Украї́нський ві́льний університе́т (УВУ) (; UFU) — приватний український університет, розташований у Мюнхені, Баварія, Німеччина. Перший заклад вищої освіти і друга наукова установа української еміграції за кордоном. УВУ не тільки один з найстаріших приватних закладів освіти Німеччини, але і єдиний у світі виш поза межами України з українською мовою навчання. Університет засновано з ініціативи українських інтелектуальних кіл у Відні, невдовзі він переїхав до Праги, а після Другої світової війни — до свого постійного місцеперебування у столиці Баварії. З діяльністю закладу пов'язані імена багатьох видатних українських вчених в еміграції. У виші здобула освіту або наукові ступені ціла плеяда діячів закордонної та вітчизняної науки і культури.

Історія

Віденський період Університет засновано 17 січня 1921 року у Відні, столиці Австрії, з ініціативи українських інтелектуальних кіл у складі двох факультетів — філософського та права і суспільних наук. Ініціатори його заснування — українські професори університетів Австро-Угорської та Російської імперій, Союз письменників і журналістів, студенти, які після Першої світової війни й Українських визвольних змагань опинилися в еміграції. В університеті від початку працювало 12 професорів і 3 доценти. Загальна кількість слухачів — 90. Першим ректором став професор Олександр Колесса, який 7 разів обирався на цю посаду.

Празький період Коли Відень як центр українського еміграційного життя почав втрачати позиції, вже після закінчення першого семестру восени 1921 року УВУ переїхав до Праги (Чехо-Словаччина). Там кипіло живе політичне, культурне й освітнє життя української студентської молоді (понад 1 тис. осіб). У Празі університет мав щомісячну допомогу в розмірі 500 тисяч чеських крон від чехословацького уряду, який очолив президент Томаш Масарик, а також від наукової громадськості республіки, зокрема керівництва Карлового університету, який надав приміщення для занять. Саме тоді на перший семестр вписалося понад 700 слухачів. Навчальний план склали так, щоб студенти могли поєднувати навчання в УВУ та Карловому університеті.

Упродовж свого існування в Празі університет розгорнув багатогранну педагогічну, науково-дослідну та видавничу діяльність, визнану в тодішній Чехо-Словацькій Республіці та поза її межами. Університет швидко став на шлях нормального функціонування як повноцінний і науково спроможний осередок поширення й поглиблення знань на зразок західноєвропейських університетів. У перші роки існування університет налічував 500 студентів. У середньому кожного семестру в ньому налічувалося понад 250 студентів, повний курс навчання (4 або 8 семестрів) за період 1921—1945 років закінчили близько 3 тис. осіб, приблизно 150 з них здобули ступені доктора права чи філософії. Навчання велось лише на двох факультетах — філософічному, який поділявся на історико-філологічний і природописний відділи, та права і суспільних наук. На кінець празького періоду діяльності в його професорсько-викладацькому складі налічувалося 20 професорів, 10 доцентів і 3 лектори. Професорська колегія складалася з визначних учених, позбавлених окупаційними режимами своїх катедр і прав викладати в закладах вищої освіти України: Дмитро Антонович, Леонід Білецький, Іван Горбачевський, Станіслав Дністрянський, Дмитро Дорошенко, Роман Дражньовський, Олександр Колесса, Володимир Кушнір, Іван Огієнко, Олександр Олесь, Степан Рудницький, Володимир Старосольський, Степан Смаль-Стоцький, Сергій Шелухін, Олександр Шульгін, Андрій Яковлів та ін.

Усього за цей час у закладі викладали і проводили наукову діяльність близько 100 осіб, з яких 50 мали звання професор. Чимало професорів були членами зарубіжних академій наук, наукових товариств, викладали в інших вишах за кордоном, брали участь у численних міжнародних наукових конференціях. За період 1924—1931 років вони брали участь у 28 з'їздах і конгресах, видали 27 університетських підручників, монографій, наукових збірників та сотні статей, які друкувалися різними мовами в різних країнах світу.

