели, що «імпресіоністичну» техніку віднайшли ще художники Стародавнього Риму і використовували у власних творах. Так розрекламоване новаторство французьких митців-імпресіоністів зблякло.
Вивчення російського імпресіонізму пройшло етапи протиріч і негативного офіційного ставлення, коли визнавали наявність російських художників-імпресіоністів (Сєров Валентин Олександрович, Костянтин Коровін, Ігор Грабар, Філіп Малявін) і — не визнавали російського імпресіонізму. Навіть звертання до техніки імпресіонізму таких авторитетів російського мистецтва як Василь Полєнов, Віктор Борисов-Мусатов, Василь Суриков чи пізній Ілля Рєпін — не переконувало. Ретельне вивчення російського імпресіонізму стало можливим наприкінці 20 століття, коли цензура СРСР нарешті відсахнулась від мистецтвознавства. І з звичного мистецького терміна «імпресіонізм» нарешті зняли вороже для радянської ідеології навантаження занепадницького мистецтва. Імпресіонізм почали визнавати логічним і майже обов'язковим етапом розвитку образотворчого мистецтва низки національних шкіл. До кінця 20 ст. імпресіонізм пройшов більш ніж 100-річний шлях розвитку і мав як роки піднесення, так і періоди кризи і занепаду і відбився в мистецтві декількох національних шкіл окрім Франції (Росія, Сполучені Штати, частково Угорщина, Італія тощо).
Злам 19-20 століть взагалі характеризувався пожвавленням мистецького життя та появою різних художніх товариств, метою яких стають відокремлення від академізму, національне забарвлення самого мистецтва і спроби підняти його до рівня найкращих здобутків мистецтва Європи, в першу чергу до високого рівня Франції. Розповсюдженню цих настанов сприяють численні мистецькі видання, численні всесвітні виставки з мистецькими експозиціями, розвиток мистецтвознавства як науки.
Особливості Росія мала власні темпи розвитку культури, запізнілі в порівнянні з країнами Європи, не пройшла періодів відродження і гуманізму, маньєризму, розгалуження жанрів в 17 ст., а зробла це розгалуження на 100 років пізніше тощо. Але її культура і образотворче мистецтво мали власні важливі здобутки — міцний реалістичний характер і відсутність радикальних крайнощів, психологізм в портретах, цікавість до внутрішнього світу людини. Мистецтво Росії зберігало повчальний характер — як засіб підняти людські думки і душі до краси, до співчуття, до пошуку нового і справедливого хоча би в мистецтві, якщо їх нема в російській реальності. Саме ці якості забезпечували розвиток традицій національного мистецтва і відбивались як в бароко чи в реалізмі передвижників, так і в російському імпресіонізмі. Російське образотворче мистецтво мало зачепили руйнівні тенденції і в 20 ст. (у порінянні з Німеччиною, Великою Британією, Францією, США) і воно зберігло статус художньої значущості попри всі негаразди політичної історії століття і дві радикально-руйнівні зміни державного устрою 1917 та 1991.
Первісні зразки імпресіонізму з'явились в ранніх творах Валентина Сєрова як протест проти невиразної дійсності і бажання малювати лише свіже, радісне та «душевно бадьоре», як він тоді висловився («Дівчина, освітлена сонцем», «Дівчина з персиками», 1887). Імпресіоністична техніка притаманна пейзажам Ісака Левітана, портретам пізнього Іллі Рєпіна, майже всім пейзажам Ігоря Грабаря. Але опанування імпресіонізму в Росії дещо запізнюється в порівнянні з Францією, а його перший розквіт припав на роки кризи там французького імпресіонізму і відходу від його методу більшості французів-імпресіоністів. Дослідник течії Дж. Ревалд датував припинення першого періоду імпресіонізму у Франції 1886 роком, коли відбулась остання виставка імпресіоністівДж. Ревалд, «История импрессионизма», М.-Л, 1959, с. 24 та 356. Тим паче, що в ній брали участь лише три представники течії (Каміль Піссарро, Едгар Дега, Берта Морізо), а родзинкою виставки стала картина Сьора «Весняна прогулянка на острові Гранд-Жатт», художника-неімпресіоніста і початківця абсолютно іншого нарпямку в мистецтві ФранціїДж. Ревалд, «История импрессионизма», М.-Л, 1959, с. 399. Ще раніше (1883) творчу кризу пережив П'єр-Огюст Ренуар, що відкинуло його від імпресіонізму. Період захоплення стилем Сьора (пуантилізм) був у Каміля Піссарро. І Ренуар, і Піссарро повернуться до імпресіоністичної техніки в останні періоди творчості, що стане творчою інерцією і періодом повторень давніх знахідок. Їх твори втратять експериментальний характер, оптимізм, це продукція на артринок. Ще гірший стан був з пізнім живописом Клода Моне, останній ставав інвалідом-художником через втрату сприйняття кольорів і значне погіршення зору, сам нищив останні картини.
Російський імпресіонізм не збігався за часом з французьким, зберігав «культ ескізу», але переніс в закінчену картину реалістичну традицію і психологізм. В творах російського імпресіонізму набагато менше милуваннями мінливостями і поверхневості, більше лірики і поваги до зображень людей чи краєвидів, більше навантаження змістом, в картинах збережена якась ідея, в наявності садибний і " сільський " (заміський) характер, нема відмови від темних і чорних фарб. «Культ ескізу» особливо яскраво відбився в підготовчих замальовках К. Коровіна до театральних декорацій та в портретів і натюрмортах, розрахованих на друзів та близьке оточення. Але він ставав старанним реалістом в великих театральних декораціях і знову віртуозним імпресіоністом — в творах на продаж (твори гурзуфської тематики, твори паризького періоду). Звертання Олександра Головіна до знахідок імпресіоністів лише збагатило та урізноманітнило його творчий спадок.
