Операція «Аваланч» (; ) — морська десантна операція, що проводилася з 9 вересня по 16 вересня 1943 року військами союзників (США, Велика Британія) з метою висадки морського десанту в районі італійського міста Салерно на узбережжі континентальної Італії під час Другої світової війни. Вище командування союзників мало намір створити важливий плацдарм і звідти швидко зайняти Неаполь з його потужним портом, стратегічно важливим для постачання військ, задіяних на італійському фронті. 5-та американська армія генерал-лейтенанта Марка Кларка висаджувалася на фоні попередньої висадки британського морського десанту 8-ї армії генерала Бернарда Монтгомері, яка 3 вересня висадилася в Реджо-Калабрія. За задумом обидві армії мали разом атакувати німецькі оборонні позиції на лініях Вольтурно та Густава в центральній Італії.

9 вересня 1943 року 5-та американська армія здійснила висадку поблизу Салерно, на відстані близько 50 км північно-західніше Неаполя, з метою завдавання потужного удару по італійсько-німецьких військах на Апеннінському півострові та виведення Італії з війни на стороні країн Осі. Війська генерала Кларка висадилися, долаючи труднощі і сповнені оптимізму, продиктованого капітуляцією Італії. Проте протягом двох днів вони зазнали жорстоких контратак німецьких дивізій 10-ї армії генерал-лейтенанта Генріха фон Фітинггофа, яку фельдмаршал Альберт Кессельрінг (німецький головнокомандувач у Середземному морі) належним чином зосередив на панівних висотах над затокою. Німці, зокрема, використовували великий проміжок між двома армійськими корпусами 5-ї армії, що збігався з річкою , і зуміли глибоко врізатися у плацдарм. Кларк побоювався катастрофи, аж до того, що почав розроблення плану евакуації з плацдарму, але врешті-решт наполегливий англо-американський опір з потужною артилерійською, сухопутною та морською підтримкою, ліквідував загрозу та здолав німецьку протидесантну оборону.

Після десяти днів запеклих боїв союзникам, які зазнали набагато більших втрат, ніж німці, вдалося вирватися з плацдарму 19 вересня та реорганізуватися для наступу до Неаполя, який тим часом уже повстав у ході так званих «Чотирьох днів Неаполя»; американці вступили в місто 1 жовтня 1943 року. У той же час німецька 10-та армія організовано відступила до лінії Вольтурно, розташованій на непроникній території Апеннін на північ від столиці Кампанії, де вона готувалася знову змагатися із союзниками.

Історія

Передумови Після поразки держав Осі в Північній Африці, де в ході операцій «Страйк» і «Вулкан» англо-американські війська примусили 13 травня до капітуляції останні німецькі та італійські сили в Тунісі, між союзниками виникли розбіжності щодо їх подальших дій. Прем'єр-міністр Вінстон Черчилль, зокрема, бажав розпочати вторгнення в Італію, яку в листопаді 1942 року він назвав «м'яким підчеревиком Осі», де народна підтримка війни зменшувалася. Черчилль вважав, що вторгнення призведе до капітуляції Італії, і таким чином знищить сили Осі на Середземноморському театрі. Черчилль вважав, що це повністю відкриє Середземне море для судноплавства союзників і, таким чином, значно зменшить тоннаж дефіцитних судноплавних потужностей, необхідних для постачання збройних сил союзників на Близькому та Далекому Сході, а також дозволить збільшити поставки британської та американської допомоги за ленд-лізом до СРСР. Крім того, Черчилль вважав, що висадка союзників в Італії сковуватиме певні частку німецьких сил, які в іншому випадку були б передислоковані на Східний фронтOperation Avalanche.

Однак генерал Джордж Маршалл, начальник штабу Армії США, і більшість американського вищого керівництва не хотіли проводити жодних операцій, які могли б затримати вторгнення в Нормандію. Коли стало зрозуміло, що операція «Оверлорд» не може бути проведена в 1943 році, було погоджено використовувати сили в Північній Африці для вторгнення на Сицилію, без жодних зобов'язань щодо будь-яких подальших операцій на цьому театрі війни. (AFHQ) відповідав за всі сухопутні сили союзників на Середземноморському театрі дій і саме він планував і керував вторгненням на Сицилію та материкову частину Італії.

