Архітектура Візантійської імперії — важливий етап розвитку європейської архітектури доби середньовіччя, заснований імператором Юстиніаном I, більш зосереджений на територіях, які входили як складові частини до Візантійської імперії.

Історія вивчення

Вивчення архітектури Візантійської імперії розпочалось із значним запізненням в порівнянні з вивченням середньовічної архітектури західноєвропейських країн. Британія не мала оригінальних зразків візантійської архітектури і перебувала під довгим гіпнозом досягнень національної готики. В південній частині Іспанії були зразки візантійської архітектури, але її руїни, як і руїни доби давньоримської колонізації, не мали значного впливу на художню ситуацію в країні до зламу ХІХ–ХХ ст. Німеччина наприкінці ХІХ ст. активно скуповувала пам'ятки середньовіччя в сусідніх країнах, бажаючи мати мистецькі скарби в музеях Берліна, гідні витримати порівняння з колекціями Парижа. Державні гроші були використані на придбання іконопису і примітивів в провінціях Італії, пам'яток середньовіччя в Єгипті, Сирії і, особливо, в Туреччині, ісламська імперія якої розташувалась на історичних землях зниклої Візантійської імперії. В межах зборів середньовічного мистецтва взагалі в Туреччині почали купувати і пам'ятки мистецтва Візантії, абсолютно не потрібні в мусульманській країні. Так в Берлін потрапили уламки скульптур, кераміка, портретні погруддя доби згасання і кризи античної цивілізації, рельєфи, низка старовинних надгробків, середньовічні капітелі і архітектурні уламкиГос. Эрмитаж. Каталог выставки «Памятники византийской скульптуры. Из собраний Государственных музеев Берлина», М, «Наука», 1982. Але це були залишки візантійської культури, специфічні і відірвані від цілого, де не було найкращих її здобутків (іконопису, ювелірних виробів, мозаїк, рукописів і мініатюр). Не найкращим був і стан з вивчення культури Візантії і в Російській імперії, де цими проблемами наприкінці ХІХ ст. опікувалась мале число російських науковців і колекціонерів. Оригінальні архітектурні споруди Візантії опинились у віддалених від російських столиць провінційних містах (Севастополь, Керч, Феодосія), поруйновані і практично непотрібні. З поруйнованих візантійських базилік Херсонеса позабирали капітелі і мозаїки з підлог. Про відновлення хоча би однієї з ранніх базилік не йшлося ніколи ні за царату, ні за доби СРСР.

Пильну увагу приділяли лише зборам старовинних ікон, де ще не розрізняли суто візантійські зразки від зразків грецьких островів, Італії, Балкан і майстерень Київської Руси-України, виконаних під впливом здобутків візантійських майстрів. Невелика кількість архітектурних уламків і капітелей була придбана зі збірок Російського археологічного інституту в СтамбуліВ. Лихачева, «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 9 та під час незаконних розкопок в Херсонесі, Феодосії тощо. Комплексності в вивченні пам'яток в Росії не було ніколи, незважаючи на історичну традицію російського церковного життя в канонах Візантії.

На запізніле вивчення культури Візантії в Європі вплинули негативні інвективи Вольтера, котрий всю культуру середньовіччя безпідставно вважав варварською і жахливоюВ. Лихачева, «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 8. Нищівно-самовпевнена естетика XVIII ст., орієнтована на пізнє бароко і легковажне рококо, утримала панівні позиції до доби романтизму, коли найкращі представники покоління оголосили важливими для культури і історії всі періоди минувшини. Науковці в Європі розвернулися до пильного вивчення середньовіччя, а відтак — і до Візантії.

До XIX ст. більшість пам'яток Візантії на мусульманських територіях була знищена, пограбована, вивезена в інші країни, втратила історичні корені і провенанс (походження). Частина споруд втратила історичні імена і отримала нові — арабські. Тому досі так багато турецьких назв у візантійських храмів, бо нікому було ні вчасно описати їх, ні зберегти історичні назви, особливо в мусульманських провінціях. Частина візантійських споруд давно перетворена на мечеті, перебудована і отримала відповідне начиння. Мусульманська заборона на реалістичні зображення сприяла нищенню місцевими фанатиками ікон, очей і облич святих на мозаїках і фресках, на рельєфах, котрі розбивали на шматки або переробляли на будівельне вапно. Навіть в православних країнах (Сербія, Болгарія, Росія, Білорусь, Румунія) століттями перебудовували і ремонтували старовинні храми, нищили фрески, записували наново фрески і набряклі ікони тощо. Із історії візантійського мистецтва таким чином випали в небуття і в ніщо цілі періоди. До руйнацій причетні також війни, пожежі, землетруси.

Рятівні заходи прийшли досить пізно, коли шлях розвитку візантійської архітектури і мистецтва можна було окреслити лише пунктиром.

Видання про середньовіччя

Важливим свідоцтвом зацікавленості в Європі у вивченні проблем і наслідків середніх віків були періодичні видання. Першими подібними виданнями були «Живописні і романтичні подорожі», тобто альбоми з замальовками західноєвропейських соборів і замків, з описами архітектури і окремих антикварних речей. Тематику альбомів наслідували важливі для науки видання наукових журналів «Археологія», які розпочали в Британії, де інтерес до середньовіччя пережив на початку XIX ст. чергове піднесенняТруды Гос. Эрмитажа, Ленінград, «Аврора», 1977, с.7. До видання «Археології» приєдналося друкування «Записок» місцевими відділками істориків і антикварів, а 1817 р. свій перший том досліджень оприлюднило товариство істориків і антикварів Франції. Французи почали щорічно організовувати історичні конгреси, а з 1834 р. Французьке національне археологічне товариство почало друкувати «Монументальний бюлетень».

