Династія Ляо (кидан.: Mos Jælud, , офіційно Велика Ляо (), або Киданська (Циданська) держава (кидан.: Mos diau-d kitai huldʒi gur)) — держава кидань-монголів, яка займала простори Північно-Східного Китаю з моменту заснування киданської державності племінним вождем Абаоцзи (Амбагай) в 907 році та до заколоту чжурчженів в 1125 році. Столиці — Шанцзин (верховна, нині Хуейнинфу), Ляоян (східна), Датун (західна), Nanjing (південна, в районі сучасного Пекіна).
Основні історичні джерела Найважливішим джерелом з історії киданів є Ляо ши — Історія династії Ляо, одна з 24 офіційних династичних історій. Вона була складена в 1343 році колективом з 23 авторів під редакцією Тогто при дворі монгольського походження династії Юань. Повністю хроніка складається з 116 голів-цзюаней. Серед джерел Ляо ши перше місце займають записки про діяння киданських імператорів, зібрані Єлюй Янем. У 1639 році Ляо ши була перекладена маньчжурською мовою і видана у 300 примірниках під назвою «Дайляо гуруни судури». Доповнення та виправлення до Ляо ши (вельми неповної) були зібрані й опубліковані Еі і Ян Фуцзи під заголовком «Ляо ши ши» («Добірка пропущеного в історії династії Ляо») і «Ляо ши шиі бу» ("Доповнення до твору «Добірка пропущеного в історії династії Ляо»). Маньчжурський текст ліг в основу російського перекладу: «Історія Залізної імперії».
Іншим джерелом є «Цидань го чжи» — «Історія держави киданів» авторства південносунського історика Е. Лунлі. У 1979 році історія була перекладена російською мовою.
Також є витяги з китайських історій, що відносяться до різних іноземних народів, включаючи киданів, опубліковані Н. Я. Бичуриним.
Історія Засновниками династії стали вожді киданів із роду Елюй. Вождь Абагянь скористався поваленням династії Тан у 907 році, щоб атакувати північні землі Китаю. Тоді ж було оголошено про утворення нової династії, що отримала назву Ляо. Водночас кидані атакували державу Бохай, яку підкорили у 926 році. У 916 році володарі прийняли китайську титулатуру. В китайських володіннях киданські правителі продовжували танські традиції, а у своїх степових землях — традиції кочівників. Територію імперії поділено на 7 великих провінцій, що поділялися на управління (фу), які складалися з префектур (чжоу), ті, в свою черегу, з округів (сіань).
Киданська державність епохи п'яти династій і десяти царств унікальна тим, що передбачала мирне співіснування двох споріднених держав — північної, в якій дотримувалися традиційні для Великого Степу звичаї та ієрархія, і південної, побудованої за зразком Танської імперії, на заміну якій вона прийшла.
У 906 році Ляо атакувала державу Бохай. Після двадцятирічного опору Бохай все ж впав в 926 році.
За наказом Амбагая у 920 році було створено великий киданський алфавіт (з 1460 знаків), і в кінці того ж року імператор видав наказ за яким було наказано його оприлюднити і ввести у вжиток. В 925 році Справі — молодшому брату Амбагая — була доручена зустріч уйгурських послів; він за короткий термін вивчив уйгурську мову, а потім створив малий киданський алфавіт (із 350 знаків).
В 926 році імператори династії Ляо захопили землі сучасної Монголії, провінції Внутрішньої Монголії, на Далекому Сході, підкорили північ Корейського півострова. Велися успішні війни проти держав Пізня Тан та Пізня Цзінь. До 947 року останні були підкорені, після чого імператор киданів Тай-цзун перейменував державу у Да Ляо (Велике Ляо). Проте незабаром він зазнав поразки від Пізньої Хань.
У 950—960-х роках державу охопили внутрішні конфлікти, викликані боротьбою за владу всередині правлячого роду, разом з тим накопичилися проблеми між знаттю та кочівною аристократією. До 980 року імперія Ляо була суттєво послаблена. Новий період підйому Ляо пов'язаний з володарюванням імператора Шен-цзуна, який з 982 до 1031 року здійснив низку походів до Кореї, на південь Китаю, а також проти західних кочівників. В результаті Ляо досягла найбільшої могутності. Імперія Сун у 1004 році вимушена була погодитися на сплату щорічної данини у розмірі 100 тисяч унцій срібла й 200 тисяч рулонів шовку. Смерть Шен-цзуна спричинила нову боротьбу між придворними за вплив на молодого імператора Сін-цзуна. За його наступників Ляо дедалі більше поглинали внутрішні протиріччя, що шкодили зовнішньому престижу та давали змогу сусідам атакувати кордони імперії. Останнім успіхом киданів стала війна проти татарського племені цзубу у 1092—1102 роках.
