Королівські військово-морські сили Італії ( ; RM)) — військово-морські сили Королівства Італії, що існували у складі Збройних сил Італії в період Королівства з 1861 по 1946 роки. У червні 1946 року, з проголошенням в Італії республіки, ВМС були перейменовані на військово-морські сили Італії ().
Італійські військово-морські сили були засновані 17 березня 1861 року й формувалися шляхом об'єднання флотів різних держав, які існували на Апеннінському півострові на момент проголошення Королівства Італія. 20 липня 1866 року в битві біля Лісси сталося бойове хрещення нового флоту. Морська битва велася проти флоту Австрійської імперії і італійці зазнали в ній поразки. Наприкінці XIX століття Королівські ВМС пройшли період модернізації, відновивши свою могутність. У 1911 і 1912 роках італійський флот брав участь в італо-турецькій війні, діючи проти Османської імперії. Після вступу Італії у Першу світову війну Королівський флот бився на стороні Антанти, діючи переважно в акваторії Адріатичного моря, протистоячи свому споконвічному противнику — австро-угорському флоту, а також вів активну протичовнову боротьбу проти німецько-австро-угорської підводних сил у Середземному морі.
У міжвоєнні роки в Королівстві, особливо після приходу до влади фашистів, почалася масштабна модернізація флоту таким чином, щоб він міг досягти панування над Середземним морем. Запровадження цих змін з нарощування спроможностей флоту були відповіддю на французькі військово-морські сили, які розглядалися як найбільш імовірний противник. У цей період Королівський флот грав обмежену роль в агресії в Ефіопію, громадянській війні в Іспанії, а також у вторгненні в Албанію.
10 червня 1940 року Королівство Італія оголосило війну Франції та Великій Британії і вступило у Другу світову війну, маючи п'ятий за величиною флот у світі. Флот мав значні надводні та підводні сили, які могли боротися за контроль над Середземним морем, що італійський диктатор Беніто Муссоліні вважав важливою передумовою для розширення своєї «Нової Римської імперії». Відповідно Середземноморський театр воєнних дій став основним для Королівських ВМС. Два з половиною роки італійці та Королівський флот Великої Британії вели боротьбу за контроль над цим геостратегічним регіоном. Основною метою італійського флоту стала підтримка сил Осі в Північній Африці, блокування комунікаційних шляхів постачання противника до Александрії та Мальти. Італійські підводні човни, взаємодіючі із підводними човнами нацистської Німеччини, також брали участь у битві за Атлантику.
У вересні 1943 року Королівство Італія капітулювало, і новий уряд Італії погодився на перемир'я з союзниками та вимогою перевести свої кораблі до баз союзників. Для боротьби на боці антигітлерівської коаліції були сформовані оновлені ВМС Італії. До завершення війни в Європі італійські кораблі брали обмежену участь у морській війні в Атлантичному океані, але через відсутність повної довіри італійським адміралам та офіцерам і великі сумніви щодо лояльності екіпажів, їхня роль була номінальною.
2 червня 1946 року італійська монархія була скасована, Королівство замінила Італійська Республіка. Regia Marina стала основою ВМС Італійської Республіки.
Історія
Становлення італійського флоту Королівські військово-морські сили Італії були засновані 17 березня 1861 року після проголошення утворення Королівства Італія. Подібно до того, як Королівство стало об'єднанням різних держав, які існували на Апеннінському півострові, так і італійський флот був сформований з флотів цих держав. Основним кістяком королівського флоту стали військово-морські сили колишніх королівств Сардинії та Неаполя. Новий флот успадкував значну кількість кораблів, як вітрильних, так і парових, а також давні військово-морські традиції своїх попередників, особливо Сардинії та Неаполя.
Водночас, створений флот мав деякі серйозні недоліки.
По-перше, він потерпав від відсутності одноманітності та згуртованості; італійський Королівський флот являв собою неоднорідну суміш озброєння, устаткування, обладнання, стандартів і практики, і навіть спостерігалася ворожнеча між офіцерами з різних колишніх флотів. Ці проблеми ускладнилися продовженням існування окремих офіцерських шкіл у Генуї та Неаполі, і труднощі спостерігалися аж до відкриття єдиної військово-морської академії в Ліворно у 1881 році.
