Кремінна

Кремінна́ (у минулому — Новоглу́хів) — місто на сході України, адміністративний центр Кремінської міської громади Сіверськодонецького району Луганської області. Розташоване в долині річок Красна та Крем'янка, недалеко від головної водної артерії Сходу України — Сіверського Донця.

З квітня 2022 року місто перебуває під російською окупацією. Лінія зіткнення проходить за 20 км від міста.

Місто відоме своїми природними рекреаційними ресурсами та має репутацію «Легень Донбасу». На його території розташовані обширні хвойні та листяні ліси, налічується багато озер, джерел та місць відпочинку. Кремінна є найпівнічнішим містом Донбасу, і в минулому була відома своєю діяльністю у галузі видобутку вугілля, деревообробки, виробництва меблів та машинобудування. Крім цього, місто славиться успішним сільськогосподарським виробництвом, зокрема вирощуванням пшениці, соняшнику і баштанів (кавун, диня, гарбуз), а також розвиненим лісовим господарством.

Історія

Людина на землях Кремінщини в давні часи Археологічні дані свідчать, що територія краю була освоєна людиною ще за часів пізнього палеоліту 40-13 тисяч років тому. Кам'яні знаряддя праці давньокам'яного віку знайдені на околицях міста Кремінної та поблизу села Булгаківки Кремінської громади.

Розкопки давніх курганів біля м. Кремінна (Сіточне лісництво) та у с. Невське дали поховальні пам'ятки доби ранньої і середньої бронзи (друга половина III тис. до н. е.), атрибутовані пізньоямною, катакомбною та зрубною культурами. Крім того, на околицях Кремінної (біля села Житлівка) було виявлено стоянку епохи мезоліту (13—7 тис. років тому), в урочищі Шулочка (4,5 км на північний схід від Кремінної) — поселення епохи неоліту (V—IV тисячоліття до н. е.), в урочищах Івашина Криниця (1 км на схід від Житлівки), Гирьовий Караван (1,5 км на північний схід від Кремінної, Сарматський курган на окраїні лісу за «Кремінмашем»‎), Західне (7 км на північний схід від Кремінної) — поселення періоду пізньої бронзи, в центрі міста, на лівому березі річки Красна — Поховання салтівської культури (VIII—IX ст. н. А.).

Епоха боротьби народів за життєвий простір Дикого Поля На зміну пануванню в землях Дикого поля Великої Хазарії прийшла Київська Русь, на зміну Київській Русі — Монгольська імперія, на зміну їй — Велике князівство Литовське, потім — Річ Посполита та Московія, в часи якої кочове життя на цих теренах в стародавньому варіанті припинило своє існування.

Степи Дикого Поля були придатними для розвитку землеробства, скотарства та промислів, що спричиняло колонізацію їх ще в добу Київської держави. Проте, ці землі використовувалися для ведення кочового господарства народами, що тут проживали (кімерійці, скіфи, сармати, гуни, авари, хозари, печеніги, половці, монголи та ін.).

У 1900 р. біля села Новокраснянка, в колишньому Куп'янському повіті Харківської губернії (територія нинішньої Кремінської ОТГ, Луганської області), було знайдено меча, датованого кінцем Х ст. Як розповідає у своїй книзі письменник Борис Яроцький, у середині XIX століття на піщаному березі ріки Мечетної, селянин Стариков знайшов давньоруський меч. На ньому були вигравірувані слов'янські літери, припускають, що вони вказували на власника зброї. Якби меч був із заліза або бронзи, на нього, мабуть, не звернули б уваги: вироби з таких металів знаходили тут і раніше. Але в меча була цікава рукоятка зі срібла. Хоча зброя пролежала в землі кілька століть, срібло не окислилося. За переказами меч у селянина викупив акцизний чиновник чи то з Куп'янська, чи то з Харкова. Зацікавило його не срібло — тоді срібну монету кидали жебракам як милостиню. На рукоятці був вигравійований хижак, що у тутешніх місцях не водився. А це — вже дивина.

