Первинний видобуток і переробка благородних металів
Вступ Дані сучасної історичної науки свідчать, що видобуток золота почався в мідну добу. Відтоді було видобуто приблизно 120–130 тис. тонн дорогоцінного металу. Першою золотоносною провінцією, відкритою на Землі, була Аравійсько-Нубійська.
Найдавніші знахідки золотих виробів археологи датують V тис. до н. е., (Балкани, Південний Кавказ, Індія, Єгипет), тоді як першу мідь, освоєну людиною на південному сході Малої Азії, відносять до VIII тис. до н. е. На користь «першості» міді може свідчити той факт, що розповсюдженість золотих самородків була істотно нижчою, ніж мідних (за різними оцінками — в десятки разів).
Балкани Найбільш давні (з достовірно датованих) знахідки золотих виробів були виявлені на території Болгарії (золотий некрополь поблизу Варни). Поховання V тис. до н. е. нараховувало близько 300 могил, в яких було віднайдено більш ніж 2 тис. унікальних виробів із золота, міді та кременю, у тому числі й золотий жезл — символ монаршої влади. Розкопки золотого некрополя дали підстави стверджувати, що видобуток благородних металів на території Балкан і Карпат імовірно передував розробкам у Єгипті. Кінцем V тис. до н. е. датують перші золоті вироби Південного Кавказу й Вірменського нагір'я, припускаючи можливість їх більш раннього походження. Проте, ці реалії не змінюють того факту, що найстарша розвинута цивілізація в якій золото відігравало визначальну роль, повстала в Єгипті.
Стародавній Єгипет і Межиріччя Різноманітне археологічне вивчення пам'яток Стародавнього Єгипту й Межиріччя, а також давні писемні джерела цих цивілізацій вказують на вельми раннє знайомство з благородними металами, які мали релігійне ототожнення з богами сонця (золото) й місяця (срібло). Велика цінність цих металів, зумовлена їх рідкістю й величезною трудомісткістю видобувних робіт, зробила їх елементом сакральних культів, а згодом — мірилом вартості («валютними металами»).
Стародавні єгиптяни вважали, що саме Сонце (верховний бог Ра) породило золото, пролившись на землю золотим дощем. Подібно до сонця золото в Єгипті називали «променистим» («нуб»), а край де видобували золото іменували Нубією. Ототожнення бога-сонця в золоті давніх храмів повинно було вражати уяву віруючих. Покинувши старі Фіви, фараон Ехнатон збудував нову столицю Єгипту Ахет-Атон («небосхил сонячного диску»). В храмах цього міста сонце відбивалося в сотнях полірованих золотих дисків, утворюючи ілюзію безлічі одночасно палаючих світил бога-сонця, якого вшановували Ехнатон та його піддані.
Щоб наблизитись до бога-сонця єгипетські фараони оточували себе безліччю золотих виробів, але головні скарби йшли на оздоблення гробниць усередині пірамід. При цьому обшивка золотом стін усипальниці, масивні саркофаги, багате начиння і, навіть, великі золоті самородки, які залишали у гробницях, свідчать про тонни назавжди похованого дорогоцінного металу. Важливо те, що більша частина золота, видобута за того чи іншого фараона, йшла на оздоблення його гробниці й вилучалася із подальшого обігу. Новому володарю необхідно було організовувати чергові розробки, освоювати наступні золотоносні райони, щоб зібрати необхідну кількість металу для достойного переходу в царство мертвих. Таким чином, єгипетські сакральні уявлення у сполученні з безмежною владою фараона і жерців становили один з головних стимулів масового видобутку золота. За оцінками К. Проберза, тільки за часів Давнього Царства (2686–2181 до н. е.) у Єгипті було видобуто 850 т золота, що перебільшує його сумарний видобуток (за означений час) на інших родовищах світу.