Російський імпресіонізм — не створив художнього товариства (як у Франції) і не мав власного теоретичного обґрунтування. Він був лише технічним методом низки російських митців, їх вільним вибором. Також співіснував разом з іншими художніми напрямками — сецесією, символізмом, Світом мистецтва, пізніми передвижниками. Імпресіонізм — початковий етап творчості низки митців нової російської генерації, розчарованої в академізмі чи наслідках передвижників. Імпресіонізм також характерний для митців, що надавали перевагу формальним чи колористичним завданням власних творів — деякі твори Валентина Сєрова, низка портретів Фешина Миколи Івановича, картини Філіпа Малявіна.
Більшість російських прихильників імпресіонізму тяжіла до Москви або була пов'язана з Московським училищем живопису, навчальні програми якого мали більш вільний характер, ніж в Імператорській Академії мистецтв в Петербурзі.
Влітку 1898 Дягілєв Сергій Павлович вивіз в Німеччину для показу картини російських митців, серед яких були пейзажі і портрети Костянтина Коровіна та Валентина Сєрова. Твори російських імпресіоністів могли бачити відвідувачі виставок в містах Берлін, Кельн, Дюссельдорф, Мюнхен.
Галерея
Головні представники на зламі 19-20 ст Сєров Валентин Олександрович (1865—1911) Костянтин Коровін (1865—1939) Борисов-Мусатов Віктор Ельпидифорович (1870—1905) Мещерін Микола Васильович (1864—1916) Грабар Ігор Емануїлович (1871—1960) Філіп Малявін (1869—1940) Жуковський Станіслав Юліанович (1873—1944) Фешин Микола Іванович (1881—1955) Паоло Трубецькой, скульпторДмитренко А. Ф. и др. «50 кратких биографій мастеров русского искусства», Ленинград, «Аврора», 1971 (1866—1938)
Імпресіонізм в скульптурі
Деякі принципи імпресіонізму — передача миттєвого руху, фрагментарність, плинність форми — у різному ступені позначилися в скульптурі 1880-1910-х (у Едгара Дега й Огюста Родена у Франції, Медардо Россо (1858—1928) в Італії, у Паоло Трубецького й А. С. Голубкіної у Росії). У той же час підвищена мальовничість імпресіоністичної скульптури вступала часом у протиріччя з відчутністю й тілесністю, властивій самій природі скульптурного образу.
Паоло Трубецькой тривалий час жив і навчався в Італії, де мешкали його батьки і два брати. Систематичної художньої освіти не отримав, але його обдарованість, дворянське походження і наполегливість принесли успіхи. Паоло Трубецькой виготовляв портрети, анімалістичну скульптуру, брався за монументальні твори. Відрізнявся відкритістю характеру, прихильністю до тварин і нелюбов'ю до світських умовностей, навіть вегетаріанством, якими полонив примхливого, вибагливого до знайомих графа і письменника Лева Толстого. Швидкість, ескізність художньої манери Паоло Трубецького не псувала враженню художньої завершеності від скульптур майстра. Невиглажена, мерехтлива поверхня скульптур митця викликала обурення та критику з боку прихильників російського академізму, бо вони гостро відчули «ворожість» манери Трубецького поміркованому, помертвілому на той час академізму. З майстерні скульптора вийшли портрети Лева Толстого (1899), художника Ісака Левітана (1899 р.), оперного співака Федора Шаляпіна (1900), С. С. Боткіна (1906)Дмитренко А. Ф. и др. «50 кратких биографій мастеров русского искусства», Ленинград, «Аврора», 1971, с.255 1900 року скульптор Паоло Трубецькой від Російської імперії брав участь у Всесвітній виставці в Парижі. За портрет Лева Толстого та Л. Голіцина Паоло Трубецькой отримав вищу нагороду виставки «Великий приз» разом із скульптором Огюстом Роденом. Так російський імпресіонізм в скульптурі отримав перше визнання і за кордоном.
Пізній імпресіонізм в СРСР Специфічною була доля російського імпресіонізму і в роки існування СРСР. Жорсткий цензурний контроль з боку сталінського уряду над розмаїттям мистецьких жанрів обумовив віднесення імпресіонізму до «формалістичної течії», ворожої і небезпечної для СРСР з ідеологічних міркувань. Тим не менше імпресіонізм як техніка був присутній в картинах деяких художників як інерція мистецьких процесів до перевороту в жовтні 1917 (Кустодієв Борис Михайлович), а в 1929 навіть вийшла з друку книга «Русская живопись XIX века», де А. Федорова-Давидова в статті «Біля витоків російського імпресіонізму» намагалась дослідити генезу виникнення названого напрямку. Реалістичні корені імпресіонізму і консервативного соціалістичного реалізму тим не менше сприяли його прихованому існуванню в мистецтві підрадянського періоду. Але звинувачення в «наслідках імпресіонізму» якогось художника було як звинувачення в зраді і було присутнє в практиці радянської критики ще в 1950-і роки. Дивним чином імпресіоністична техніка і її характерна фактурність була присутня в картинах деяких авторитетів радянського мистецтва (Пластов Аркадій Олександрович, Герасимов Олександр Михайлович та ін.).
В добу відлиги ідеологічний тиск на імпресіонізм послабшав. До здобутків імпресіонізму звернулась низка радянських художників, бо це була територія обмеженої свободи і відродження зацікавленості в здобутках митців-попередників зламу 19-20 ст. В музейні експозиції Москви та Ленінграда повертають картини імпресіоністів із запасників.