Красносільсько-Ропшинська операція (інші назви «Січневий грім», операція «Нева-2») — наступальна операція військ радянського Ленінградського фронту, проведена протягом 14—30 січня 1944 року; є частиною Ленінградсько-Новгородської операції, проведеної проти 18-ї німецької армії, котра блокувала Ленінград.
Наслідком проведення операції було знищення силами Ленінградського фронту Петергофсько — Стрєльнінське нацистське угрупування, відкинено від фронтової лінії на 60—100 вглиб, зайнято Красне Село, Красногвардєйськ, Пушкін, Ропша, Слуцьк; у співдії із силами Волховського фронту було цілком знято блокаду Ленінграду.
Сили СРСР початком операції Ленінградський фронт (командувач — генерал армії Леонід Говоров, начальник штабу генерал-лейтенант Дмитро Гусєв) 2-га ударна армія (генерал-лейтенант Іван Федюнінський) 42-га армія (генерал-полковник Іван Масленников) 67-ма армія (генерал-лейтенант Володимир Свиридов) 13-та повітряна армія (Степан Рибальченко) Балтійський флот (адмірал Володимир Трибуц)Красносільсько-Ропшинська наступальна операція
Сили Третього Рейху в зоні радянського наступу Група армій «Північ» (генерал-фельдмаршал Георг фон Кюхлер) 18-та армія (генерал-полковник Георг Ліндеман) 1-ша повітряна армія (генерал Курт Пфлюгбейл)
Військове становище на початку 1944 року під Ленінградом До кінця 1943 року радянськими військами було проведено ряд операцій з метою подолання блокади Ленінграду; ініціатива на північно-західному відтинку фронту переміщається від німецьких сил, проте повністю місто не було розблокованеОперація «Січневий грім» .
Підрозділи німецької 18-ї армії знаходилися в безпосередній близькості від Ленінграда та не припиняли постійних артилерійських обстрілів міста та тимчасової залізниці Поляна — Шліссельбург (діяла з 5 лютого 1943 по 10 березня 1944 року).
Початком вересня 1943 року радянське керівництво дізнається про підготовку відступу від Ленінграду німецьких сил на нові оборонні рубежі по лінії річка Нарва — Чудське озеро — Псков — Остров — Ідріца (Лінія Пантера-Вотан).
Оцінивши обставини, військові ради Волховського та Ленінградського фронтів терміново розпочинають планування спільної великомасштабної операції, метою якої мало стати розбиття німецької 18-ї армії та розблокування Ленінграду.
Через невизначеність у розвідувальній інформації щодо планів нацистських сил, котра тривала до кінця 1943 року, радянське командування розробило 2 варіанти наступу.
Варіант число 1 («Нева-1») передбачав терміновий перехід до переслідування нацистських сил в разі їх відступу; «Нева-2» була планом прориву ешелонованої німецької оборони у випадку продовження утримування ними фронтових позицій.
Німецька розвідка досить швидко дізналася про радянські плани, й керівник групи армій «Північ» Георг фон Кюхлер звертається до Адольфа Гітлера з проханням пришвидшити відвід військ на лінію «Пантера — Вотан». Проте Гітлер прислухався до думки іншого військовго — командувача 18-ї армії Георга Ліндемана, котрий переконував, що підпорядковані йому війська відіб'ють можливий радянський наступ, та наказує групі армій «Північ» продовжувати блокаду Ленінграда.
План наступу «Нева-2» Загальний задум Волховського та Ленінградського фронтів полягав в одночасному завдаванні ударів по флангах 18-ї німецької армії в районі Петергоф — Стрельна (Красносільсько-Ропшинська операція) та під Новгородом (Новгородсько-Лузька операція). В подальшому наступ планувалося провести в напрямі Кінгісеппа та Луги й оточити головні сили 18-ї армії і продовжити наступ на Нарву, Псков, Ідрицю.
Головною метою планованого наступу була потреба зняти блокаду Ленінграду, окрім того планувалося повністю вибити нацистські сили з теренів Ленінградської області, відповідно, цим заклавши можливості для подальшого наступу в Прибалтику.
