Екологі́чна полі́тика Європе́йського Сою́зу () — сукупність дій і заходів ЄС, спрямованих на забезпечення екологічних потреб населення країн — учасниць, підтримку екологічної безпеки та раціональне використання, охорону і відтворення природних ресурсів.

Екологічна політика Європейського Союзу була започаткована в 1973 році з «Програми дій щодо довкілля», після чого було сформовано Екологічний підрозділ (у 1981 році названий Генеральним директоратом з питань довкілля). Згодом політика розвивалася, «щоб охопити широкий спектр різних тем, що розглядалися протягом багатьох десятиліть» (Reuters ), а в 2015 році оцінив, що «корпус екологічного законодавства ЄС» налічує понад 500 директив, регламентів та рішень.

«Протягом останніх десятиліть Європейський Союз запровадив широкий спектр законодавства у сфері охорони навколишнього середовища. В результаті забруднення повітря, води та ґрунту значно зменшилося. Законодавство щодо хімічних речовин було модернізовано, а використання багатьох токсичних або небезпечних речовин обмежено. Сьогодні громадяни ЄС користуються однією з найкращих у світі якістю води» (Європейська комісія, EAP 2020).

Мета Екологічна політика охоплює такі теми, як вода, боротьба зі зміною клімату, повітря, хімічні речовини, природа та біорізноманіття, шум, ґрунти та ліси, відходи, прибережне та морське середовище, промисловість та забруднення, а також екологічні установи/контроль. Вона формулюється через Програми дій з охорони довкілля (EAP) вісім з яких на сьогодні опубліковано;

1-й – Програма дій Європейських Спільнот з питань довкілля (1973–1976) 2-й – Програма дій Європейського Спільнот з питань довкілля (1977–1981) 3-тє – Програма дій Європейських Спільнот з питань довкілля (1982–1986) 4-та – Четверта програма дій ЄЕС з питань довкілля (1987–1992) 5-й – Програма політики та дій Спільноти щодо довкілля та сталого розвитку (1993–2000) 6-та – Шоста програма дій громади з охорони довкілля (2002–2012 рр.) 7-ма – Сьома програма дій з охорони довкілля (2014–2020) 8-й – Восьма програма дій з охорони довкілля до 2030 року, «ґрунтується на Європейській зеленій угоді» (2021–)

Політика Європейського Союзу у сфері довкілля спрямована на досягнення наступних цілей: Збереження, захист і поліпшення якості довкілля. Охорона здоров'я людини. Раціональне використання природних ресурсів. Сприяння вживанню заходів на міжнародному рівні для вирішення регіональних або світових екологічних проблем і, зокрема сприяння боротьбі зі змінами клімату.

Політика Європейського Союзу у сфері довкілля повинна бути також спрямована на високий рівень захисту довкілля з урахуванням різноманітностей ситуацій у різних регіонах Союзу.

При підготовці своєї політики щодо довкілля, ЄС бере до уваги: Наявні науково-технічні дані. Умови довкілля в різних регіонах Союзу. Потенційні вигоди і витрати. Економічний і соціальний розвиток Союзу в цілому і збалансований розвиток її регіонів. Consolidated treaties. Charter of fundamental rights. [Електронний ресурс]

Варто відзначити, що всі держави — члени несуть відповідальність за реалізацію ЄС природоохоронного законодавства. Формування політики Європейського Союзу у сфері охорони довкілля здійснюється поетапно шляхом прийняття так званих Програм дій з довкілля, які хоча і носять рекомендаційний характер, але завдяки встановленню чітких напрямків, цілей і принципів екологічної політики Європейського Співтовариства, разом з їх детальним описом і графіком реалізації сприяють розвитку та імплементації екологічного законодавства Європейського Союзу. Громадська Н. А. Основні напрямки політики Європейського Союзу, СТ. 155-160. [Електронний ресурс]

Приклади політики

Європейська політика екологічних досліджень та інновацій спрямована на сприяння дослідженням та інноваціям для побудови ресурсоефективного та кліматично стійкого суспільства та економіки, синхронізованих з природним середовищем. Дослідження та інновації в Європі фінансово підтримуються програмою «Горизонт 2020», яка також відкрита для участі з усього світу.See Horizon 2020 – the EU's new research and innovation programme http://europa.eu/rapid/press-release_MEMO-13-1085_en.htm