По-друге, об'єднання відбулося в епоху швидкого розвитку військово-морських технологій і тактики ведення морського бою, про що свідчить спуск Францією в 1858 році на воду броненосця «Глуар», а пізніше поява найсучасніших кораблів та битва в 1862 році між «Монітор» і «Вірджинія». Ці нововведення швидко перетворило старі військові кораблі на застарілі. Італія не мала верфей чи інфраструктури для будівництва необхідних сучасних кораблів, але тодішній міністр військово-морського флоту адмірал Карло ді Персано запустив значну програму закупівлі військових кораблів на іноземних судноверфях.
20 липня 1866 року в битві біля Лісси під час Третьої війни за незалежність Італії (паралельно із Семитижневою війною) відбулося бойове хрещення нового флоту. Морська битва велася проти флоту Австрійської імперії і відбулася біля острова Лісса в Адріатичному морі. Це була одна з небагатьох битв флоту у другій половині XIX століття, і як велика морська битва, стала першим зіткненням ескадр парових броненосних кораблів; хоча основною формою ведення морського бою був таран, часто битва біля Лісси вважається такою, що мала глибокий вплив на подальшу конструкцію військового корабля та тактику його застосування.
Італійський флот, яким командував адмірал Персано, налічував 12 броньованих і 17 кораблів з дерев'яним корпусом, хоча лише один, «Аффондаторе», був першим італійським кораблем з артилерією в баштах найсучаснішої конструкції. Незважаючи на помітну невигідність у чисельності та оснащенні, перевага австрійців під керівництвом адмірала Вільгельма фон Тегетгофа призвела до серйозної поразки для Італії, яка втратила два броньованих кораблі та 640 людей.
Після війни Королівський флот пережив кілька складних років, оскільки військово-морський бюджет був суттєво скорочений, що погіршило ефективність флоту та темпи будівництва нових кораблів. Лише в 1870-х роках під керівництвом Сімона Пакоре де Сен-Бон ситуація почала покращуватися. У 1881 році був уведений в експлуатацію лінкор «Дуіліо», а в 1882 році — лінкор «Енріко Дандоло»; на той час це були найпотужніші військові кораблі у світі, що свідчило про відновлення могутності італійського флоту. У 1896 році корвет «Мадженда» завершив навколосвітню подорож. Наступного року Regia Marina провела експерименти з Гульєльмо Марконі у використанні радіозв'язку. У 1909 році на флоті вперше використано літак. Італійський військово-морський офіцер Вітторіо Куніберті в 1903 році у своїй опублікованій статті першим запропонував проєкт великого лінкора, вся корабельна артилерія якого була б єдиного великого калібру, цей проєкт пізніше буде відомий як дредноут.
У 1911 і 1912 роках італійський флот брав активну участь в італо-турецькій війні, діючи проти Османської імперії. Оскільки більшість османського флоту залишалася у відносній безпеці Дарданелл, італійці домінували в Середземному морі під час конфлікту, здобувши перемоги над османськими легкими силами флоту в битвах при Превезі та Бейруті. У Червоному морі італійські війська значно переважали війська Османської імперії, які мали там лише ескадру канонерських човнів. Вони були знищені під час спроби відійти в Середземне море в битві в затоці Кунфіда.
Італійські лінійні кораблі-дредноути, що брали участь у Першій світовій війні «Данте Аліг'єрі» «Джуліо Чезаре» «Конте ді Кавур» «Леонардо да Вінчі» «Андреа Доріа» «Дуіліо»
Перша світова війна
До початку Першої світової війни в 1914 році Королівство Італія побудувало шість лінійних кораблів-дредноутів: («Данте Аліг'єрі» як прототип; «Джуліо Чезаре», «Конте ді Кавур» і «Леонардо да Вінчі» класу «Конте ді Кавур»; і «Андреа Доріа» і «Дуіліо» класу «Андреа Доріа»), але вони не брали участі у великих морських діях під час Першої світової війни, оскільки вони перебували поблизу італійських берегів в готовності до перехоплення виходу великого угруповання австро-угорського флоту, яке так і не сталося.