Університет перебував у центрі культурно-наукового життя української еміграції в Чехословаччині, відіграв, зокрема, помітну роль у заснуванні низки українських наукових і навчальних закладів Чехословаччини та інших європейських країн: 1923 року — Українського правничого товариства в Чехії на чолі з деканом правничого факультету Ростиславом Лащенком, Українського історично-філологічного товариства у Празі на чолі з Дмитром Антоновичем, Української студії пластичного мистецтва; 1924 року — Українського академічного комітету; 1925 року — Музею визвольної боротьби України у Празі; 1926 року — Українського наукового інституту в Берліні.

Під час Другої світової війни і гітлерівської окупації Чехословаччини університет був значно обмежений у правах і діяльності й підпорядкований ректорові німецького Карлового університету. Під час бойових дій у приміщення бібліотеки та архіву влучила бомба, але матеріали вціліли й були збережені. Зі вступом радянських військ до Праги навесні 1945 року майно, бібліотека й архіви віденського і празького періодів університету були частково знищені та розграбовані, частково, разом з матеріалами Музею визвольної боротьби України, вивезені до Радянського Союзу«Маяк глибокого пізнання України». Щоб зберегти університет, тодішній ректор Андрій Яковлів наполягав на переїзді до Німеччини, проте Августин Волошин наполягав на тому, щоб залишитися у Празі та знайти спільну мову з більшовиками. Усе ж Яковлів із деякими професорами переїхав, а Волошин перебрав на себе повноваження ректора. У результаті його й інших членів УВУ, що лишилися у Празі, заарештували радянські спецслужби. Згодом ректора УВУ, президента Карпатської України 1939 року Августина Волошина закатували в Бутирській в'язниці, а сам заклад фактично ліквідували.

Мюнхенський період

Унаслідок воєнних подій 1945 року більшість професорів і студентів мусили покинути Прагу й переселитися на Захід, у Баварію. У Мюнхені восени 1945 року починається третій період (після віденського і празького) існування закладу вищої освіти. Першим ректором університету мюнхенської доби його існування обрали професора Вадима Щербаківського, деканами філософського і правничого факультетів — відповідно професорів Івана Мірчука і Льва Окіншевича. Попри скрутне матеріальне становище, до університету вступали як колишні празькі студенти, так і чимало молоді з військових таборів, яка не повернулася до СРСР. Університет матеріально спирався винятково на власні сили. На обох факультетах 1947 року кількість викладачів доходила до 80. Серед «нової» повоєнної когорти професорів і викладачів: Юрій Бойко-Блохін, Микола Васильєв, Григорій Ващенко, Володимир Державин, Василь Доманицький, Павло Зайцев, Борис Крупницький, Володимир Кубійович, Зенон Кузеля, Олександр Кульчицький, Петро Курінний, Іван Мірчук, Олександр Оглоблин, Лев Окіншевич, Юрій Панейко, Наталія Полонська-Василенко, Іван Раковський, Ярослав Рудницький, Вадим Щербаківський, Юрій Клен (Освальд Бургардт), Микола Глобенко-Оглоблин, Василь Доманицький, Борис Крупницький, Михайло Міллер, Юрій Шевельов (Шерех). Пізніше: Юрій Старосольський, Олександр Юрченко, Володимир Янів, Олекса Горбач, Ярослав Падох, Іван Кошелівець, Віктор Коптілов.

Після еміграції значної кількості професорсько-викладацького складу наприкінці 1940-х років університет зазнав кризи. Аудиторні лекції замінили семінарами з малими групами студентів і консультаціями з ними. 1950 року уряд Баварії визнав за Українським вільним університетом право надавати наукові ступені магістра та доктора права. Досягнення університету визнали при введенні нового баварського закону про вищу освіту, коли окремим додатком до нього від 28 червня 1978 року підтверджено право промоцій і габілітацій Українського вільного університету, тобто право надавати титули магістра, доктора та габілітованого доктора.

Посилилися наукова й видавнича діяльність університету. У 1960-х роках створено німецьке Товариство сприяння українській науці, яке взяло опіку над вишем, поновлено аудиторне навчання впродовж двох місяців влітку, програма лекційних занять для докторантів (2 старших семестри). 1970 року вже налічувалось 50 фактичних слухачів, 12 осіб здобули докторські ступені. У цей час університет надав понад 50 почесних докторантів відомим ученим і громадсько-політичним діячам світу.