Рамкова директива про води та Директива про птахів Рамкова директива про води є прикладом водної політики, метою якої було досягнення «доброї якості» річок, озер, ґрунтових та прибережних вод до 2015 року. Пташина директива прийнята ще в 1979 роціJan-Henrik Meyer 2010. Saving Migrants: a Transnational Network supporting Supranational Bird Protection Policy in the 1970's. In Transnational Networks in Regional Integration. Informal Governance in Europe 1945-83, edited by W. Kaiser, M. Gehler and B. Leucht. Basingstoke. Palgrave, 176-198., та Оселищна директива є законодавчими актами Європейського Союзу щодо захисту біорізноманіття та природних середовищ існування. Однак ці заходи захисту безпосередньо поширюються лише на тварин і рослини; гриби та мікроорганізми не мають захисту згідно з законодавством Європейського Союзу. Директиви впроваджуються через програму Natura 2000 та охоплюють 30 000 об'єктів по всій Європі.

Директива про екологічні злочини Директива про екологічні злочини Directive 2008/99/EC of the European Parliament and of the Council of 19 November 2008 on the protection of the environment through criminal law, OJ L 328. – це інструмент 2008 року, спрямований на захист довкілля за допомогою кримінального права. Після більш ніж десятиліття після її публікації, в рамках Європейської зеленої угоди, Європейська комісія подала пропозицію щодо нової Директиви з метою посилення правоохоронних органів та переслідування екологічних злочинів шляхом використання чіткіших визначень та санкцій, відмінних від типових штрафів та позбавлення волі.European Commission Questions and Answers on the revised EU Directive on environmental crime

Регламент про відновлення природи

Акт про відновлення природи – це регламент (Регламент (ЄС) 2024/1991) Європейського Союзу для захисту довкілля та відновлення його природи до доброго екологічного стану шляхом ренатурації. Цей закон є ключовим елементом Європейської зеленої угоди та Стратегії ЄС щодо біорізноманіття та робить встановлені в ньому цілі щодо «відновлення природи» обов’язковими. Держави-члени ЄС повинні будуть розробити свої національні плани відновлення до 2026 року. Вони повинні будуть відновити щонайменше 30% середовищ існування в поганому стані до 2030 року, 60% до 2040 року та 90% до 2050 року.

Цей регламент є відповіддю на погіршення стану природного середовища Європи, де понад 80% середовищ існування перебувають у поганому стані. Його цілі включають захист функціонування екосистемних послуг, пом’якшення наслідків зміни клімату, стійкість та автономію шляхом запобігання стихійним лихам та зменшення ризиків для продовольчої безпеки, а також відновлення пошкоджених екосистем.

Історія

Перший етап (1957–1971) Цей період характеризується відсутністю в ЄС правової компетенції у сфері довкілля. На цьому етапі проводилися лише одиничні факультативні заходи. Спочатку «довкілля» не було виділено Римським договором 1957 року як сфера загальноєвропейської інтеграції. Однак питання екології визначали межи правового регулювання створення загального ринку країн ЄС, що, наприклад, відбивається в статті 36 зазначеного Договору, яка дозволяє державам-членам ЄС вводити обмеження на імпорт, експорт, транзит у товарному обороті з питань екологічної безпеки. В цілому, незважаючи на відсутність загальної політики у даній сфері у зазначений період, інститути ЄС були підготовлені до розширення своєї діяльності в екологічному напрямку .

Другий етап (1972–1985) Для цього етапу характерне проведення початкових заходів щодо захисту довкілля країнами ЄС, поява перших програм дій у цій сфері, початок розвитку правового регулювання в області екології. У 1972 році Рада глав урядів держав-членів ЄС ухвалила рішення про розширення компетенції ЄС, у тому числі у сфері довкілля. Регулювання нової сфери інтеграції проводилося в основному шляхом видання директив-актів гармонізації права держав-членів. ЄС приєднався до ряду найважливіших міжнародних конвенцій з охорони довкілля, наприклад, Конвенції про охорону дикої флори і фауни і природних місць мешкання в Європі (1979 р.), Міжнародної угоди з тропічної деревини (1983 р.), Конвенції про транкордонне забруднення повітря на великі відстані (1979 р.). Другий етап пройшов під знаком становлення політики ЄС стосовно відношення до довкілля і розробки основних засобів її правового регулювання .