У 1125 році підвладні киданям чжурчжені під керівництвом Ваньяня Агуди підняли заколот і завдяки сприянню сунського Китаю витіснили киданів у Середню Азію, де ті створили нову державу — Західна Ляо. Західна Ляо зберегла багато чого з китайської культури, сприйнятої киданями, і в пізній науковій традиції розглядається як справжня китайська династія. Чжурчжені замінили киданську імперію власною державою Цзінь.
Населення Населення імперії оцінюється приблизно в 4 000 000 осіб. З них 750 000 складали кидані (1/5 населення), китайці — 2 400 000, бохайці — 450 000, інші племена кочівників та мисливців — близько 200 000 осіб.
Система управління Система управління киданів базувалась на поділі влади між 8 племенами. Приблизно у 8 столітті у киданів з'явилися військові вожді, які здійснювали невеликі походи. Верховна влада належала каганові, який залежав від ради восьми племен.
У 910 році у киданів з'явилися канцлери (кит. цзайсян), першим канцлером став старший брат імператриці. Згодом цзайсяни призначалися саме з роду імператриці, влада тііней і юйює (традиційний титул другої особи після кагана) поступово ослабла.
Спочатку функції уряду Ляо виконував двір імператора. Цей двір був кочовий і переміщався разом з імператором, який переміщався між столицями протягом року, влаштовуючи в проміжках полювання. Влада зосереджувалася в Таємній раді при імператорові. Його склад не був визначений або стабільний. Туди входили найважливіші юйює (військові вожді без певних повноважень), тііни («помічники» імператора-кагана), канцлери, представники пологів Єлюй і родичі імператриці, а також просто довірені особи імператора. Власне багато «чиновників» були просто родичами або представниками родів Єлюй і Сяо, і самі не займалися адмініструванням, а просто займали посаду і перебували у свиті патрона. Для управління поточними справами чиновники зазвичай переміщалися в Середню столицю.
У цілому країною керували два великі та розгалужені роди — Єлюй — рід імператорів, і Сяо — рід імператриць. Рід Єлюй ділився з часів Абаоцзи на 5 підрозділів — гілка Абаоцзи і 6 підрозділів — бічні гілки. Прямі нащадки Абаоцзи відносились до «чжан хен» — поперечним шатрах, а нащадки його дядька і братів до «саньфу фан» — трьом відгалуженням батьківської сім'ї. Рід Сяо був уйгурського походження і ділився на багато гілок. Всі представника Єлюй одружувалися тільки з дочками роду Сяо. У першій половині XI століття був прийнятий ряд указів, де зазначались гілки роду Сяо які можуть надавати дружин старшим гілкам роду Єлюй.
В 921 році були введені китайські чини і ранги. Чиновники були розділені на дві «адміністрації»: північну (Бейфу), яка керувала киданями та іншими кочівниками та південну (Наньфу), яка керувала китайцями. Ключовим органом була північна адміністрація. Очолювали її два канцлери — північний і південний. На посади північних канцлерів систематично призначалися представники роду Сяо, що послаблювало бунтівну киданську знать. Південним канцлером призначався представник роду Єлюй, він наглядав за племенами іші, чуте, туцзюй, бо ті вважалися ненадійними. Північній канцелярії був підпорядкований Секретаріат, який керував всією імператорською кореспонденцією та указами. Великий «лінья» був верховним ученим і займався складанням офіційних документів і системою іспитів.
Південна адміністрація — Наньфу копіювала структуру і ранги чиновництва імперії Тан. Основна частина складалася з шести міністерств: чинів, покарань, податків, церемоній, громадських робіт, військових справ. Була також конфуціанська академія — Ханьлинь. Південна адміністрація підбирала кандидатури генерал-губернаторів південних провінцій, а вже генерал-губернатор призначав всіх інших місцевих чиновників. Китайські чиновники не мали безпосереднього доступу до імператора, вони зверталися до нього тільки заочно. До 1114 року вони навіть не брали участі у вирішенні найважливіших питань.
У п'ятьох столицях були свої намісники з військовою і цивільною адміністрацією різної структури. У Західній столиці були зосереджені військові органи, в Південній і Середній — фінансові та фіскальні.
