Володи́мир Дми́трович Малинко́вич ( 28 серпня 1940, Суми) — український політичний діяч, публіцист, радник президента Леоніда Кучми, член Партії регіонів. За радянських часів правозахисник, дисидент, член Української Гельсінської групи. За освітою лікар-ендокринолог, кандидат медичних наук.

Двічі емігрував до Німеччини (в 1980 та 2008 роках), мешкає разом з сім'єю в Мюнхені.

Життєпис Народився 28 серпня 1940 року в м. Суми. Його батько був військовим, ветераном світової війни, потім військовим істориком.

Після закінчення школи Володимир два роки працював токарем на заводі «Кінап» у Києві. Поступив на юридичний факультет Ленінградського університету. За активну студентську діяльність був виключений з другого курсу.

Закінчив 1967 року Київський медичний інститут, був призваний в Радянську армію, військовий лікар. Того ж року написав листа на ім'я тодішнього міністра оборони СРСР маршала А. А. Гречка з приводу агресії СРСР та арабських країн проти Ізраїля. В 1968 році перед шеренгою солдатів відкрито висловив свой протест вторгнення радянських військ в Чехословаччину, за що місяць просидів під слідством в ізоляторі особливому відділі Київського воєнного округу. В 1969 році йому влаштували «суд честі» й вигнали з Радянської Армії.

З 1970 року працював дільничим лікарем, лікарем-радіологом в інституті ендокринології. 1973 року захистив кандидатську дисертацію. Був знайомий з В. Некрасовим, Й. Зісельсом, М. Білорусцем, адвокатами Городецьким і Кисельовим. З 1970 року почав передавати інформацію для «Хроники текущих событий». Не приховуючи, в телефонних розмовах повідомляв Андрію Сахарову про арешти та стеження за ним; в тому ж часі познайомився з О. Мешко, яка вже перебувала під пильним стеженням.

У жовтні 1978 року вступає в Українську Гельсінкську групу.

Перебував у розробці КДБ — керував слідством старший офіцер КДБ, майбутній голова СБУ та МВС України Володимир Радченко. Незважаючи на тиск та погрози з боку КДБ, відмовився вийти з Української Гельсінської групи. Кілька раз був побитий «невідомими» з КДБ.

У 1980 був змушений з сім'єю покинути країну та податися в еміграцію до ФРН під загрозою КДБ бути засудженим по статті «зґвалтування». У Мюнхені працював старшим редактором російської служби радіо «Свобода», очолював європейське представництво Української Гельсінської групи.

1992 року повернувся в незалежну Україну. У 1994 році керував інформаційно-аналітичним центром при виборчому штабі Леоніда Кучми. Як сам він стверджував, саме йому належить ідея внести в передвиборну програму Кучми тезу про надання російській мові статусу державної.

Після перемоги Кучми на виборах 1994 року працював радником президента з політичних питань. Пішов з посади на знак протесту, коли СБУ очолив «старий знайомий» ще з КДБ генерал Володимир Радченко.

До листопада 1997 керував Інститутом проблем інтеґрації Київського центру політичних досліджень і конфліктології.

У 1997 році був співголовою виборчого блоку «СЛОН» — «Соціально-ліберальне об'єднання» — ідеями якого були ліберальні реформи, стратегічне партнерство з Росією, надання російській мові статусу офіційної. Полишив блок на самому початку виборчої кампанії — заперечував з етичних міркувань проти деяких кандидатів до партійного списку.

Згодом увійшов до складу Партії регіонального відродження України — сучасна назва — Партія регіонів.

З 1998 року — директор Українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень (Росія). Кандидував на виборах 1998 року до Верховної Ради від Партії Регіонів.

У квітні 2001 року очолив комісію при Президенті України — зі сприяння демократизації та розвитку громадянського суспільства при Президентові України.

Займав посаду секретаря Комісії по підготовці конституційної реформи.

В 2008 році повернувся жити в Мюнхен.

Погляди на суспільно-політичний устрій В своїх чисельних інтерв'ю в Україні неодноразово підкреслював, що він інтернаціоналіст лівої орієнтації. Вважає себе «прихильником європейського порядку, заснованого на соціал-демократичних принципах».Владимир Малинкович покидает «улей» . — 2000.ua, № 41 (433) 10-16.10.2008

Про російську окупацію Донбасу

Про збиття Boeing-777 біля Донецька

Критика Деякі українські політичні оглядачі, наприклад, Віталій Портников, вважають помилкою називати В. Малинковича «політологом», а також називають В. Малинковича «агентурою Кремля» Скандал с фейками в «Der Spiegel» должен возродить дискуссию об агентурном проникновении РФ в западные СМИ, LB, 5 січня 2018.

Приватне життя Перша дружина — … Після повернення до України в 1992 його дружина важко захворіла. Через неправильне лікування померла 1997 року. Син від першого шлюбу — Вадим. Друга дружина та діти від цього шлюбу, Ігор і Марія, мешкають у Мюнхені.

Книги В. Малинкович. Три революции и две перестройки. Этюды на темы советской истории. — Москва: ИГПИ, 2008. — 368 с. В. Малинкович: Век вывихнут… Распалась связь времен. — Видавництво Folio, 2008. — 352 с. ISBN 978-5897930371 В. Малинкович. Очерки духовной истории великих народов (русские и немцы). — Вид. Folio, 2010. — 379 с. ISBN 978-9660352759 В. Малинкович. Очерки истории европейской культуры нового времени. — Вид. Folio, 2011. — 252 с. ISBN 978-9660357341

Статті Die Zeit: Ein Friedensplan für die Ukraine . 2.09.2014 Двадцять років демократичного транзиту . (з прим.) 28.09.2011 Інтерв'ю російському медіа-представництву «РосЗарубежЦентр» , 18.07.2008

Виноски

Посилання Малинкович Володимир Дмитрович — на сайті Музею Дисидентський рух в Україні Біографія в інтерв'ю Людмилі Хазан . — «Бульвар Гордона», 27 березня 2009 Публікації в журналі «Русский журнал» 40 років з моменту створення Української Гельсінської групи