В остаточному плані операції передбачалося, що сили Ленінградського фронту переходять у наступ переважно частинами 2-ї ударної армії з Оранієнбаумського плацдарму; підрозділи 42-ї армії мали наступати південно-західніше Ленінграду. Після планованого з'єднання в районі Красне Село — Ропша 2-га ударна та 42-га армії мали завданням ліквідувати німецьке Петербурзько — Стрєльненське угрупування; в подальшому планувався наступ у двох напрямах — на Кінгісепп та на Красногвардєйськ, звідти на ЛугуЗнову під Ленінградом .
67-ма армія мала приєднатися до наступу. Перед її підрозділами ставилося завдання зайняти Мгу, Ульяновку, Тосно та у співдії із військами Волховського фронту відновити контроль над Кіровською та Жовтневою залізницями. Надалі частинам 67-ї армії наказувалося наступати на Пушкін і Красногвардійськ.
Рівночасно до наступу мали переходити підрозділи Волховського фронту; вони після розбиття німецького Новгородського угрупування мали швидко просуватися на Лугу. Після з'єднання під Лугою із силами Ленінградського фронту обидва фронти мали оточити головні сили 18-ї армії.
Стан Ленінградського фронту перед початком операції Війська Ленінградського фронту тримали оборону безпосередньо навколо Ленінграду силами трьох армій: 23-тя армія тримала оборону на Карельському перешийку, 42-га армія та 67-ма армія — від узбережжя Фінської затоки до Гонтової Липки.
Окрім того силами військ фронту утримувався відтинок Оранієнбаумського плацдарму — протяжність по фронту до 50 кілометрів, плацдарм сягав вглиб до 25 км.
З огляду на відсутність великих резервів у Ставки ВГК для посилення радянських сил під Ленінградом, керівництво фронтом проводить перегрупування у підрозділах задля концентрації сил та засобів на вістрі головного удару.
2-га ударна армія переміщається на Оранієнбаумський плацдарм (відправлялися з Ленінграду та пірсу на Лисячому Носі, керувати нею по Володимиру Романовському доручено Івану Федюнінському. Починаючи 7 листопада 1943 року Приморська оперативна група переходить до керівництва штабу 2-ї ударної армії, її частини поступово перекидаються на плацдарм силами Балтійського флоту та транспортною армією. Загалом по 21 січня 1944 року на плацдарм було перекинуто 5 стрілецьких дивізій, 13 артилерійських, 2 танкові, 1 самохідно-артилерійський полк та одна танкова бригада — в цілому близько 53 000 військових, 2300 автомобілів й тракторів, 240 танків та бронеавтомобілів, 5800 тон набоїв, 4000 коней, 14 000 тон різноманітних вантажів.
Без врахування 23-ї армії війська — 30 стрілецьких дивізій, 4 танкові та 3 стрілецькі бригади й 3 укріпрайони — нараховують 417 600 солдатів й офіцерів. Наступ 2-ї ударної та 42-ї армій підтримували до 6000 гармат, мінометів та реактивних установок, близько 600 танків та САУ.
Повітряну підтримку в часі проведення наступу здійснювати доручалося 460 літакам зі складу 13-ї повітряної армії й Ленінградській армії ППО, та 190 літаків авіації Балтійського флоту. Загальний наступ обидвох фронтів мало прикривати понад 330 літаків авіації далекої дії.
Також наступу мала сприяти берегова й корабельна артилерія Балтійського фронту — загалом понад 200 гармат калібром 100 до 406 мм — в тому числі артилерія лінкорів «Петропавловськ», «Жовтнева революція», крейсерів «Кіров» та «Максим Горький», Кронштадтських фортів та форта «Красная Горка».
Сили 18-ї німецької армії Частина 18-ї нацистської армії протистояла радянському Ленінградському фронту. Зокрема, в напрямі головного удару сил Червоної армії це були — біля Оранієнбаумського плацдарму — 3-й танковий корпус СС 9-та авіапольова дивізія 10-та авіапольова дивізія 11-та добровольча танково-гренадерська дивізія СС «Нордланд» 23-тя добровольча танково-гренадерська дивізія СС «Недерланд» один полк поліцейської дивізії СС від Петергофа до міста Пушкіна — 50-й армійський корпус 126-та піхотна дивізія 170-та піхотна дивізія 215-та піхотна дивізія 54-й армійський корпус (Третій Рейх) — від Пушкіна до Неви — 11-та піхотна дивізія 24-та піхотна дивізія 225-та піхотна дивізія біля Мги — 26-й армійський корпус 61-ша піхотна дивізія (Третій Рейх) 212-та піхотна дивізія 227-ма піхотна дивізія.