Коли стало зрозуміло, що в 1943 році вторгнення до Західної Європи неможливо, союзники дійшли згоди про проведення операції «Хаскі» — вторгнення на італійський острів Сицилію в «Хаскі», але без будь-яких планів наступних операцій на Середземноморському театрі. Проте Рузвельт і Черчилль визнали необхідність продовження західними союзниками взаємодії з державами Осі в період після завершення успішного «Хаскі» і до початку «Оверлорда» в Північно-Західній Європі. Дискусія тривала під час третьої вашингтонської конференції «Тризуб» у травні, але лише наприкінці липня, після того, як прояснився хід кампанії на Сицилії та був повалений режим Беніто Муссоліні, Об'єднаний комітет начальників штабів дав вказівку генералу Дуайту Д. Ейзенхауеру, головнокомандувачу союзників на Середземноморському театрі, розпочати вторгнення на материкову частину Італії якнайшвидше.

Планування За задумом плану операції з вторгнення до континентальної Італії основне ударне угруповання союзників висаджувалося за планом «Аваланч» поблизу Салерно на західному узбережжі Тірренського моря. Дві допоміжні висадки здійснювалися у Калабрії (операція «Бейтаун») та в Таранто (операція «Слепстік»).

За планом мала статися основна висадка 5-ї армії союзників під командуванням генерал-лейтенанта М.Кларка. До складу головних сил входили американський VI корпус генерал-майора Е.Доулі та британський X корпус лейтенант-генерала Р.Маккрірі. 82-га повітрянодесантна дивізія перебувала в резерві, в готовності до висадки парашутним способом у разі необхідності. Загалом сили союзників налічували 8 дивізій та 2 бригади. Головним завданням було створення плацдарму, захоплення стратегічно важливого морського порту Неаполь, і просування далі на схід до адріатичного берега, з метою розсікти країну навпіл, відрізаючи в такий спосіб німецькі та італійські формування південніше смуги прориву від головних сил.

Для виконання завдань з висадки трьох морських десантів військово-морські сили зосередили 627 бойових, транспортних та десантних кораблів і суден під єдиним командуванням віцеадмірала Г.Г´юїтта. Зважаючи на негативні наслідки повітряного прикриття силами авіації наземного базування при висадці на Сицилію, союзники сформували авіаносне З'єднання V, що мало у своєму складі «Унікорн» та чотири ескортні авіаносці під прикриттям крейсерів «Філадельфія», «Саванна», «Бойсе» та 14 есмінців. Для виконання завдання з вогневого прикриття морського десанту залучалося З'єднання Н, з чотирьох британських лінкорів та двох авіаносців, що безпосередньо підпорядковувалися командувачу Середземноморським флотом адміралу флоту серу Е.Каннінгему.

Однак, план споконвічно був надзвичайно недосконалий та непродуманий. 5-та американська армія мала висадитися на дуже широкому фронті у 60 км, використовуючи лише три дивізії першого ешелону, і два корпуси були розділені як відстанню, так і річкою на стику смуги вторгнення. Крім того, місцевість була дуже сприятливою для оборонців. Сили рейнджерів армії США під командуванням полковника Вільяма Орландо Дарбі, що складалися з трьох батальйонів рейнджерів і двох загонів британських командос, мали завдання утримувати гірські перевали, що ведуть до Неаполя, але не існувало плану з'єднання сил рейнджерів із наступними підрозділами X корпусу. Нарешті, генерал Кларк наказав не проводити підготовче артилерійську підготовку з моря, побоюючись, що фактор несподіванки буде втрачений.

До того ж, плани висадки повітряних десантів для підтримки висадки в Салерно з моря розроблялися й мали кілька варіантів, утім усі вони були скасовані. Початковий план висадки військ планерами на гірських перевалах півострова Сорренто на північ від Салерно також був скасований 12 серпня.