Сучасність Український вільний університет лишається єдиним у світі приватним закладом вищої освіти поза межами України з українською мовою навчання, своєрідним науково-освітнім місточком між Україною і Європою. Ставши осередком виховання нового покоління професійних і патріотичних кадрів для України та науково-дослідним центром українознавчих студій в Європейському Союзі, УВУ бачить свою місію як інтегратора української науки в європейському і світовому науковому просторі. Університет підтримує науково-освітні відносини з багатьма вишами світу, зокрема України. 12 листопада 1992 року Міністерство освіти України визнало правочинність дипломів університету в Україні окремими договором.

Нині УВУ дає змогу студентам з України вивчати ті предмети, які в СРСР були заборонені чи спотворені до невпізнання. Крім того, молодь з України має нагоду познайомитися з життям Центральної Європи, користуватися бібліотеками Німеччини й інших європейських країн, позаяк одна з найважливіших ролей університету — бути науковим мостом між Європейським Союзом і сучасною Україною.

Через фінансові труднощі й повені р. Ізар університет продав своє давнє приміщення на вул. Pienzenauerstr, 15 (у районі Мюнхена — Боґенгаузені) у 2008 році та придбав скромніше, але більш функціональне приміщення на вул. Barellistr, 9a (у районі Німфенбурґу), а також створив із залишку коштів власний фонд, відсотки з якого забезпечуватимуть подальшу діяльність УВУ.

2021 року Український вільний університет відзначив 100-річчя свого існування та 75-річчя функціонування на території Німеччини.

До 100-ліття УВУ на базі філософського факультету засновано кафедру мистецтвознавства ім. Вадима Кіпи, яку назвали на честь піаніста, композитора, педагога, члена-кореспондента Української вільної академії наук у Нью-Йорку.

Структура Університет складається з 3 факультетів, на яких представлено 13 спеціяльностей: Філософський факультет. Декан — професор Лариса Дідковська. Спеціяльності: історія, філософія, педагогіка, психологія, мистецтвознавство. Інститут педагогіки. Очолює доктор Світлана Когут. Факультет державних та економічних наук. Декан — професор Мирослава Антонович. Спеціяльності: міжнародне право, менеджмент підприємств та організацій, міжнародні відносини, політологія. Інститут соціальної та ринкової економіки в Україні. Очолює професор Гансюрґен Досс (). Факультет україністики. Декан — професор Тамара Гундорова. Спеціяльності: українська мова та література, українознавство.

Бібліотека Українського вільного університету в Мюнхені — одна з найважливіших українських культурних цінностей в Європі. Фонди бібліотеки налічують понад 35 тис. книжок і періодичних видань. 1991 року комісія Міністерства внутрішніх справ Німеччини визнала бібліотеку найважливішим джерелом україністики в німецькомовному світі. У складі університету унікальний архів загальним обсягом понад 0,5 млн документів, що займають приблизно 300 м архівних полиць.

Ректори

1921—1922 — Олександр Колесса 1922—1923 — Станіслав Дністрянський 1923—1924 — Іван Горбачевський 1924—1925 — Федір Щербина 1925—1928 — Олександр Колесса 1928—1930 — Дмитро Антонович 1930—1931 — Андрій Яковлів 1931—1935 — Іван Горбачевський 1935—1937 — Олександр Колесса 1937—1938 — Дмитро Антонович 1938—1939 — Олександр Мицюк 1939—1940 — Іван Борковський 1940—1941 — Олександр Мицюк 1941—1943 — Іван Борковський 1943—1944 — Олександр Колесса 1944—1945 — Андрій Яковлів 1945 — Августин Волошин

1946—1947 — Вадим Щербаківський 1947—1948 — Іван Мірчук 1948—1950 — Юрій Панейко 1950—1955 — Іван Мірчук 1955—1956 — Микола Васильєв 1956—1961 — Іван Мірчук 1961—1962 — Юрій Панейко