Конституці́йне судочи́нствоТакож уживаються означення конституційне правосуддя, конституційне провадження, конституційна юстиція. Термін конституційне судочинство називають найбільш вдалим (В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко ). — процесуальна діяльність уповноважених судових органів з розгляду конституційно-правових конфліктів. Конституційно-правовий конфлікт визначається або як спір про право, що випливає з конституційно-правових норм державиНаприклад, право президента призначати окремих членів уряду., або спір про конституційне правопорушенняНаприклад, порушення президентом присяги..
Конституційне судочинство є складовою конституційного процесу в державі та є окремим видом юридичного процесу. Воно покликане забезпечувати верховенство конституції як основи національної правової системи, охорону конституційних прав і свобод, додержання принципу поділу влади у всіх його аспектах. Необхідним елементом конституційного судочинства є перевірка нормативних актів з погляду їх відповідності конституції. Саме це (тобто правова охорона конституції) складає сутність конституційного судочинства.
Предмет конституційного судочинства Предмет, або ж основні питання компетенції (юрисдикції) органів конституційного судочинства, є наступними: перевірка конституційності законів та інших нормативно-правових актів перевірка конституційності міжнародних договорів вирішення компетенційних спорів захист прав і свобод людини і громадянина в окремих випадках перевірка конституційності проведення референдумів і виборів, здійснення права народної ініціативи конституційний контроль судових процедур у випадку порушення конституції главою держави перевірка конституційності організації та діяльності політичних партій і громадських об'єднань тлумачення конституції.
Конституційне правосуддя може відправлятися в цілях т. зв. попереднього конституційного контролю, тобто перевірки відповідності конституції законів та інших нормативних правових актів до набрання ними чинності. Так відбувається в Австрії, Угорщині, Іспанії, Італії, Польщі, Португалії, Румунії та низці інших держав.
В окремих державах конституційні суди наділені й іншими повноваженнями: розгляд справ з перевірки дієздатності глави держави та інших вищих посадових осіб держави (Вірменія, Болгарія, Литва, Молдова, Португалія, Румунія, Хорватія, Кіпр, Алжир); розгляд конституційних скарг автономних утворень на незаконне втручання держави в їх діяльність (Чехія, ФРН, Швейцарія). У федеративній державі, зокрема, конституційний суд може вирішувати спори про компетенцію не тільки між федеральними органами державної влади, а й між федеральними органами державної влади та органами державної влади суб'єктів федерації (Австрія, Бельгія, Іспанія, Португалія, ФРН, Швейцарія).
Загальні риси конституційно-процесуальної процедури Конституційне судочинство складається зі стадій, що послідовно змінюють одна одну. Воно становить відносно замкнутий комплекс дій конституційного суду та учасників судового процесу, що спрямовані на вирішення конкретної правової ситуації. Послідовність стадій переслідує кінцеву мету: винесення конституційним судом підсумкового рішення у справі та його виконання, внаслідок чого буде розв'язаний конституційно-правовий конфлікт.
Виділяють наступні стадії судового конституційного процесу: унесення звернення до конституційного суду (або іншого органу конституційної юстиції); попередній розгляд звернення в конституційному суді; прийняття звернення до розгляду або його відхилення; підготовка до судового розгляду; судовий розгляд (або розгляд поза цією формою); нарада членів суду, голосування і прийняття конституційним судом підсумкового рішення; проголошення, опублікування і набрання чинності рішенням конституційного суду; виконання рішення.
Співвідношення конституційного судочинства і конституційного контролю Повноваження, пов'язані з відправленням конституційного судочинства, ширші за конституційний контроль, адже контроль полягає в основному у встановленні відповідності правового акта конституції держави.
Предмет конституційного судочинства, навпаки, є ширшим — повноваження конституційних судів поширюються і на питання щодо тлумачення конституційних положень, імпічменту глави держави тощо.
Спільним у відправленні конституційного судочинства та здійсненні конституційного контролю Андрій Портнов називає перевірку конституційності певного акта, а також розгляд конституційних звернень громадян з питань порушення конституційних прав державними органами.
Історичні витоки і моделі конституційного судочинства Причину виникнення конституційного судочинства розуміють у тому, що законодавець не здатен передбачити всіх можливих варіантів застосування прийнятого ним закону. Як наслідок, багато юридичних правил залишаються невизначеними: такими, що потребують перевірки й тлумачення.
В науці пропонують досліджувати конституційну юстицію починаючи з періоду становлення та розвитку державних органів у країнах стародавніх цивілізацій. Зокрема, найдавнішим попередником сучасного інституту конституційної юстиції називають раду старійшин (герусію), яка існувала у дорійських грецьких полісах на межі ІХ-VIII сторіч до н. е. і мала право припиняти рішення Народних зборів у разі «відхилення народу від прямого шляху». На народних зборах раз на рік обирали колегію ефорів, яка мала право скасовувати вердикти царів, якщо вони не відповідали «встановленим законам», тобто природному праву.
Також науковці роблять спроби покласти початок конституційного контролю з часів Римської імперії або старого Німецького Рейху (1180 р.), коли судові органи розглядали спори між правителями. Згадується і про існування попередніх форм конституційного розгляду у Франції з середини XIII ст. У Португалії судово-конституційний розгляд був запроваджений () у XVII ст.
Як приклад початкової форми конституційної юстиції традиційно наводиться діяльність Таємної ради у Великій Британії у XVII ст., яка визнавала закони законодавчих зборів (легіслатур) американських колоній нечинними, якщо вони суперечили законам англійського парламенту або загальному праву.
