Народний суверенітет — це принцип, згідно з яким народу належить уся суверенна повнота влади на території країни, право самому вирішувати свою долю — безпосередньо чи через представницькі органи, брати участь у реалізації політики своєї держави, контролювати діяльність органів державної владиСкакун О. Ф. Теорія права і держави: Підручник. — 2-ге видання. — К.: Алерта; ЦУЛ, 2011. — 520 с.. Принцип народного суверенітету є одним з основоположних для демократії.
Термін є похідним від «суверенітету», що є властивістю державної влади, а, власне кажучи, її пріоритетом над будь-якими іншими проявами влади на території та незалежність за її межами. Народ, як суверен, є носієм верховної влади, уповноважений приймати в межах певної політико-правової ієрархії остаточні рішення. Влада суверена характеризується як найвища в існуючій політико-правовій системі, остання інстанція у сенсі прийняття владних рішеньЮридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К. : «Укр. енцикл.», 1998. ISBN 966-7492-00-1. Окрім народу, носієм суверенітету може бути держава — державний суверенітет, нація — національний суверенітет.
Ознаки
Жан-Жак Руссо виділяє наступні ознаки народного суверенітету: Невідчужуваність Неподільність.
Він звертав увагу на неможливість реалізації суверенітету народу за умов його відчуження на користь інших осіб, органів та за умови його розподілу між різними частинами народу.
Ознаки народу як суверена: верховенство його влади — право приймати остаточні та обов'язкові для виконання рішення; повнота влади, яка характеризується обсягом його владних повноважень.
Співвідношення «народного суверенітету» з іншими спорідненими категоріями
Співвідношення з «державним суверенітетом»
Наявність державного суверенітету не завжди вказує на реалізацію народного суверенітету. Державний суверенітет може існувати при відсутності суверенітету народу, як правило, за умов тоталітарного режиму, деспотії. Також відсутність зовнішньої самостійності спричиняє втрату суверенітету народу як внутрішньої волі його політичного стану.
Джерелом і носієм усієї влади є влада народу. Враховуючи це, суверенітет народу є первинним щодо державного, який в свою чергу лише відображає територіальну організацію народу. При цьому є формою прояву народного суверенітету, тобто механізмом реалізації влади народу.
Отже, державний суверенітет та народний співвідносяться як форма та зміст: народ здійснює свої владні повноваження всередині країни, а представником народного суверенітету на міжнародній арені є носій державного суверенітету, тобто глава країни.
Співвідношення з «національним суверенітетом»
«Нація» — це етносоціальна спільність, у якої сформувалась самосвідомість своєї ідентичності; це політично організований народ. Поняття «суверенітет націй» означає повновладдя народу, здійснюване через принцип «право націй (народу) на самовизначення», тобто право на державотворення, на власний державний суверенітет. По суті, національний суверенітет є формою вияву народного.
Співвідношення з «народовладдям»
«Народний суверенітет» та «народовладдя» є спорідненими категоріями, але не тотожними. Народовладдя — це процес, міра прояву влади народу. Народний суверенітет — це принцип, який створює вимоги до демократичної держави щодо забезпечення народовладдя.
Отже, держава повинна не лише визнавати належність усієї повноти влади у народу (народний суверенітет), а й право реалізовувати цю владу (народовладдя) — бути не лише джерелом, а й носієм.
Історія концепції народного суверенітету
Проблема суверенітету є однією з найбільш дискусійних і складних проблем правової науки. Протягом тривалого часу поняття «державний суверенітет», «народний суверенітет», «національний суверенітет» не розмежовувалися, а предметом дослідження був «суверенітет» як принцип, як явище. Це ускладнило вивчення самого поняття «народний суверенітет», його історії, становлення, розвитку та функціонування. Теоретики залучали до своїх праць інтерпретації та роздуми про різні за значенням види цього принципу, навіть не здогадуючись того.
Явище «суверенітет» виникло як складова частина наукових знань про державу й право, проте в першу чергу поняття тлумачилось як політична ідея, а вже пізніше як правова.
Античні та стародавні погляди
Історія країн Стародавнього Сходу та Античного Світу засвідчує існування явища державного суверенітету. Ці держави здійснювали верховенство всередині країни, були незалежними щодо інших держав, мали власну територію, державні кордони, підданих, систему державних органів, збройні сили тощо. Разом із тим, саме поняття залишилося невідомим Стародавньому світу. Також можна засвідчити, що сучасне поняття «суверенність» не існувало ні як об'єктивно (реально, як явище) в більшості випадків, ні як суб'єктивно (свідомо, як поняття). Це пояснювалося реалізацією в країн Стародавнього світу ознак деспотичного політичного режиму. Проте врахуємо думку С. О. Котляревського:
Народний суверенітет в античних містах-державах
Народний суверенітет як явище починає виникати ще за давніх часів у тих державах, здебільшого античних, де засновувались демократичні інститути.
Також потрібно зазначити, що основи ідеї народного суверенітету закладені ще до формування римського права. Античні міста-поліси та утворені з них республіки застосовували це поняття «…на практиці інстинктивно, майже не турбуючись про її теоретичне обґрунтування».
