Бомба́рда — різновид артилерійської зброї, поширеної у Європі в другій половині XIV та XV столітті. Спочатку бомбардами називали гармати різних розмірів і призначень, але згодом термін усталився для облогових гармат з великим калібром і малим видовженням стволів, що вели вогонь кам'яними ядрами.
Калібр бомбард сягав 500—800 мм і більше, а руйнівна здатність була вищою, ніж у требушетів, що прискорило облоги та взяття середньовічних укріплень: найвідомішим прикладом є падіння Константинополя 1453 року. Разом з тим, велика вага бомбард ускладнювала їхню логістику, обладнання позицій та ведення бою, потребуючи десятків чи сотень членів обслуги для однієї гармати.
У Європі великі бомбарди переважно вийшли з ужитку вже до середини XV століття, хоча епізодично брали участь у битвах і пізніше. Їх витіснили легші та швидкострільніші гармати з довгими стволами й чавунними ядрами, встановлені на колісних лафетах для простішого переміщення та наведення. У Московії та Індії великі бомбарди з'явились на межі XV й XVI століть і були поширені головно впродовж XVI століття. Натомість у Китаї, звідки походила вогнепальна зброя, подібні гармати не виготовляли через розвинені традиції фортифікації.
Етимологія Слово бомбарда походить від ст. фр. bombarde «ступка, катапульта», що зводиться до «шум, дзижчання» та (бомбос) «шум, гудіння». Звідси також походять слова бомба, бомбардування, бомбардувальник, бомбардир в українській мові. Вже в XIV столітті і вживались на позначення гармат, початково для абсолютно різних за розміром і будовою.
Крім того, цим словом у XIV столітті також почали позначати духовий музичний інструмент, басовий різновид шалмея — бомбарду.
Історія
Перші бомбарди Перші зразки артилерії з'явились у Китаї у XIII столітті, а в 1320-ті запозичені з Китаю гармати з'явились у Європі. Ранні гармати були невеликими та використовувалися проти піхоти, в той час, як твердині брали тривалими облогами. Упродовж XIV століття гармати активно поширювались Європою, одночасно зростаючи у розмірах.
Слово bombarde з'явилось в Європі одночасно з гарматами й позначало різні зразки артилерійської зброї. Наприклад, сучасники йменували бомбардами невеликі англійські гармати в битві при Кресі (1346). Наприкінці століття так стали називати передусім великі стінобитні гармати, а також короткоствольні гармати різних розмірів, подібні до мортир. Менші за розміром, але подібні до бомбард за конструкцією фоглери також називали бомбарделами (), а великі ручниці — ручними бомбардами
Доба великих бомбард
Одну з перших відомих бомбард виготовили 1375 року у французькому Кані. За свідченнями, вона важила близько 900 кілограмів, а її побудова тривала 6 тижнів. Того ж року в облозі міста Сен-Совер-ле-Віконт було використано бомбарду з 45-кілограмовими ядрами.
Найважливішу роль у становленні стінобитних гармат відіграв бургундський герцог Філіпп II Сміливий, який фінансував дослідження та виробництво передової артилерії. 1377 року він допоміг французам захопити Одрюїк, який утримували англійці. Літописець Жан Фруассар згадував, що міцний замок міг протистояти старішим гарматам — але не цим, які метали ядра вагою в 90 кг, — тому гарнізон здався, коли ядра почали пробивати мури. Сучасний історик Тоніо Андраде писав: «Облога Одрюїка 1377 року ознаменувала нову епоху. Європейські гармати стали достатньо великими для руйнування стін». На гарматах такого розміру Філіпп не зупинився і вже наступного року отримав бомбарду для вогню 200-кілограмовими ядрами, а 1382 року виставив проти Ауденаарде гармату калібру близько 500 мм.
Невдовзі бургундців почали наслідувати інші країни. Англійський король Генріх V 1415 року вперше використав значну кількість гармат в , яка тривала місяць. 1417 року він захищений міцними стінами Кан, а впродовж наступних років — ще понад 40 міст і замків. Французи початково відставали від бургундців і англійців, однак на час битви за Орлеан (1429) уже були вправні в артилерії, а з часом реорганізувало її та перевершили англійців, що допомогло їм перемогти у війні. Крім того, саме вони одними з перших почали вводити до вжитку польову артилерію, яка пізніше витіснила бомбарди.