Технологічна схема меча, знайденого у Новокраснянці, майже у всьому збігається з описом мечів русів, який наводить хорезмієць Біруні в мінералогічному трактаті 1046 року: «Руси виготовляють свої мечі із шапуркану, а доли посередині з наромхану, щоб додати їм міцності при ударі, запобігти їх крихкості» («шапуркан» — швидше за все, сирцева сталь-уклад, а «наромхан» — кричне залізо).

Стержень руків'я оздоблений  плетінням у вигляді петель, викладеним тонким срібним дротом. Краснянський меч зберігає давні прийоми виготовлення зброї, але має власні особливості декору. Тому дослідники відносять знахідку до мечів місцевого виготовлення. Меч приписували навіть князеві Ігорю, але насправді походить він з другої половини X ст., часів князя Святослава та хозарських війн. Ось свідком яких подій могла бути ця зброя. В той період такі мечі, зі срібною рукояткою, мав можливість дозволити собі лише князь або знатний воїн.

Особливо сприятливими для заселення українцями Дике Поле стало 14-15 ст., коли ці землі увійшли до складу Великого князівства Литовського. Під впливом зростаючої небезпеки від нападів кримських татар тут у 15 ст. сформувалося українське козацтво. Частина Дикого поля з певного часу перебувала під контролем донських, хоперських, запорозьких козаків, болохівців та інших козацьких формувань. У XVI—XVII століттях московський уряд, просуваючись на територію Дикого поля для ведення ефективної боротьби проти кримськотатарських походів, створював системи оборонних споруд, що включали фортеці, засіки, земляні вали та рови, організував станичну і сторожову службу. На оборонних лініях селилися люди служили.

Заснування слободи

Перші відомі письмові згадки про Кремінну відносяться до другої половини XVII ст. У цей час тут оселилися донські козаки, заслані царським урядом на береги річок Червоної та Сіверського Дінця за участь у козацькій війні проти царя під керівництвом Степана Разіна. У 70-х роках XVII ст. вони утворили поселення Сухарєв городок, що стало центром козацьких поселень. Майже одночасно з козаками в цьому районі почали селитися селяни з Правобережної України, Київщини, Полтавщини, Чернігівщини. Через Руїну, вони шукали нових можливостей для ведення спокійного життя, їх приваблювали величезні ліси і безліч земель, яких не торкався плуг хлібороба. До 1680 поряд з Сухаревим містечком виросла слобода Кремінна, що стала в 1688 центром однієї з сотень Ізюмського слобідського полку.

Роком заснування Кремінної вважають 1679 рік. На берегах річки Красної кріпаки-втікачі з Правобережної України заснували слободу, у якій у 1688 році розмістилася одна із сотень Ізюмського слобідського полку. Жителі слободи несли сторожову службу, займалися землеробством, скотарством та бджільництвом. Плуг, дерев'яна борона, серп тощо. Гарматний камінь (ковзанка), яким вимолочували зерно, були головними знаряддями землеробів. Було розвинуто деякі ремесла — тут займалися плетінням рогожу, виготовленням саней, мила, коліс та іншого спорядження для гужового транспорту.

На початку XVIII ст. вільних земель біля річки Червоної ставало дедалі менше. У зв'язку з цим виникла суперечка між нащадками донських козаків Сухаревого містечка та родзинками із Кремінної. У 1707 році, відправляючи в цей район загін під командуванням князя Ю. Долгорукого для повернення кріпаків-втікачів, Петро наказав йому вирішити цю суперечку на користь Ізюмського полку.

Епоха панування Російської імперії Проводячи колонізаторську політику царський уряд здійснював ліквідацію автономії України. У 1765 році у зв'язку з остаточною ліквідацією царським урядом козацького самоврядування в Слобідській Україні та реорганізацією Ізюмського козацького полку в регулярний Ізюмський гусарський полк, козаки були позбавлені привілеїв та переведені до розряду військових обивателів. За соціальним станом вони стояли близько до державних селян. Слобода Кремінна швидко росла. Її населення збільшувалося за рахунок колишніх козаків Сумського та Харківського слобідських полків, а також жителів Сухаревого містечка, яке поступово втрачало своє значення (1836 року до Кремінної переселилися останні 20 дворів).