Планування «Аваланч» здійснювалось у найкоротші терміни — за 45 діб і несло чимало ризиків при реалізації задуму операції. По-перше, союзники виділили лише половину від тої чисельності сил, що висаджувалася в Сицилії, сподіваючись на легке захоплення плацдарму. По-друге, на величезному фронті висадки за даними розвідки їм мали протистояти близько шести німецьких дивізій. На противагу, ударне угруповання морського десанту включало лише три повноцінні дивізії від 5-ї армії: американська 36-та піхотна генерал-майора Ф.Волкера з VI корпусу та дві британські піхотні від X корпусу — 46-та Дж. Гоукесворта та 56-та майор-генерала Д.Грема. По-третє, плацдарми союзників відстояли на відстані 19 км один від одного, та більш того, їх роз'єднувала річка Селе. Для прикриття флангів між плацдармами генерал М.Кларк не планував виділяти частку сил, і із запізненням віддав розпорядження прикрити стик між ними двома батальйонами. У четвертих, сама місцевість повністю була на боці тих, що тримав оборону.

Висадка

Перший день битви 9 вересня 1943 року відповідно до плану розпочалась основна частина вторгнення союзників. 5-та американська армія висаджувалася без попередньої вогневої підготовки, намагаючись зберегти ефект раптовості операції, однак, згодом виявилось, що це зіграло на руку німецьким військам. Більш того, вже на етапі вторгнення були виявлені мінні поля на підходах до Салерно, тому десантно-висадковим засобам довелося здійснювати 19-кілометрові переходи для висадки солдатів на берег від транспортних суден. Коли перша хвиля на чолі з командиром 36-ї американської піхотної дивізії наблизилась до берега з укріплених позицій німців через гучномовець англійською мовою було сказано: «Виходьте та здавайтеся. Ми вас накриємо». Але союзний десант розпочав атаку з ходу.

Силами противника в районі висадки союзного десанту керував командир 16-ї танкової дивізії генерал-майор Рудольф Зікеніус, який розбив з'єднання на чотири змішані бойові групи та розосередив їх по периметру ймовірного плацдарму на вигідних напрямках. Група «Дорнеманн» перебувала східніше Салерно та протистояла 46-ій британській дивізії генерал-майора Дж. Гоуксворта. Група «Штемпель» утримувала позиції між Понтеканьяно та Баттіпалья, на її ділянці висаджувалася 56-та піхотна дивізія британського генерала Д.Грема. Бойова група «Голті» перебувала у резерві дивізії та мала район зосередження поблизу Персано на річці Селе, цей район припадав саме на стик зони висадки між британським X та американським VI корпусами. Ще одна група «фон Дорінг» мала сектор відповідальності між Альбанелла та Рутіно південно-східніше Ольястро; на цьому напрямку знаходилися плацдарми американської 36-ї піхотної дивізії.

Висадка британського X корпусу лейтенант-генерала Р.Маккрірі, що мала в першій хвилі вторгнення передові підрозділи 46-ї та 56-ї дивізій, а також легкі загони американських рейнджерів і британських командос 2-ї бригади спеціальної служби бригадира Р. «Лакі» Лейкока, пройшла в різному форматі. Отже, висадка рейнджерів і загонів No. 2 і No. 41 (морської піхоти) британських командос відбулась практично без стрілянини та майже без втрат. Американці за підтримки вогню британського есмінця «Ледбері» доволі швидко захопили перевали в горах, британці опанували й утримали висоти поздовж основних доріг, що вели з Салерно до Неаполя. На світанку командос загону No. 2 вирушили на Салерно і в короткій сутичці відбили невеликий підрозділ на танках і бронеавтомобілях німецького 16-го танкового розвідувального батальйону. Після швидкоплинного, але запеклого бою, що коштував їм втрати дев'ятьох вбитих та 37 поранених, командос No. 40 та No. 41 захопили Салерно.