Найбільшу славу отримали бомбарди Османської імперії завдяки облозі Константинополя (1453), падіння якого ознаменувало кінець Східної Римської імперії. Османи за правління Мехмеда II перейняли європейську моду й активно переманювали на свій бік майстрів, обіцявши значно більшу платню. Найвідомішим перебіжником був угорський майстер Орбан, котрий збудував найбільшу на свій час бомбарду «Базиліка» спеціально проти стін візантійської столиці. В облозі брали участь кілька десятків бомбард різних розмірів, 55-денний обстріл якими завдавав значних руйнувань стінам. Оборонці повсякчасно намагались їх відбудувати, та зрештою місто впало.
Стінобитні бомбарди змінили характер війни в Європі на користь нападу. Раніше взяття фортеці потребувало тривалої облоги, вигода від перемоги в якій рідко покривала витрати. З появою бомбард твердині стали значно вразливішими. Психологічний ефект великих гармат також був значним: нерідко оборонці здавались після перших пострілів. Однак бомбарди були не настільки потужні, щоб гарантовано зруйнувати будь-які мури за короткий термін. Наприклад, на Арфлер у 1415 році витрачали майже по 300 ядер щоденно, а гарнізон здався лише після того, як зазнало невдачі. Тобто, бомбарди були ключовим фактором для взяття середньовічних фортифікацій, але далеко не завжди відігравали вирішальну роль або забезпечували перемогу.
Вихід з ужитку в Європі
Панування велетенських бомбард було нетривалим: до середини XV століття від них здебільшого відмовились всі основні європейські держави, хоча виготовлення та використання зберігалось ще до кінця століття. Вони поступились не менш руйнівним, але значно легшим і мобільнішим гарматам менших калібрів з більшим видовженням ствола, які могли розігнати менший снаряд до вищої швидкості, що забезпечувало велику кінетичну енергію. Чавунні ядра мали значну масу в меншому калібрі завдяки втричі більшій густині в порівнянні з гранітом або пісковиком. Крім того, розуміння розподілу навантажень на ствол поступово дозволяло гарматам бути легшими без втрати міцності. Нові зразки було простіше транспортувати та встановлювати на позиції, вони були дешевші та більш швидкострільні. Крім того, впродовж XV століття гармати все частіше отримували колісні лафети та засоби вертикального наведення, в другій половині століття також з'явились цапфи. Димний порох завдяки вдосконаленню формули й гранулюванню став потужнішим і передбачуванішим, що також покращило можливості артилерії. Османська імперія, всупереч поширеній думці, так само перейшла на легші гармати замість велетенських бомбард.
З XVI століття бомбарди застосовувалися лише епізодично. Так, 1513 року шотландський король Джеймс IV з допомогою бомбарди «Mons Meg» успішно взяв замок Норем. Османська імперія залишила своїм бомбардам роль берегової артилерії, що спрацювало аж 1807 року під час Дарданелльської операції, коли кілька старовинних гармат у Дарданелльській протоці завдали втрат британським лінійним кораблям: 300-кілограмові кам'яні ядра рознесли головну щоглу та пошкодили .
В інших регіонах
Бомбарди поширились і на деякі азійські регіони вже після того, як вийшли з моди в Європі. Наприклад, Московії бомбарди відомі з 1488 року, їх обмежено застосовували для облог упродовж XVI століття разом з іншими видами артилерії. Вони вийшли з ужитку лише в середині XVII століття. 1586 року в Московії було виплавлено найбільшу за калібром (890 мм) бомбарду, знану як «Цар-пушка».
В Індії перші ковані бомбарди з'явились на початку XVI століття й мали калібр типово в межах 150—400 мм, а серед найбільших — до 700 мм. Ближче до середини століття з'явились і литі бронзові зразки, серед яких монструозна «Малик-і-Майдан» (з перс. «повелитель поля бою»), виготовлена 1549 року в Біджапурському султанаті, яка важила 55 тонн і мала калібр 700 мм. Упродовж XVI століття великі гармати почали поступатись меншим в Індії з тих самих причин, що і в Європі. У Сефевідській імперії великі бомбарди не набули поширення, зокрема, через недостатньо розвинену металургію.