Періодичне видання російською «Византийский временник» було засноване 1894 року Василем Васильєвським у Санкт-Петербурзі. Це запізнення в порівнянні з Британією та Францією майже на 70 років.

До 1916 року вийшло 22 томи об'ємом в середньому по 800 сторінок кожний. В цей період у журналі, крім власне історичних, було багато текстів, присвячених релігійним питанням, а особливо історичному та духовному зв'язку між Візантією та Київською Руссю. Під час Першої світової війни процес видання журналу був перерваний. З 1915 до 1928 року головним редактором був інший відомий візантиніст Федір Іванович Успенський. В цей період вийшло лише три тонкі випуски журналу — у 1922, 1925 та 1927 роках. У 1928 році Ф. І. Успенський помер і журнал був закритий через незацікавленість в історії допереворотного періоду 1917 р. більшовицьким урядом.

1947 року журнал відроджений, і його головним редактором став Євгеній Олексійович Космінській. Нумерацію томів журналу почали з нуля, ніби видання до цього не існувало. В цей час журнал відійшов від релігійної тематики та, як заявлено в передмові до першого випуску, сконцентрувався на проблемах внутрішньої історії Візантії — економічної, соціальної, адміністративної.Византийский временник. Том 1. От редакции. 1947 г. Але на видання чатувала сталінська цензура, яка вирізала ідеологічно неприпустимі статті або взагалі конфіскувала з бібліотек СРСР окремі числа наукового журналу.

Не найкращим був і стан збереження візантійських пам'яток на території СРСР. Згідно радянського циркуляру від 1928 року формально дотримувались хронологічного принципу: все вибудоване до 1825 р. вважали мистецькі вартісним (у випадках необхідності дозволяли перебудовувати при збереженні фасадів, але необхідність знаходили завжди), все після 1825 р. — гідним знищення, перебудування чи пристосування до новітніх потреб. Підхід був абсолютно безглуздий, бо і серед старовинних споруд XI–XIV-XVIII століть не всі шедеври, а серед споруд XIX ст. було чимало значущих і мистецьки важливих. Саме цей непрофесійний і безглуздий підхід приведе до знищення навіть архітектурних комплексів чи храмів XI—XII ст., на фундаментах яких урочисто поставили знаки з позначками про колишнє існування тут старовинних споруд середньовіччя (Михайлівський Золотоверхий собор і монастир в Києві, Десятинна церква XVII ст. там же та ін.)

Використання античних архітектурних типів

Перенесення столиці Східної Римської імперії (котру пізніше називатимуть Візантією) в невелике містечко Візантій потребувало перетворення його на столицю. Нову столицю 11 травня 330 року заснував імператор КостянтинВ. Лихачева, «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 12 Велич споруд нової столиці мала не поступатися Риму, виникає нове кільце фортечних мурів і веж, нові імператорські палаци і храми, палаци вельмож і пересічна забудова. Частку аристократичних родин переселяли сюди силоміць за наказом імператора. Головна вулиця тримала назву Меса. Саме її прикрасили низкою античних скульптур, вивезених з інших міст без розбору. За традицією розпланування давньоримських міст в центрі нової столиці створили майдан-форум. Форум мав форму овалу, на кінцях кого вибудували дві тріумфальні арки. Середину овального форуму прикрасила колона з порфіру, на верхівку якої встановили скульптуру АполлонаВ. Лихачева, «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 13.

Новий (другий) Рим мало походив на Рим в Італії, а подальші перебудови міста взагалі відійшли від зразка. Головна брама отримала назву Золоті ворота. Непотрібного місту Аполлона замінили на кінний монумент імператора Костянтина. Часу на вироблення нового типу храмів не було. Тому широко використовували два типи давньоримських споруд, що мали колись світське призначення: базиліку та центричну споруду.

Базилі́ка ( від  — «царський дім») — прямокутна у плані споруда, розділена в середині низкою колон або стовпів на 3—5 частин — нав. Середня нава, найвища, освітлюється через вікна над дахами бічних нав і зазвичай закінчується півкруглою прибудовою — абсидою. Перед входом до базиліки будували поперечне в плані приміщення — нартекс (притвор). В античній Греції базиліка слугувала для засідань суду. Бічні нави віддавали під крамнички торгівців. Базиліка доби раннього християнства — храм, де могли розмістити великий натовп вірян. Базиліка була орієнтована на схід, як натяк на Єрусалим, святе місто для християн. Вхід в велику базиліку мав двір, оточений колонадоюВ. Лихачева, «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 15. Базиліка через століття втратить значення в православ'ї і характерна лише для раннього християнства. Тому їх знайдуть в Грузії та в античних містах в Криму як свідків впливу візантійських храмових зразків на дальні провінції. Ранні візантійські базиліки в своїй більшості або знищені, або значно перебудовані. Найраніша із відомих нині столичних базилік 463 року побудови — базиліка Івана Предтечі Студійського монастиря, що належала константинопольському патріарху — давно перебудована і значно поруйнованаВ. Лихачева, «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 72.

Центрична споруда — компактна, симетрична, невелика, але мала низку варіантів у плані (кругла, квадратна, гранчаста, хрещата). Християни будували їх на місцях загибелі власних святих або на місцях їх поховань, а також як хрещальні для неофітів — до їх введення в храм. Центричні споруди, навпаки, отримають надзвичайне поширення, незважаючи на негнучкість типу при збільшенні їх розмірів, що не завжди вдавалось через значні технічні і будівельні складності.

Власні зразки раннього середньовіччя