Верховним суддею був «ілиби» йому підпорядковувалося багато нижчих суддів. Існував дуалізм: між собою кидані керувалися своїми звичаями, а китайці письмовим правом. Конфлікти між цими категоріями розглядали ілиби.
Окремими племенами могли управляти і генерал-губернатори звані цзедуши. Киданські племена зберегли посади військових вождів — ілицзинь, вони ж керували судом у своїх племенах.
Імператори Храмове ім'я Особисте ім'я Роки правління Девіз і роки правління Тайцзу太祖 Tàizǔ Елюй Абаоцзі耶律阿保機 Yēlǜ Ābǎojī 907–926 Шеньце (神冊 Shéncè) 916—922 Тяньчжань (天贊 Tiānzàn) 922—926 Тай-цзун太宗 Tàizōng Елюй Дегуан耶律德光 Yēlǜ Déguāng 926–947 Тяньсянь (天顯 Tiānxiǎn) 926—937 Хуейтун (會同 Huìtóng) 937—947 Датун (大同 Dàtóng) 947 Ші-цзун世宗 Shìzōng Елюй Жуань耶律阮 Yēlǜ Ruǎn 947–951 Тяньлу (天祿 Tiānlù) 947—951 Му-цзун穆宗 Mùzōng Елюй Цзін耶律璟 Yēlǜ Jǐng 951–969 Інлі (應曆 Yìnglì) 951—969 Цзін-цзун景宗 Jǐngzōng Елюй Сянь耶律賢 Yēlǜ Xián 969–982 Баонін (保寧 Bǎoníng) 969—979 Цяньхен (乾亨 Qiánhēng) 979—982 Шен-цзун聖宗 Shèngzōng Елюй Лунсюй耶律隆緒 Yēlǜ Lóngxù 982–1031 Цяньген (乾亨 Qiánhēng) 982 Тунхе (統和 Tǒnghé) 983—1012 Кайтай (開泰 Kāitài) 1012—1021 Тайпін (太平 Tàipíng) 1021—1031 Сін-цзун興宗 Xīngzōng Елюй Цзунчжен耶律宗真 Yēlǜ Zōngzhēn 1031–1055 Цзінфу (景福 Jǐngfú) 1031—1032 Чунсі (重熙 Chóngxī) 1032—1055 Дао-цзун道宗 Dàozōng Елюй Хунцзі耶律洪基 Yēlǜ Hóngjī 1055–1101 Ціннін (清寧 Qīngníng) 1055—1064 Сяньюн (咸雍 Xiányōng) 1065—1074 Тайкан (太康 Tàikāng) 1075—1084 Даань (大安 Dà'ān) 1085—1094 Шоушан (壽昌 Shòuchāng) 1095—1101 Єлюй Яньсі耶律延禧 Yēlǜ Yánxǐ 1101–1125 Цяньтун (乾統 Qiántǒng) 1101—1110 Тяньцін (天慶 Tiānqìng) 1111—1120 Баода (保大 Bǎodà) 1121—1125
Міста та адміністративний поділ Абаоцзи почав створювати Ляо з отримання контролю над містами, де жило осіле населення. Судячи з розкопок в ляоських містах, кидані спеціально залишали великі незабудовані простори всередині міських стін. Ймовірно порожні ділянки призначалися для установки юрт або випасу коней. Знатні кидані мали в столицях спеціальні постаменти на які вони встановлювали свої намети. Киданські імператори вважали що краще жити і правити країною не з палаців, а з розкішних наметів, які могли встановлюватися всередині міських стін.
Кидані запозичили танську систему п'яти столиць (головних міст «округів»), яка була повністю сформована до 1044 році. Спочатку, двір кіданського імператора переміщався протягом року по 4 «баштах» для управління країною. Згодом кидані запозичили містобудівні традиції китайців, бохайців, уйгурів. Напрацювання киданів були згодом використані чжурчженями, які стали будувати міста на більшій площі з посиленими захисними спорудами.
Верхня столиця (Шанцзін) в сучасній Внутрішній Монголії була побудована за наказом Абаоцзи в 918 році за 100 днів. Периметр стін міста становив приблизно 10,8 км. Місто представляв прямокутник розділений річкою: одна частина «імператорське місто», друга частина — поселення китайців. У місті були побудовані буддистські, даоські й конфуціанські храми. В 926 був побудований палац для Абаоцзи. Верхня столиця вважалася головною. Східна столиця (Дунцзін) знаходилася на території підкореної держави Бохай. Нині це Ляоян. Статус столиці він отримав у 938 році.