Ааудиторія медіа — стійка сукупність людей, яка виникає на підставі спільності їх інформаційних потреб. Чим глибше і краще будь-який орган масової комунікації відповідає на запити людей, тим ширшою і більшою стає його аудиторія. Таким чином, з одного боку, величина аудиторії є показником значущості органу мас-медіа і, з іншого — масштабів його впливу.
Сутність аудиторії може бути емпірично зафіксована у двох специфічних сукупностях ознак. Перша характеризує внутрішню єдність аудиторії, відносно незалежну від конкретного органу медіа. Мова йде про соціально-демографічні характеристики аудиторії (рівень освіти, вікову, соціально-професійну структуру тощо), її соціально-психологічні ознаки (тип сприйняття, рівень семіотичної підготовки тощо), про структуру її духовних потреб та інтересів. Ці характеристики по відношенню до джерела інформації існують як об'єктивна реальність, орієнтуючись на яку працівники системи масмедіа обирають способи вирішення своїх завдань.
Друга специфічна група ознак, які характеризують аудиторію, реалізується у вигляді оціночного ставлення аудиторії до системи масмедіа, її компонентів. Ця сукупність характеристик аудиторії масмедіа проявляється у вигляді мотивації поведінки по відношенню до джерел інформації, у вигляді оцінок, думок, очікувань, вимог, пов'язаних зі змістом і різними якісними ознаками інформації.
Історія медіааудиторій За Д. Мак-Квейлом слово «аудиторія» уживають як збірний термін на позначення реципієнт(ок)ів у простій послідовній (ланцюжковій) моделі процесу масової комунікації (джерело — канал — повідомлення — реципієнт(ка) — ефект), яку застосовували перші дослідни(ці)ки медіа.
Аудиторії ЗМІ — це продукт соціального контексту (який має спільні культурні інтереси, розуміння й інформаційні потреби) і реакція на окремий зразок медійної продукції. Часто вони є і тим, і тим водночас, наприклад, коли засоби масової комунікації прагнуть апелювати до член(кинь)ів якоїсь соціальної категорії або мешкан(ок)ців якоїсь території.
Найраніше уявлення про аудиторію — як про фізичні збори в якомусь місці. Аудиторія як група глядач(ок)ів світських публічних подій вже понад два тисячоліття тому була інституціоналізована і мала власні звичаї, правила й очікування щодо часу, місця і контенту видовищ, умов прийняття. Це було типово міське явище, часто з комерційною основою, а контент змінювався відповідно до соціального класу і статусу. Через свою публічність поведінка аудиторії завжди була предметом спостереження і суспільного контролю.
Давньогрецькі та римські аудиторії
При розгляді усного висловлювання та комунікації Дж. Л. Саліван зазначає, що вони відігравали важливу роль в давньогрецькому суспільстві. Створення греками фонетичної алфавітної системи дозволило переносити слова в портативні медіа, наприклад, на папірус чи пергамент зі шкіри тварин. А завдяки театральним драмам та іншим публічним виставам вони також інституціоналізували і ритуалізували публічні виступи.
Для успіху спікер(ки)а був важливим ефект її/його слів на аудиторію. Вже тоді існувало гостре усвідомлення того як слухач(ки)і сприймають мову і яким чином необхідно розвивати певні техніки викладу аргументів та ідей для досягнення найбільшого впливу на аудиторію. Грецькі драматурги зокрема були свідомими щодо динаміки, яка існувала в живій аудиторії під час вистави, тому використовували певні аспекти залучення аудиторії безпосередньо до неї. Так хор, який можна зустріти у багатьох грецьких трагедіях і комедіях, — це засіб залучення афінської аудиторії, багато людей з якої знали тексти п'єс і могли за необхідністю виправляти акторів.
Театр в Римській імперії був створений для неполітичного споглядання. Він не кидав виклик культурним і політичним статусам кво, які існували в той час. Однак після розширення прав робітників і плебеїв у суспільстві аристократія шукала демократичні шляхи для отримання більшої кількості голосів в своїх електоральних перспективах. Таким шляхом виявилися публічні розваги для громадян, які можуть голосувати, — «сценічні ігри». На відміну від Давньої Греції, де вистави були джерелом громадської інтеракції та комунікації, в Римській імперії ціллю поступово стало запобігти народному бунтові.
Давньогрецькі та римські аудиторії мали спільні риси: це були організовані та заплановані заходи, які були публічними за своєю природою — люди відвідували театр, щоб побачити і спектакль, і один одного; ці події були суміщені у часі та просторі так, щоб глядачі поділяли її разом; ролі авторів, виконавців і глядачів були заплановані і визначені через ці досвіди, які в свою чергу сформували наші переконання щодо глядацької аудиторії.
До того ж, як зазначає Д. Мак-Квейл, греко-римська аудиторія мала багато спільних рис із сучасною. Серед них: планування й організація перегляду, прослуховування і самих видовищ; події публічного і «популярного» характеру; світський (нерелігійний) контент видовища — розважальний, освітній і компенсаторний (співпереживальний) емоційний досвід; добровільний, індивідуальний акт вибору й уваги; спеціалізація ролей авторів, виконавців і глядачів; фізичне розташування видовища і глядацького досвіду.
Середньовіччя У період Середньовіччя більша частина населення була неосвіченою та не вміла читати і писати. Тому були поширеними публічні читання, коли одна людина читала вголос тексти групі інших. Для опису цього явища західні дослідниці та дослідники, зокрема Дж. Коулман і Дж. Гуд, використовують термін «aurality». За Дж. Гудом він включає в себе: читання вголос мінімум для однієї людини; є соціальною подією або зустріччю; для засвоєння інформації індивідами може використовувати окремі слова (для письменної аудиторії) або візуальні зображення (для неписьменної). До речі даний процес зберігся до 21 століття і наразі може проявлятися, наприклад, в слуханні радіо. Дж. Коулман зазначає, що присутність інших під час читання значно впливало на сприйняття тексту.