Проблема правового захисту конституції набула актуальності з часу появи перших конституційних актів. Так, достовірно відомим є судовий прецедент у справі Холмса-Уолтона (), що мав місце у 1780 році у північноамериканському штаті Нью-Джерсі, коли закон штату було визнано таким, що не відповідає конституції штату. У 1803 році Верховний Суд США вперше ухвалив рішення у справі Мербері () щодо неконституційності загальнофедерального закону.
Цей прийом пізніше був запозичений латиноамериканськими державами (Бразилією в 1891 році, Уругваєм в 1917 році та ін.). До першої світової війни таким шляхом пішли деякі європейські країни: Норвегія, Греція, частково Швейцарія.
На наступному етапі виникає принципово новий підхід до конституційного судочинства, концепція якого була розроблена австрійським ученим Г. Кельзеном. Головна відмінність від американської системи полягає в тому, що конституційне судочинство виокремлюється із загального судочинства і здійснюється не судами загальної юрисдикції, а спеціалізованим органом — конституційним судом, або квазісудовим органом (конституційною радою чи конституційною палатою вищих судових органів загальної юрисдикції).
На кінець XIX ст. у низці європейських країн (Данія, Норвегія, Франція, Швейцарія та ін.) утверджується практика судового й парламентського контролю за дотриманням конституції, а вже на початку XX ст., після Першої світової війни, з'являються перші спеціалізовані органи правової охорони конституції — конституційні суди.
Широкого поширення інститут конституційного судочинства набуває після Другої світової війни. Він закріплюється практично у всіх країнах Західної Європи, багатьох нових державах Азії, Африки, Латинської Америки. Поза цією загальною тенденцією залишалися соціалістичні держави: часом там установлювався «політико-ідеологічний» контроль. Але якщо конституційного ладу в таких країнах немає, то про будь-які форми конституційного контролю також говорити не доводиться.
Конституційне судочинство у призмі моделей правового захисту конституцій У світі сформувалися три основних моделі спеціального правового захисту конституцій:
Американська модель
Передбачає здійснення конституційного судочинства судами загальної юрисдикції, як правило верховними судами держави, або ж навіть судами всіх інстанцій.
Ця модель має два різновиди: централізований (дифузний) і децентралізований.
Децентралізований різновид американської моделі (США, Японія, скандинавські країни) передбачає, що конституційний контроль здійснюють всі суди загальної юрисдикції. Так, у США функції конституційного контролю належать судовій владі в цілому. Не тільки верховні, але й районні суди федерації і штатів здійснюють право тлумачення конституційних норм і відмовляють у застосуванні тим положенням законодавства, котрі суперечать тлумаченню, відповідно, Конституції США і конституції штату.
За 200 років своєї діяльності (1791—1990 рр.) Верховний суд США визнав неконституційними повністю або частково 125 законів Конгресу, 1059 нормативних актів штатів, 117 ордонансів місцевих органів влади.
Централізований різновид американської моделі (Гана, Естонія, Індія, Ірландія, Люксембург, Мальта, Монако, Норвегія, Республіка Кіпр, Філіппіни, Швейцарія) передбачає здійснення конституційного контролю в рамках загальної судової системи і, як правило, верховним судом, який очолює інстанційну систему національних судів. Країни, що сприйняли американську модель: США, Аргентина, Мексика, Болівія, Бразилія, Колумбія, Нікарагуа, скандинавські (Данія, Норвегія, Швеція), британські домініони (Австралія, Канада, Нова Зеландія), Південно-Африканська Республіка, Японія, Індія, Малайзія тощо.
Романо-германська (європейська) модель
Ґрунтується на формуванні спеціальних органів конституційної юстиції — конституційних судів, конституційних рад тощо.
Ідея конституційного суду належить австрійському юристу Гансу Кельзену, творцеві «чистої теорії права» (). Перший у світі Конституційний суд Австрії заснований у 1920 році, через два роки після розпаду Австро-Угорщини та виникнення Австрійської республіки. Система, в якій діє конституційний суд, наділений спеціальною юрисдикцією, дістала назву «австрійської».
Правову охорону конституції в рамках європейської моделі можуть здійснювати і спеціальні органи несудової (квазісудової) юрисдикції. Наприклад, у Франції конституційність законів перевіряється Конституційною радою, а конституційність актів виконавчої влади, якщо мова йде про перевищення своїх повноважень — Державною радою, яка очолює систему адміністративної юстиції. Це дістало назву «французької» системи, яка, крім того, поширилася низкою пострадянських/постсоціалістичних країн.
Способи формування спеціалізованих органів конституційної юстиції дещо різняться від країни до країни, та все ж ключову роль у призначенні їх членів відіграють національні парламенти. Їх чисельність, як правило, від 10 (Чехія) до 16 (Німеччина). Країни, що сприйняли європейську модель: Австрія, Німеччина, Польща, Франція, Італія, Іспанія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Казахстан тощо.
Мусульманська (традиційна) модель
Передбачає здійснення конституційної юстиції вищими релігійними або традиційними органами (ради духовенства, ради вождів тощо). Особливістю їх діяльності є те, що закони та інші акти перевіряються на відповідність не тільки Конституції, а й шаріату.
Так, в Ісламській Республіці Іран діє своєрідний орган конституційного контролю, заснований Конституцією 1979 року — Рада з нагляду за дотриманням конституції (Рада вартових, або Піклувальна рада); в Марокко — Консультативна Рада. Ці органи складаються з богословів та юристів.