На відміну від єгипетського й арійського культу бога-сонця, в Межиріччі й на Близькому Сході поширенішим було поклоніння богині родючості й любові Іннін (вона ж Іштар, Астарта), символом якої був місяць. Земним втіленням нічного світила було срібло (ймовірно колір та блиск цього металу нагадував таємниче місячне сяйво). Богиню Астарту зображували у вигляді жінки, над головою якої розміщувався півмісяць, характерний для осіннього рівнодення. Походження слова «срібло» пов'язують із запозиченням з асирійської, де назва срібла — «сарпу» тотожна назві місячного серпа. Індоєвропейські народи використовували також назву «аргента», що означає «світлий» (від нього походить латинське «argentums»). Найдавніші срібні вироби, що датують серединою V тис. до н. е., були виявлені на території Іраку, Ірану й Малої Азії.
На відміну від срібла, видобуток якого вели в гірських масивах за допомогою підземних виробок, самородне розсипне золото Єгипту було виявлене раніше жильного і тривалий час видобувалось відкритим способом. Імовірно, що перші знахідки золотих самородків траплялися рільникам, які обробляли мотиками землі в долині Нілу. Окремі самородки знаходили серед прибережного мулу та піску, оскільки їх яскраво-жовтий колір і незвичайні властивості привертали особливу увагу шукача. З часом єгиптянами був винайдений спосіб промивки уламкового матеріалу у лотках. Ця технологія, основувалась на різниці питомої ваги дрібних уламків гірських порід й металу, й дозволяла відсаджуючи на дно лотка золоті крихти, видаляти легші мінерали.
Перша операція промивки полягала в замочуванні й перемішуванні взятої проби, при цьому мул і завислі глинисті частки зносила вода потоку. Одночасно руками видаляли значні уламки (гальку, щебінь), роздивляючись їх, щоб не оминути самородок. Коли у лотку залишалася лише пісковогравійна фракція, його трохи нахиляли від себе й надавали зворотно-поступального руху, що вело до активного перемішування суміші. В результаті — уламки мінералів розподілялися за питомою вагою, причому легші поступово зміщувались до краю лотка й зривалися з нього, а важчі (у тому числі золото) осідали у центральній частині. Таким чином вдавалося збагатити пробу у сотні разів. Простота промивальних приладів й старательських навичок зовсім не означає, що спосіб промивки був очевидним для кожного, хто починав пошуки золота чи збагачення руд. Навпаки, його ретельно приховували, з часом втрачали й знов «винаходили» у середньовіччі, а потім у XVIII ст.
Джерела отримання першого срібла достеменно не з'ясовані. Згідно з одними припущеннями (Т. Вертайм, Р. Форбес) металургія срібла виникла у зв'язку з видобутком свинцю із сполук, де ці метали зустрічалися разом. Найдавніші рудники по видобутку срібла виявлені на сході Малої Азії, де воно вилучалося із свинцевих руд. На думку О. Лукаса, перше срібло потрапило в руки людини у вигляді самородних золотосрібних сплавів із вмістом золота менше 50 %. У природі чисте самородне срібло зустрічається відносно рідко (навіть у порівнянні з золотом), причому срібні самородки (іноді значних розмірів) залягають здебільшого в глибинних зонах рудних родовищ, що майже виключає можливості існування срібних розсипів і потребує розробки руд в гірських масивах.
Вже у Стародавньому Єгипті жерці й шукачі золота задавалися питанням: «Звідки беруться розсипи золота?» Вибравши його запаси в якомусь місці, старателі просувалися по руслу річки вгору, відкриваючи поклади більш давніх і багатих відкладень. Їх розробку вели не тільки на поверхні, але й з невеликої глибини. Надалі пошуки приводили до витоків річок, в гірські масиви, де прадавні шахтарі розпочинали розробку корінних гірських порід, що містили золотоносні («материнські») жили. Поступово прийшло розуміння того, що золоті розсипи у долинах річок — це продукти руйнування (вивітрювання) золотоносних жил гірських масивів, змитих і переміщених дощовими водами, потоками річок та струменів. В районах пустель основною руйнівною силою виступав вітер. Середньовічний арабський вчений Аль-Біруні писав про єгипетські родовища в Нубії: «Гори ці золотоносні й стрімкі, й вода з великою силою несе кусні золота у вигляді самородків, що подібні до намистин, тому земля Нілу названа „золотою землею“» (Нубією).
