Обновленство (живоцерковництво) — розкольницький рух у російському православ'ї, що виник офіційно після Лютневої революції 1917 року. Декларував «оновлення Церкви»: демократизацію керування та модернізацію православного богослужіння. Виступало проти керівництва Церквою Патріархом Тихоном, заявляючи про повну підтримку нового режиму та проведених ним перетворень. В Україні обновленський рух оформився як Українська синодальна церква.
З 1922 до 1926 рік рух був єдиною офіційно визнаною державною владою РРФСР православною церковною організацією (другою такою організацією 1926 року стала григоріанська Тимчасова Вища Церковна Рада), в окремі періоди була визнана деякими іншими помісними Церквами. У період найбільшого впливу — в середині 1920-х років — понад половину російського єпископату та парафій перебували в підпорядкуванні обновленських структур.
Обновленство ніколи не було строго структурованим рухом. Між собою обновленські структури нерідко перебували в прямій конфронтаціїНомер 6. Патриарх Сергий, обновленство и несостоявшаяся реформация Русской Церкви XX века — Православный журнал Благодатный огонь . У 1923—1935 роках існував Священний Синод Православної Російської Церкви, на чолі якого стояв Голова. Головами Синоду послідовно були: Євдоким (Мещерський), Веніамін (Муратівський), Віталій (Введенський). Після вимушеного саморозпуску Синоду навесні 1935 року одноосібне керування перейшло до Віталія Введенського, потім до Олександра Введенського.
З кінця 1935 року розпочалися масові арешти єпископату, духовенства, активних мирян обновленської церкви, хоча в цілому репресії проти обновленців були не настільки сильні як проти Патріаршої Церкви. 1943 року держава взяла курс на ліквідацію структур обновленців, після чого вони почали масово переходити в легалізований Московський патріархат. Смерть 1946 року Олександра Введенського вважається кінцем обновленства.
Історія
Передісторія Передісторія обновленського розколу складна. Ідейно рух оформився швидше за все в період першої російської революції і в пору передсоборних присутностей, так 1905 року в Санкт-Петербурзі склався «кружок 32-х священиків», що спирався на вікарного єпископа Нарвського Антоніна (Грановського), який проіснував до 1908 року, коли його діяльність була припинена, а сам єпископ Антонін відправлений на спокійhttp://pravoslavie58region.ru/histori-2-1.pdf Часть 2. Пензенская епархия после революции. — С. 281. .
Рух за «оновлення» Російської Церкви виник виразно навесні 1917 року: одним з організаторів і секретарем Всеросійського Союзу демократичного православного духовенства та мирян, що виник 7 березня 1917 року в Петрограді, був священик Олександр Введенський — провідний ідеолог і вождь руху в усі такі роки. Його соратником був священик Олександр Боярський. «Союз» користувався підтримкою обер-прокурора Святішого Синоду Володимира Львова та видавав на синодальні субсидії газету «Голос Христа». Згодом Львов сам став активним діячем обновленства. Прилучився до обновленства й професор Борис Тітлінов, один з найзапекліших супротивників відновлення патріаршества.
На Помісному Соборі 1917—1918 років прихильники «оновлення» опинилися в меншості і тому перейшли до напівпідпільної діяльності.
До 1922 року обновленці в більшості своїй утримувалися від розмежування з наявною тоді церковною організацією. При підготовці до вилучення церковних цінностей більшовицькі лідери (насамперед Лев Троцький) вирішили довести обновленців до повного розриву з вищою церковною владою та створити їх руками повністю підконтрольне режиму маріонеткове церковне керівництво.
Початок розколу Вночі 12 травня 1922 року протоієрей Олександр Введенський з двома своїми однодумцями священиками Олександром Боярським та Євгеном Білковим у супроводі співробітників ГПУ прибув до Троїцького подвір'я на Самотеці, де тоді перебував під домашнім арештом Патріарх Тихон. Звинувативши його в небезпечній та необдуманій політиці, яка призвела до конфронтації Церкви з державою, Введенський зажадав, щоб Тихон на час арешту відмовився від своїх повноважень. З деяких міркуванні Тихон підписав резолюцію про тимчасову передачу церковної влади з 16 травня митрополиту Ярославському Агафангелу (Преображенському).
