Китайці в Україні () — національна (етнічна) спільнота китайського походження, що проживає на території України.
Історія
Перші китайці на українських землях
Окремі свідчення про перебування китайців на українських землях належать до кінця XIX століття. За повідомленням, адресованим київському губернаторові, 1880 року в Києві нібито проживало близько 250 китайців, однак інших відомостей про цю групу не збереглося.
Перші докладно задокументовані випадки появи китайців в Україні пов'язані з російсько-японською війною 1904—1905 років. Деяких вихідців із Маньчжурії привозили військовослужбовці, які поверталися з Далекого Сходу. Зокрема, 1905 року військовик Іван Митрофанов привіз до Києва уродженця Гунчжуліна Ліфу Лійо як особистого слугу. Після припинення служби той залишився в місті, 1907 року одержав дозвіл на проживання, а 1912 року — російське підданство. Інший китайський підліток, привезений із Маньчжурії після війни, був усиновлений родиною Косюр, отримав ім'я Сергій Манжуренко, прийняв православ'я і став учнем коваля.
На початку 1910-х років у Київській і Полтавській губерніях діяли мандрівні китайські торговці та цілителі, діяльність яких пригортала увагу поліції. У Харкові ще до 1917 року існувала невелика громада китайських продавців тканин і галантерейних товарів.
Перша світова війна та Українська революція
Масове прибуття китайців розпочалося під час Першої світової війни. Мобілізація значної частини робітників спричинила нестачу робочої сили, особливо у вугільній і військовій промисловості Донбасу. Від 1915 року російські промисловці та вербувальні агенти почали організовано наймати робітників у селах Північно-Східного Китаю. Точна кількість завербованих невідома. За оцінкою історика Миколи Карпенка, до України потрапило щонайменше 20 тисяч китайських робітників, із яких близько 6 тисяч використовували на будівництві військових укріплень у Буковині та на Волині.
Після революційних подій 1917 року, закриття підприємств і розпаду транспортної системи тисячі китайських робітників залишилися без роботи та можливості повернутися на батьківщину. Частина з них вступила до військових формувань, які забезпечували харчуванням, житлом і платнею. Більшість китайських військовиків на території України служила в більшовицьких інтернаціональних частинах. За оцінкою Миколи Карпенка, у таких підрозділах в Україні перебувало від 21 до 24 тисяч китайців.
Участь китайців у більшовицьких формуваннях спричинила переслідування китайських організацій владою Української Народної Республіки та Української Держави. У вересні 1918 року в Києві відбулися масові затримання китайських громадян, яких підозрювали у співпраці з комуністами. Водночас китайці служили й в українському війську: понад 50 вояків китайського походження перебували в Армії УНР, деякі з них брали участь у Першому та Другому зимових походах.
Китайські громади в радянській Україні
Після завершення бойових дій і демобілізації частина китайців повернулася на батьківщину, тоді як інші залишилися в радянській Україні. Оцінки їхньої чисельності на початку 1920-х років істотно різнилися. Представник китайського посольства 1922 року говорив про близько 4 тисяч китайських робітників в Україні, тоді як відділ національних меншин Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР оцінював їхню кількість приблизно у 21 тисячу. За Всесоюзним переписом 1926 року в УСРР проживало 878 китайців, серед яких було 803 чоловіки та 75 жінок. Значну розбіжність між оцінками пояснюють репатріацією китайців у 1917—1923 роках, їхньою мобільністю та труднощами статистичного обліку.
Головним осередком політичного й організаційного життя громади став Харків. У червні 1921 року там було засновано Союз китайських робітників України. Організація реєструвала прибуття і від'їзд китайців, видавала посвідчення особи замість китайських паспортів, допомагала з працевлаштуванням, репатріацією та правовим захистом. Вона мала відділення у Полтаві, Юзівці та інших населених пунктах Донбасу. Центральне правління містилося на Рибній площі, 4, де також діяли гуртожиток для колишніх червоноармійців і пункт для осіб, які поверталися до Китаю.
У січні 1925 року Союз китайських робітників України було ліквідовано, а частину його функцій передано державним органам у справах національних меншин і профспілкам. У приміщенні на Рибній площі в Харкові продовжував діяти «Китайський червоний куток», а 1929 року там було створено пральну артіль «Кантонська комуна», яка забезпечувала роботою членів громади.
У Києві впродовж 1918—1922 років діяло представництво московського Союзу китайських громадян, яке фактично виконувало окремі функції дипломатичної місії Китайської Республіки та координувало повернення китайських громадян на батьківщину. Від 1925 року осередком громади став київський Будинок народів Сходу, при якому діяла китайська секція. Вона організовувала навчання, курси грамотності, працевлаштування і матеріальну допомогу; до 1931 року при секції були створені театр і дитячий садок.