У першій чверті XIX століття селище отримало статус військового і до початку XX століття називалося Новоглуховом на честь Глухівського полку, що тут розташувався. Військові рекрути перебували на правах кріпаків і служили 25 років. Глухівський полк з полковим містом Глухів (сучасна Сумська область) був створений з шести сотень ніжинського козацького полку і складався з козаків. Тому скоріш за все селище Новоглухів отримало назву від переселенців з міста Глухова. У 1825 році в Кремінній налічувалося 349 дворів та 2380 жителів, було чотири винокурні, пивоварня та млин. За даними 1830, тут вважалося 345 господарів, 108 помічників, 121 військовий поселенець різного звання.

З ліквідацією військових поселень у 1857 році військові поселенці були переведені до розряду державних селян. Слобода Кремінна значно розрослася. За даними на 1864 рік у казенній слободі Новоглухів Куп'янського повіту Харківської губернії мешкало 4073 особи (1932 чоловічої статі та 2141 — жіночої), налічувалось 362 дворових господарства, існувала православна церква та училище.

У 1866 році відповідно до царського указу про поземельний устрій державних селян за жителями Кремінної зберігалися всі землі, що були до цього в їхньому розпорядженні. За наділи, що були у користуванні селян, вони повинні були вносити щорічний платіж — державну оброчну подати, збільшену порівняно з внесеною до 24 листопада 1866 року на 15 відс. За даними 1907, на 1706 ревізських душ Кремінної припадало 10 420 десятин, що в середньому становило 6,1 десятини на ревізську душу 9. Майже третина господарств не мала можливості обробити землю — не вистачало робочої худоби, інвентарю. Населення слободи продовжувало зростати, господарства дробилися, а кількість землі залишалася незмінною, що вело до поглиблення диференціації селянства, зростання бідняцьких господарств. Багато бідняків і середняків змушені були на кабальних умовах орендувати землю у поміщика, йти на заробітки. У 1882 році Новоглухів отримав статус повітового міста (Старобільський повіт Катеринославської губернії).

Економічний розвиток та індустріальна революція У 40-х роках XVIII ст. Район слободи Новоглухів починає приваблювати промисловців.

У 1742 році спеціальна експедиція, очолювана білгородським купцем І. Гінкіним, виявила на берегах Сіверського Дінця, неподалік Кремінної, поклади свинцевих і залізних руд. Через рік у цьому районі знайшла залізну руду експедиція білгородського купця Морозова. Але якість руд виявилась низькою, а запаси недостатніми для організації великого виробництва. І хоча купцям було надано право на пошук руд та будівництво залізоробного заводу, справа незабаром припинилася.

У 1825 році практикант Петербурзького гірського корпусу Першин знайшов на території Кремінної кілька шматків кам'яного вугілля, який за якістю не поступався кеннельському (найкращому в Англії). В 1826 Олександр Анісімов, практикант того ж корпусу, досліджуючи вугільні пласти на березі річки Червоної, встановив, що вони є продовженням верхнянських і привольнянських пластів Донбасу Однак поклади ці довго не розроблялися. Кріпосний лад гальмував розвиток промисловості. До того ж не було ні залізниці, жодного шляху до Кремінної. Тому зразки кременського вугілля залишалися до кінця XIX ст. експонатами гірського корпусу.

Лише на початку 1890-х років починається видобуток кам'яного вугілля в Кремінній. Це робили як окремі селяни, так і цілі селянські артілі в місцях, де вугільні шари виходили на поверхню. У 1893 році закладена перша шахта в Кремінній. Вона належала відомому промисловцю Алчевському. Будівництво завершили у 1895 році. Цього року ввели в експлуатацію залізницю Лисичанськ — Куп'янськ. Видобуток кам'яного вугілля одержав поштовх до розвитку.