14 травня 1922 року в «Известиях» з'являється «Заклик до віруючих синів Православної Церкви Росії», де містилася вимога суду над «винуватцями церковної розрухи» та заяву про припинення «громадянської війни Церкви проти держави».
15 травня 1922 року депутація обновленців прийнята Головою ВЦВК Михайлом Калініним і на такий дня було оголошено про заснування нової Вищої Церковної Керування (ВЦУ). Останнє повністю складалося з прихильників обновленства. Першим його керівником став єпископ Антонін (Грановський), зведений оновленцями у сан митрополита. Наступного дня влада, щоб полегшити обновленцям захоплення Патріаршої канцелярії та завдання оволодіння владою, перевезли Патріарха Тихона в Донський монастир в Москві, де він перебував в суворій ізоляції.
Із секретаріату ЦК РКП (б) всім губкомам РКП (б) на місцях були спрямовані телеграми, в яких говорилося про необхідність підтримки створюваних обновленських структур. ГПУ активно чинило тиск на керівних архієреїв з метою домогтися визнання ними ВЦУ і «Живої церкви». Проти «Тихонівського» духовенства були організовані репресії. Однією з фігур, що сильно сприяла розколу церкви можна вважати співробітника ОГПУ Євгенія Тучкова. Обновленці у своєму колі називали його «ігуменом», сам же він волів іменувати себе «радянськими обер-прокурором»http://www.xxc.ru/orthodox/pastor/tichon/texts/ist.htm История Русской Церкви Т9, гл.2 русская церковь при святейшем патриархе Тихоне (1917—1925).
29 травня 1922 року в Москві за негласної підтримки ГПУ НКВС РРФСР проходять установчі збори «Живої Церкви» (незадовго до цього учасники, що увійшли до групи почали випуск журналу з такою назвою), яку 4 липня очолює протоієрей Володимир Красницький. сенс обновленського руху журнал бачив у звільненні духовенства «від мертвущого гніту чернецтва, воно повинно отримати в свої руки органи церковного керування та неодмінно отримати вільний доступ до єпископського сану», — писав Красницький в № 2 «Живий церкви».
16 червня 1922 року митрополит Володимирський Сергій (Страгородський), архієпископ Нижньогородський Євдоким (Мещерський) і архієпископ Костромської Серафим (Мещеряков) публічно визнали обновленське ВЦУ єдиною канонічною церковною владою в так званому «Меморандумі трьох». Дійсний примірник був підписаний також та випадково були присутні у Нижньому Новгороді єпископом Васільсурскім Макарієм (Знаменським), але при опублікуванні документа в обновленской друку підпис останнього була опущенаЛев Регельсон о расколах в РПЦ в 1920-е гг .
У серпні 1922 року в Москві зібрався I Всеросійський з'їзд білого духовенства «Живої Церкви». У ході дискусії більшість його делегатів висловилося за скасування «привілеїв» чернецтва.
У тому ж місяці від «Живої церкви» відколовся єпископ Антонін (Грановський), голова ВЦУ, організувавши «Союз церковного відродження» (СЦВ). СЦВ, при цьому, бачив свою опору не в клірі, а в мирянах — єдиному елементі, здатному «зарядити церковне життя революційно-релігійної енергією». Статут СЦВ обіцяв своїм послідовникам «найширшу демократизацію Неба, найширший доступ до лона Отця Небесного».
Восени того ж року через незгоду з Красницкого Введенський та Боярський покидають «Живу церкву» та організовують «Союз громад древлеапостольской Церкви» (СОДАЦ).
Всі три обновленські групи почали боротьбу за владу у Вищому церковному управлінні, вдаючись при цьому до допомоги ГПУ, яке з самого початку розколу фактично диригувало усіма його лідерами. З'явилося безліч та інших, більш дрібних, церковно-реформаторських груп. кожна група розробила свою програму церковних перетворень, розраховану на більш-менш радикальне оновлення Руської Православної Церкви.