Невелика громада існувала також у Полтаві. За даними 1924 року, у Полтаві, Лубнах і Бахмачі проживало 65 членів Союзу китайських робітників. Після ліквідації Союзу китайці продовжували працювати в артілях і дрібній торгівлі. Полтавська артіль «Червоний шлях», що займалася плетінням кошиків і виготовленням мотузок, містилася на Новому базарі, 6. Місцевість навколо неї згодом дістала неофіційну назву «Китайський дворик».
Соціальний склад
За документами Союзу китайських робітників, виданими в Харкові у 1922—1924 роках, основу громади становили чоловіки віком від 26 до 32 років, які переважно прибули до України приблизно 1916 року. Найбільше переселенців походило із Шаньдуну та району Пекіна, а також із Харбіна, Мукдена й інших місцевостей Північно-Східного Китаю. Більшість були некваліфікованими робітниками або шахтарями; серед них також траплялися торговці, перекладачі, кухарі та артисти. Близько 42 % власників проаналізованих документів перебували у шлюбі, переважно з місцевими жінками.
У 1920–1930-х роках частина демобілізованих китайських військовиків працювала на підприємствах, у кооперативних артілях, державних установах і міліції. Пізніші переселенці, які прибували наприкінці 1920-х — у першій половині 1930-х років, здебільшого займалися дрібною мандрівною торгівлею, збиранням металобрухту та некваліфікованою працею. Китайці нерідко селилися невеликими групами, сформованими на основі родинних зв'язків, спільного місця походження або професійної діяльності.
Сталінські репресії
Від середини 1930-х років китайці стали об'єктом політичних репресій. Їх переважно звинувачували у шпигунстві на користь Японії, що було пов'язано, зокрема, з походженням багатьох мігрантів із Північно-Східного Китаю, частина якого на той час перебувала під японською окупацією. Обвинувачення часто фабрикували незалежно від громадянства, соціального становища та попередньої служби заарештованих у Червоній армії.
За даними обласних томів серії «Реабілітовані історією», упродовж 1935—1940 років лише у Дніпропетровській та Запорізькій областях жертвами репресій став 31 китаєць. Частину засуджених розстріляли, інших відправили до таборів, зокрема в Казахстані. Репресії 1937—1938 років перервали процес формування китайської діаспори, яка розвивалася в Україні від часів Першої світової війни.
Повоєнний період
Після проголошення КНР у 1949 році СРСР став головним партнером Китаю. Тисячі китайських студентів та аспірантів були направлені до провідних ВНЗ УРСР (Київський політехнічний інститут, Харківський авіаційний інститут). Китайські фахівці проходили стажування на великих заводах (наприклад, на «Південмаші» або АНТК імені Антонова).
Після ідеологічного розколу між Хрущовим та Мао Цзедуном у 1960-х роках контакти майже припинилися, а більшість китайців покинули територію України.
З проголошенням незалежності України та лібералізацією економіки Китаю почалася нова хвиля міграції. Перші сучасні китайські громади сформувалися навколо великих ринків: «Сьомий кілометр» (Одеса) та «Барабашово» (Харків). На відміну від китайських студентів, мігранти приїжджали цілими родинами, відкривали перші ресторани китайської кухні та невеликі виробництва. У цей період виникають перші офіційні громадські об'єднання китайців у Києві та Одесі.
Станом на 2022 рік за даними китайських експертів в Україні проживало 6 тисяч громадян КНР.
Історична динаміка Динаміка чисельності китайців в УРСР та Україні за даними переписів населення: 1926 — 878 1939 — 3460 1959 — 1881 1970 — 819 1979 — 1109 1989 — 679 2001 — 2213
Розселення Динаміка чисельності китайців у регіонах за даними переписів 19892001 АР Крим і Севастополь6227 Вінницька область2918 Волинська область45 Дніпропетровська область35103 Донецька область166165 Житомирська область47 Закарпатська область217 Запорізька область2057 Івано-Франківська область20 Київська область714 Кіровоградська область128 Луганська область7544 Львівська область2116 Миколаївська область1423 Одеська область40391 Полтавська область2317 Рівненська область32 Сумська область105 Тернопільська область11 Харківська область41738 Херсонська область1731 Хмельницька область103 Черкаська область1113 Чернівецька область-0 Чернігівська область103 Київ (міськрада)60505 Україна6792213
Мова Рідна мова китайців України за даними переписів: 19892001 кількість6792 213 китайська мова19,7 %82,1 % російська мова71,1 %13,9 % українська мова8,8 %3,3 % інша мова0,3 %0,7 %
Відомі представники
Лі Сюєган — голова китайської діаспори в Україні, меценат.
Примітки
Джерела та література І. І. Винниченко. Китайці в Україні //