По радянських даних загальна чисельність 28-ї нацистської армії нараховувала 168 000 вояків та офіцерів, на озброєнні мали до 4500 гармат й мінометів, 200 танків й САУ.
Повітряне прикриття групи армій «Північ» здійснював 1-й повітряний флот 200-ми літаками; в інших джерелах фігурує 370 літаків, з них до 100 розташовувалися поблизу Ленінграду.
По німецьких підрахунках загальна чисельність групи армій «Північ» станом на 14 жовтня 1943 року — у тому числі з'єднання в північній Фінляндії — складала 601 000 військових, до 2400 гармат й мінометів, 146 танків.
Радянські сили перед початком наступу мали чисельну перевагу над нацистськими — в напрямі головного удару Ленінградського фронту — по людських силах 2,5-2,7:1, у артилерії — понад 3,5 рази, танках — понад 6-кратна перевага.
Через вельми несприятливі обставини німецьке командування розраховувало утримати займані позиції з допомогою потужних оборонних споруджень «Північного валу». Найсильніша ділянка нацистської оборони була в смузі планованого наступу 42-ї армії, головними німецькими укріпленими вузлами були Лігово, Старо-Паново, Ново-Паново, Красне Село, висота 172,3. У випадку вимушеного відступу німецькі війська мали організовано відходити від однієї укріпленої позиції до іншої, для цієї мети в глибині оборони 18-ї армії було збудовано, але не всі на момент радянського наступу цілком були зведені — «Автострада», Інгерманландська, Лужська, Оредежська та інші лінії.
Наступ 2-ї ударної та 42-ї армій протягом 14 — 20 січня Попередньо було зімітовано підготовку наступу на правому фланзі біля Керново — на річці Воронці південніше Соснового Бору.
14 січня в наступ переходять частини 2-ї ударної армії з Оранієнбаумського плацдарму, 15 січня до них прилучаються підрозділи 42-ї армії, що рушили від Пулково.
Уночі перед наступом радянські частини 2-ї ударної армії висуваються на нейтральну смугу та окопалися за 150—350 метрів від передових позицій противника, сапери тим часом зробили проходи в мінних полях й дротових загородженнях.
Після більш чим годинної артилерійської підготовки та масованого нальоту штурмової авіації, о 10-40 на 10-кілометровому відтинку переходять в наступ два корпуси — 43-й стрілецький: 48-ма дивізія, 90-та 98-ма стрілецькі дивізії 122-й корпус 11-та стрілецька 131-ша стрілецька 168-ма стрілецька дивізія, першого удару завдають біля урочища Порожки; наступ цих корпусів від початку не був вельми вдалим.
Першого дня успіхів у просуванні вглиб німецької оборони добиваються частини 40-ї, 90-ї та 131-ї стрілецьких дивізій, підтримуваних 152-ю танковою бригадою й 204-м та 222-м танковим полками. До кінця дня глибина прориву склала в середньому 4 кілометри, червоноармійці зайняли першу німецьку оборонну смугу та опорні пункти Порожек й Гостіліци; на кількох ділянках було подолано другу лінію оборони — глибина нацистських споруд біля Оранієнбаумського плацдарму сягала 20 кілометрів.
Артилерія 42-ї та 67-ї армії вели цілоденний обстріл німецьких позицій біля Пулковських висот та Мги з метою дезорганізації та не дати можливості зрозуміти, де буде проводитися наступний удар.
15 січня після майже 2-годинного артилерійського обстрілу, проведеного майже 2300 гарматами та мінометами, на 17-кілометровій ділянці фронту Лігово — Рєдкоє Кузьміно переходять в наступ три стрілецькі корпуси 42-ї арміїКрасносільсько-Ропшинська операція .
Того ж дня біля Гостіліц вводиться у бій 61-ша піхотна німецька дивізія; села Шпаньково і Великі Борниці того дня 4 рази переходили з рук в руки.
45-та, 63-тя та 64-ті стрілецькі дивізії 30-го гвардійського стрілецького корпусу, наступаючи безпосередньо за артилерійським валом, з відносно малими втратами до кінця дня просунулися вперед на 4,5 кілометри.
В наступні дні підрозділи 2-ї ударної та 42-ї армій в напружених боях повільно просувалися зустрічними курсами в загальному напрямі Ропша — Красне Село; наступ відбувався із запеклим опором з боку німецьких військ та численними контратаками.