До кінця 1922 року оновленці змогли зайняти дві третини з 30 тисяч храмів, що тоді діяли.
У лавах обновленців виявилося і чимало активних учасників крайніх правих партій. Однією з ключових фігур та головним резидентом ГПУ в обновленства став протоієрей Володимир Красницький, до революції член Союзу російського народу. Активним членом «Союзу…» був і інший видатний обновленец, священик Сергій Калиновський. Взагалі на першому соборі живої церкви 1922 року з шести доповідачів троє були колишніми членами Союзу російського народу: Володимир Красницький, Димитрій Адамов, Алексій Дьяконов. Останній став обновленским єпископом Харкова. Серед активних обновленців деякі були правими депутатами депутати дореволюційної Думи — протоієрей Григорій Маньковський, що став обновленским єпископом Фотієм. Депутати Думи 4-го скликання протоієреї Тихон Попов та Володимир Лентовський стали обновленской ієрархами. Протоієрей Олександр Надєждін, виставлявся на виборах в Думу від Союзу Російського Народу, став обновленским єпископом ВологодськимМихаил Агурский «Идеология национал-большевизма» .
1923—1925 роки «Другий Помісний Всеросійський Собор» (перший обновленський) був відкритий 29 квітня 1923 року у Москві, в храмі Христа Спасителя після Літургії та урочистого молебню, справлених митрополитом московським та всієї Росії Антоніном у співслужінні 8 єпископів і 18 протоієреїв — делегатів Собору, читанням грамоти Вищого Церковного Керування про відкриття Собору, вітанням Уряду Республіки та особистим привітанням голови Вищого церковного управління митрополита Антоніна. 3 травня Собор виніс резолюцію про підтримку радянської влади та оголосив про позбавлення сану та позбавлення чернецтва «колишнього патріарха» ТихонаПоместный собор Российской Православной Церкви 1923 года (обновленческий). // Данилушкин М. и др. История Русской Православной Церкви. Новый патриарший период. Том 1. 1917—1970. СПб.: Воскресение, 1997. — С. 851—852. . Патріаршество було скасовано як «монархічний та контрреволюційний спосіб керівництва Церквою». 5 травня, після доповіді митрополита Антоніна, Собор ухвалив перейти на григоріанський календар з «12 червня поточного року»«Известия». 6 мая 1923, № 99, стр. 3.; 7 травня відлучив всіх учасників Собору в Сремських Карловцях 1921 року«Известия». 8 мая 1923, № 100, стр. 4.. Собор також запровадив інститут білого (одруженого) єпископату. ВЦУ було перетворено в Вища Церковна Рада (ВЦС).
Патріарх Тихон піддав анафемі не визнав рішень обновленського собору і наклав анафему на обновленців, як на «незаконне зборище» та «антихристову установу».
Після звільнення 27 червня 1923 року Патріарха Тихона з ув'язнення влади почали застосування нової тактики роботи по керівництву обновленським розколом. Було поставлено завдання підпорядкування всі обновленські групи єдиному центральному органу, який набути більш респектабельного вигляду, з тим, щоб протистояти «тихоновщіні». У серпні 1923 року ВЦС був перетворений в «Священний Синод». На чолі його став митрополит Євдоким (Мещерський), але фактичним керівником та духовним вождем обновленців залишався Олександр Введенський.
Після звільнення в кінці червня 1923 року під варти Тихона і його повернення до керування вірними йому приходами покаяння у гріху розколу принесли багато ієрархів, в тому числі Сергій (Страгородський) та Серафим (Мещеряков), в обновленстві ж склалася кризова ситуація. Наприкінці 1923 року було вирішено про розпуск обновленських груп та об'єднанні їх членів у «Живу церкву». «Жива церква» цьому рішенню не підкорилася і певний час продовжувала функціонувати самостійно, але незабаром втратила підтримку з боку цивільної влади та одразу припинила своє існування.
2/15 квітня 1924 року Патріарх Тихон заборонив у священнослужінні керівників обновленського розколу, і заборонив мати з оновленцями молитовне спілкування.