Після вступу Італії у війну Королівський флот основні зусилля зосереджував в Адріатичному морі, протистоячи австро-угорському флоту. Адріатична кампанія Першої світової війни складалася в основному з австро-угорських бомбардувань узбережжя Адріатичного узбережжя Італії та широкомасштабної німецько-австро-угорської підводної війни в Середземному морі. Зі сторони союзників здебільшого зусилля обмежувалися блокуванням флотів противника в Адріатиці, що було успішним щодо надводних сил, але виявилося неефективним для підводних човнів, які знаходили безпечні гавані та проходи з цього району, чим користалися протягом усієї війни.
Більшу частину війни італійський та австро-угорський флоти відносно пасивно спостерігали за своїми супротивниками. 27 вересня 1915 року італійський флот втратив лінкор «Бенедетто Брін» у Бриндізі та 2 серпня 1916 року дредноут «Леонардо да Вінчі» у Таранто в результаті вибуху порохового льоху (хоча ходили чутки про австрійську диверсію). На останньому етапі війни італійці застосували новий тип зброї: човни MAS, які 10 червня 1918 року потопили австро-угорський лінкор «Сент Іштван» в Адріатичному морі; і ранній тип людино-торпеди (під кодовою назвою Mignatta, або «п'явка»), яка 1 листопада 1918 року увійшла у гавань Пули та потопила австро-угорський флагман «Вірібус Унітіс», незабаром після того, як весь австро-угорський флот був переданий новоствореній нейтральній Державі словенців, хорватів і сербів. Лінкор «Теґеттгофф» (сістер-шип попередніх двох) був переданий Італії в 1919 році як військова репарація.
Інтербеллум У міжвоєнні роки уряд Італії взявся за модернізацію свого флоту таким чином, щоб він міг досягти панування над Середземним морем. Італійські військово-морські планувальники також хотіли мати достатню кількість сил і засобів, здатних протистояти британському Королівському флоту, особливо після приходу до влади фашистів. Британська реакція на інцидент на Корфу змусила Беніто Муссоліні та його військових радників переконатися, що Італія «ув'язнена в Середземному морі» через британські бази в Гібралтарі, Суецькому каналі, Мальті та Кіпрі. Однак, військово-морське будівництво усіх флотів того часу обмежувалося умовами Вашингтонської морської конференції. Договір 1922 року, який вимагав паритету військово-морських сил між італійським і французьким флотами з рівною загальною водотоннажністю лінійних кораблів і авіаносців, і він серйозно вплинув на розвиток італійського флоту в період між двома світовими війнами. Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років розпочалася програма будівництва нових кораблів, зосереджуючись спочатку на крейсерах водотоннажністю до 10 000 тонн, потім на будівництві есмінців і підводних човнів і, нарешті, на будівництві нових лінійних кораблів типу «Літторіо». Також були розроблені плани модернізації лінійних кораблів типу «Конте ді Кавур» і «Андреа Доріа». Запровадження цих програм з нарощування спроможностей флоту були відповіддю на французькі військово-морські сили, оскільки до середини 1930-х років французи розглядалися як найбільш імовірний противник у гіпотетичному конфлікті.
На замовлення Королівських ВМС промисловість Італії будувала швидкісні кораблі, озброєні гарматами великої дальності стрільби, щоб дати італійським кораблям можливість мінімізувати тісний контакт у разі сутички з кораблями британського Королівського флоту, екіпажі яких були більш досвідченими. Теоретично це дозволило б їм вступати в бій або відриватися від противника на власний розсуд і дозволяло б їм вражати ворога, коли той ще не міг завдати удару у відповідь. Для досягнення цієї переваги італійські компанії розробили нові гармати з більшою дальністю стрільби, які переважали їхні британські аналоги аналогічного калібру.