Третій етап (1986–1991) Цей період можна охарактеризувати як етап закріплення компетенції у сфері охорони довкілля за інститутами ЄС. Єдиний Європейський Акт 1986 року вніс зміни в Римський договір 1957 року. В ньому були визначені цілі й задачі, принципи і напрямки політики ЄС і у сфері охорони довкілля. У відносинах між ЄС і державами-членами у сфері охорони довкілля був впроваджений принцип субсидіарності. Даний принцип означає, що цілі екологічної політики ЄС можуть бути реалізовані краще, ніж окремими державами-членами .

Четвертий етап (1992–2002) Це етап удосконалювання екологічної політики ЄС. У цілому, за цей час були позначені основні рамки поточної екологічної політики за рахунок інституціонального закріплення питань екологічної політики і проблем довкілля в Договорах ЄС.

Отже, середина 90-х років XX ст. характеризується виділенням екологічної політики як одного з пріоритетних напрямків діяльності ЄС. Більш того, з 1998 року Єврокомісією і Європейською Радою у Відні (11-12 грудня 1998) була проголошена задача включення питань довкілля в усі напрямки політики Європейського Союзу. До заходів ЄС став застосовуватися «горизонтальний» підхід, головним принципом якого є облік усього спектра галузей, що викликають забруднення довкілля .

П'ятий етап (2003 — до нашого часу) Сьогодні екологічна діяльність ЄС здійснюється на основі екологічної компетенції, передбаченої статтями Договору про ЄС .

Політична та інституційна криза, з якою ЄС зіткнувся у 2005 році після відхилення Конституції ЄС, знову висунула Стратегію сталого розвитку на перше місце в політичному порядку денному. Згодом у 2006 році Рада ЄС прийняла «оновлену» Стратегію сталого розвитку. Оновлена стратегія містила детальніші механізми впровадження, моніторингу та подальших дій.

Юридичне оформлення зобов'язання ЄС щодо сталого розвитку як політичної мети було завершено Лісабонським договором. Сталий розвиток тепер неодноразово згадується в Договорах: як основна мета ЄС у новій статті 3 ДЄС; у статті 21 ДЄС щодо зовнішньої діяльності Союзу; та у статті 11 ДФЄС, яка встановлює принцип інтеграції. ЄС тепер юридично зобов'язаний прагнути сталого розвитку як внутрішньо, так і зовнішньо (тобто у своїх відносинах з «ширшим світом»).

До 15 листопада 2025 року Європейський Союз, Китай, Бразилія та 15 інших країн приєдналися до . Коаліція прагне створити глобальний вуглецевий ринок і вважається одним з головних результатів COP 30. Глобальний вуглецевий ринок може пришвидшити скорочення викидів у сім разів. ЄС підтримує коаліцію, яка, як очікується, буде офіційно запущена протягом 2026 року.

Виклики вільної торгівлі для екологічної політики

У жовтні 2015 року до газети The Guardian потрапив проєкт розділу про сталий розвиток Трансатлантичного торговельного та інвестиційного партнерства (TTIP) між ЄС та США. На прохання прокоментувати документ французький адвокат з питань довкілля назвав запропоновані екологічні гарантії «практично неіснуючими» порівняно із захистом, наданим інвесторам, і що, за даними організації «Друзі Землі Європа», екологічні справи становили 60% від 127 справ про урегулювання спорів між країнами-членами, які вже були порушені проти країн ЄС за двосторонніми торговельними угодами за останні два десятиліття. За словами Джозефа Е. Стігліца, TTIP може мати «охолоджувальний» вплив на регулювання і таким чином «підірвати вкрай необхідні дії щодо клімату, яких вимагає Паризька угода».