Стародавні Єгиптяни першими осягнули ці природні явища й використали важливі геологічні знання. Спершу були освоєні розсипи самого Нілу. В пісках цієї річки дрібки самородного золота спостерігались по всій довжині (навіть були намиті з осадів дельти поблизу Олександрії). Але головні розсипні родовища були знайдені у Східній пустелі між Нілом і Червоним морем, на схід від м. Фіви, а також у Нубії (південніше Єгипту), де здебільшого використовували підземну розробку жильних покладів. Більша частина золотоносної провінції розташовувалась на Нубійсько-Аравійському щиті й була складена породами протерозойських гнейсів, гранітів і кристалічних сланців, виходи яких спостерігаються з обох боків тектонічного розла-му, заповненого водами Червоного Моря.
Вже у III тис. до н. е. гірники рушили до верхів'їв Нілу шукати джерела золотоносних розсипів. В гірських районах Нубії єгиптяни почали розробляти кварцові жили, причому глибина гірничих робіт сягала в окремих випадках до 120 м. Експлуатаційні виробки проводили по простяганню жили, при-чому їх довжина сягала до 500 м. При цьому доводилося руйнувати дуже міцні граніти й кварц, використовуючи лише кам'яні й бронзові знаряддя. Ймовірно застосовували також вогневий метод, але нестача деревини (лісових масивів) суттєво обмежувала обсяги його використання. Розміри перерізу виробок були мінімально можливі (іноді — вузькі лази). Загальна кількість виявлених шахт — понад 100.
Дослідник давніх золотих рудників Африки А. Ерман писав про гірничі пам'ятки єгиптян: «Той, хто просувається кіньми від південного кордону Єгипту на схід, через сімнадцять днів подорожі по розпеченій, безводній, гористій пустелі зустріне поблизу містечка, яке називають зараз Етураніт, повністю збережені гірничі виробки. Глибокі шахти йдуть усередину гори. Дві цистерни збирають воду зимових дощів. Поблизу розташовані похилі кам'яні столи, що слугували для промивання золотоносної руди. В долині майорять близько трьох сотень кам'яних хижок. У кожній залишилось щось на зразок гранітних ручних млинів, на яких колись подрібнювали кварцовий щебінь».
У Луксорі (на території давніх Фів) археологами був виявлений свиток з переліком двадцяти одного золотоносного району, в яких велися гірничі роботи за часів фараона Рамзеса II (1317–1251 до н. е.). До цього ж періоду належить унікальна мапа єгипетських золотих рудників, що існували на території Східної пустелі. Ця найдавніша географічна мапа, вік якої понад 3300 років, отримала назву «Туринський папірус» (по назві міста зберігання рукопису). Вона відображує план одного з гірничих районів луксорського списку, так звану «Чисту гору». На мапі збереглися давні позначки: 1 — «дорога, що веде до моря»; 2 — «гора золота» (з зображеними шахтами); 3 — «поселення шукачів золота»; 4 — «стела Мент-Маат-Ра» (фараона Сеті I, бать-ка Рамзеса II); 5 — «дорога Та-Менті»; 6 — «гора Амона»; 7 — «гора в якій перебуває Амон»; 8 — «святилище Амона на Чистій горі»; 9 — «гора на якій промивається золото»; 10 — «дорога …»; 11 — «гора золота»; 12 — «друга дорога, що веде до моря»; 13 — зображення колодязя; 14 — оброблене поле (заштриховане). Звертає увагу те велике значення, яке укладач мапи приділив святилищам бога бога-сонця Амона (ототожнення верховного бога Ра). Ймовірно, що гірники золотих копалень належали до храму Амона-Ра.
Значні перешкоди для ведення робіт і транспортування руди були пов'язані з відсутністю доріг і нестачею води (особливо у Східній пустелі). В пошуках води гірники споруджували колодязі небувалої глибини, але не завжди їх у цьому супроводжував успіх. Як правило, справу забезпечення рудників водою брав під свою опіку сам фараон. Воду доставляли з Нілу. До наших часів збереглися сліди трактів, по яких численні каравани в'ючних тварин протягом сторіч доставляли на рудники посудини з нільською водою. Для охорони транспорту золота на Нілі будували фортеці з мобільними військовими залогами, каравани супроводжували спеціальні озброєні загони.