Новий час Після винайдення друкарського верстату відбулися зміни у виробленні та поширенні знань. Зникає необхідність присутність автора чи іншої людини для передання інформації, аудиторія отримує доступ до нових ідей та історій. Таким чином книги стали відокремлювальною ланкою між автором повідомлення та отримувачем. Сам акт читання вплинув на досвід аудиторії — після зростання кількості писемного населення читачі почали вивчати тексти в тиші, на відміну від Середньовіччя, коли грамотність була нижчою і необхідною була наявність того, хто читав би в голос для інших.
Вже немає потреби в одночасному спогляданні біля один одного — індивіди можуть споживати повідомлення приватно. Також відбувся зсув від групи людей, які знаходяться в одному місці, як локусу дискусій та обговорень до нових колективів, чиї почуття ідентичності та згуртованості базуються на спільному досвіді читання певних друкованих матеріалів.
За у Єлизаветинській Англії театральні аудиторії були дуже активними, стверджували своє право на участь, усно критикуючи або виражаючи подяку. Або навіть ігнорували виставу — голосно розмовляли, ходили довкола чи грали в карти. До того ж, чим більш шумними вони були, тим більш привілейованими виглядали, в той час як актори мали статус прислуги.
Масові аудиторії XIX століття За в дев'ятнадцятому столітті привілейовані класи стали побоюватися і критикувати галасливу гіперактивну аудиторію нижчого класу. Важливість манер разом з введенням таких фізичних змін, як закріплені болтами стільці, та світла, яке гасне, можна розглядати як наказ до уваги і поваги до виконавців від театральної аудиторії та кіно-аудиторії на початку. Активне залучення аудиторії до вистави позначалося як нижчий клас, такі люди втрачали авторитет на цих заходах і могли бути вгамовані іншими.
У 17-18 ст. зібрання людей в публічних місцях стали називати «натовпом» — це аудиторія простолюдин робочого класу, які збиралися разом в одному місці і в конкретний час для отримання досвіду певної рутинізованої поведінки (наприклад, публічні вішання або карнавали).
Після висування Ендрю Джексона на пост президента (джексоніанська ера як «демократичний момент» в історії) робочий клас в США почав створювати альтернативні політичні партії. Також більше людей із робочого та середнього класів стали відвідувати театральні вистави — ті, які раніше були дозвіллям аристократії.
Термін «натовп» закріплюється в популярному лексиконі для позначення групи громадян робочого класу в значенні зглоти — групи непокірливих індивідів, здатних на заколотні громадські дії. Особливо після висвітлення у газетах в середині 19 століття. Ця подія вплинула на психопатологізацію натовпу.
Наприкінці 19 століття французький психолог Густав Ле Бон видає працю «Психологія народів і мас», де описує як індивіди, які сходяться у великі групи в публічних місцях втрачають власну особистість і переймають колективну. Як зазначає Д. Мак-Квейл Густав Ле Бон став першим визнаним теоретиком мас. Він розглядав масу на прикладі натовпу як психологічний феномен, який з'являвся в результаті безпосередньої взаємодії індивідів, незалежно від їхньої національності, соціального статусу, професії, навіть причини, що викликала утворення натовпу. Головне, що в натовпі створюється соціально-психологічна єдність маси — «душа натовпу».
Модель маси як лише натовпу давно не існує. В науці натовп розглядається у вигляді одного із видів маси. Відмічають такі її тенденції, як автономізація (відносно самостійне і незалежне існування членів маси), некомунікабельність, відчуженість між людьми, які становлять масу.
XX століття: публіки, масові аудиторій
В 1895 році брати Огюст і Луї Люм'єр вперше в історії спроектували рухому картинку на білу стіну у паризькому кафе. А на початку 20 ст. вже існували тисячі дешевих кінотеатрів, які показували короткі німі фільми для міської аудиторії. Такі фільми були популярними зокрема у мігрантів в США, які не могли дозволити собі квитки на театральні вистави і до того ж не розмовляли англійською.
Як зазначає Д. Мак-Квейл форм аудиторії стало більше, а медійні технологічні винаходи спричинили оновлення її панівної форми. Вона різниться, зокрема, тим, що стала набагато більшою, розпорошенішою, індивідуалізованою і приватною.
Згодом базовою моделлю маси став не стільки натовп, як публіка. Г. Тард (1901) вимагав розрізняти натовп і публіку як два види маси, які відрізняються один від одного деякими зовнішніми характеристиками, але мають спільні психологічні механізми. У натовпі люди фізично поєднані, у публіці переважно розсіяні, натовп більш активний і нетерпимий, публіка більш лояльна і пасивна. Публіка за певних умов завжди має шанс стати натовпом, її можна розглядати і як потенційний натовп і як прообраз справжньої активної згуртованої маси. Публіка, окрім того, може кваліфікуватися і як початковий стан зрілої маси, як проміжний етап її формування.
Стрижневим елементом маси є її свідомість. Разом із масовими настроями та різними ірраціональними формами масової, стихійної поведінки вона визначає сутність маси — її психологію, яка й відрізняє маси від інших соціальних суб'єктів. Маса — це ситуативно виникла, ймовірнісна за своєю природою, гетерогенна за складом, неструктурована, неорганізована та ірраціональна за формами функціонування психологічна єдність людей, яка формується щоразу як новий соціальний суб'єкт під впливом масового настрою, що виникає в результаті конфлікту між прагненнями й досягненнями людей, та певним чином поводить себе в рамках своєї, масової свідомості.