У Китаї не виготовляли великих бомбард, незважаючи на те, що гармати там з'явились раніше, а металургія була значно розвиненіша, ніж у Європі. Китайці мали всі можливості виготовляти гармати будь-яких розмірів завдяки чавунному литтю. Ключовою причиною, чому саме європейці розвинули великі стінобитні гармати, можуть бути різні традиції фортифікації. В Китаї типово були дуже товсті та землебитні у своїй основі, тому вони являли собою практично нездоланну перешкоду для артилерії. Натомість у Європі кам'яні стіни рідко перевищували кілька метрів завтовшки, що спонувало європейців до розвитку великих гармат, здатних їх пробивати.
Опис
Бомбарди найчастіше були кованими гарматами, виготовленим з ковкого заліза. Канал ствола утворювали залізні смуги, складені циліндром навколо оправки та стягнуті металевими кільцями. Прикладами таких є «Mons Meg» (з англ. «Меґ з Монса»), «Dulle Griet» (з нід. «Божевільна Ґрета») і «Pumhart von Steyr» (з нім. «штирійська бомбарда»). Також гармати відливали з бронзи, як-от (з нім. «лінива Ґрета») та . Існували й литі чавунні гармати, однак вони були менш поширені в Середні віки.
Характерними особливостями бомбард були великий калібр, що міг становити кілька сотень міліметрів (див. ), і мала довжина ствола відносно калібру, типово до 8 клб. Невеликі ковані бомбарди часто були казнозарядні й мали знімні камори для пороху. У поодиноких найбільших казнозарядних гармат камори тримались на різьбовому з'єднанні та мали пази, в які вставлялись палиці для відкручування. Невисока надійність конструкції передбачала невелике співвідношення маси пороху до маси снаряда, типово 17-10. Існували й дульнозарядні бомбарди різних розмірів.
Бомбарди вели вогонь кам'яними ядрами; типовим вибором були граніт, пісковик і мармур. Оскільки снаряд не був ідеально сферичним, а ствол — ідеально циліндричним, можливо, ядро центрували дерев'яними клинами й додатково герметизували глиною або землею.
Менші бомбарди могли мати примітивні колісні лафети або засоби наведення. Цапф на той час ще не було, тому вертикальне наведення здійснювалось за допомогою руху дерев'яних частин лафета відносно одна одної. Великі гармати не мали лафетів, тож для пострілу потребували підготованих дерево-земляних лож. Для їхнього наведення було необхідно рухати саму бомбарду та підкладати під неї додаткову деревину для підняття. Кожен постріл зсував гармату та змушував наводити її знову. Попри чималу віддаль пострілу, часто понад 1,5 км, для дієвого руйнування стін їх розміщували на відстані кількох сотень метрів від стін — типово близько 500 м. Для прикриття гармати та обслуги використовували дерев'яні щити.
Темп стрільби великих зразків був низький через необхідність наводити бомбарду після кожного пострілу, прибирати нагар, заряджати великою кількістю пороху та величезним ядром. Швидкострільність бомбард становила кілька пострілів на день. В облозі Меца (1437) артилериста, який забезпечив темп стрільби в 3 постріли на день, який вважали високим, звинуватили в угоді з Дияволом і відправили на паломництво до Риму. «Базиліка» також могла стріляти тричі на день, а інші великі османські бомбарди — до 7 разів.
Транспортування та забезпечення бомбард було складним логістичним завданням, бо кількатонна гармата потребувала великого воза з десятками волів. Швидкість перевезення була низька — до 5 км на день, хоча інші свідчення показують швидкість до 11,5 км на день. Бомбарда вимагала великої кількості додаткових припасів, важких ядер, інгредієнтів для пороху, матеріалів для облаштування позицій; все це потребувало транспортування та господарювання, тож обслуга могла становити понад 100 осіб. Наприклад, османська «Базиліка» потребувала 60 волів, 30 возів, 200 погоничів для перевезення, а також 50 столярів і 200 різноробів для зведення мостів і прокладання шляхів для гармати.
Ефективність