Народний суверенітет в думці філософів Стародавнього Сходу
Також це явище намагались обґрунтувати філософи Стародавнього Сходу. Конфуцій стверджував: «Без довіри народу правитель не встоїть». В його праці «То юй» («Промови царств») важливе місце відведено народу. Небо порівнюється з народом, предки якого з волі Неба призначили правителів. Вищий предок (верховне божество) захищав і жалів народ, втручався в земні справи, у дії царів. Тому й правителя називали «Сином неба», тобто сином народу.
Деякі політико-правові роздуми були притаманні й засновнику маоїзму — Мо-цзи. Він сформулював ідею рівності, договірного походження держави, демократичного управління. Основним принципом у системі його поглядів був принцип загальної любові і взаємної користі. Він стверджував, що доступ до влади повинен бути відкритий для всіх здатних і талановитих людей, а не тільки для тих, хто має знатне походження. Якщо правитель буде керувати країною, керуючись принципом загальної любові і користі, то ніколи не буде політичного хаосу. Його зміст складає вміле поєднання «настанов народу з покараннями». Важливе місце у вченні Мо-цзи займає вимога врахування інтересів ідумок простого народу в управлінні державою. Він підкреслював — в управлінні країною варто виходити з інтересів простолюдинів.
Отже, саме політико-правова думка Стародавнього Світу заклала основи ідеї народного суверенітету як явище та передумови до обґрунтування його як поняття.
Середньовічні ідеї
Осмислення в XIII сторіччі «Політики» Аристотеля (особливо в працях Альберта Великого та Фоми Аквінського), демократичного ладу Давньої Греції та грецьких праць про тиранію, дослідження різноманітних форм правління — усе це й започаткувало в Середньовіччі вчення про договірне походження влади і народний суверенітет. Його суть у тому, що влада імператора, монарха має посадовий характер, довірена йому народом та базується на первісному договорі між ним і народом, тому народ вищий за монарха, має право суду над ним і повалення його.
Також у цьому напрямку працював ще у XI сторіччі німецький монах Манегольд Лаутенбаський, захисник папства. Щоб принизити світську владу, він стверджував, що владу світським володарям, імператору й королю, дав народ на основі договору. Тому в разі порушення такого договору народ може усунути монарха: «Невірного володаря народ може вигнати зі служби, як пастуха-злодія». З XII сторіччя вчені досліджують питання про підстави імператорської влади та про її ставлення до прав народу. У літературі висловлюються демократичні ідеї, що народ не переніс саму владу на імператора, а лише передав імператору повноваження для здійснення влади, залишаючи саме право собі.
У XIII сторіччі відомий схоластик і теолог Ф. Аквінський стверджує, що підкорення законам зумовлюється згодою; він вчить, що специфічна властивість верховної влади належить законодавчій гілці влади — народу або тому, хто її представляє. Обраний народом правитель, який зловживає владою, повинен бути позбавлений її або ж влада його має бути обмежена. Піддані не тільки не зобов'язані виконувати накази правителя, які суперечать божественним законам, а й узагалі не мусять підкорятись узурпаторам і тиранам.
У період між XIV—XV сторіччями М. Падуанський розтлумачує питання про закон, що його має приймати народ. А народом вважається вся сукупність громадян або найважливіша їх частина. Такий порядок прийняття та зміни законів визначається їхньою метою: прийняті народом закони виражають загальне благо; народ краще підпорядковується тим законам, які сам для себе створив; ці закони мають бути відомі всім. М. Падуанський обґрунтовує принцип підзвітності всіх дій уряду та принцип виборності виконавців законів народомКурскова Г. Идея народного суверенитета в западной политико-правовой мысли/ Г. Курскова (стр.48-51)//Закон и право. — 2008. — № 9. — С. 48-51 .
Варто також відзначити першого систематика позитивного права Лупольда фон Бебенбурга, який у праці «De juribus regniet imperii Romanorum» (1340 р.) зазначив, що народ в імперії вищий за імператора; курфюрстам, як представникам народу, належить право не тільки обирати імператора, а й усувати його, брати участь у законотворенні та управлінні імперією.
У XIV сторіччі з розвитком учення про народний суверенітет демократичні засади було перенесено у церкву. У сфері релігійних відносин розвивається доктрина про належність верховної влади не одній особі (Папі), а всій сукупності конфесійного союзу, тобто ідея народного суверенітету стосовно церкви.
Пізніше концепція народного суверенітету вперше була висловлена депутатом від Бургундії Філіппом По 1484 року на зібранні Генеральних штатів у м. Тур (Франція).
Аналіз наукових джерел свідчить про появу наприкінці Середньовіччя поглядів про вищу та незалежну державну владу монарха або народу, яка може бути обмежена нормами релігійного та природного права. Ці погляди лягли в основу сучасного трактування поняття народного суверенітету.
Епоха Просвітництва
Погляди Джона Локка
Демократичні погляди на проблему суверенітету мали місце в працях англійського філософа Джон Локка (1632—1704), який стверджував, що джерелом суверенітету є народ, а не держава. Проте, в значенні народ він тлумачив досить вузьке поняття, беручи до уваги лише землевласників, зацікавлених в обмеженому абсолютизмі. Тим не менше, тут присутнє положення, що саме народ володіє всією повнотою влади.
Під час англійської революції концепція теоретика була закріплена в програмній доктрині партії левелерів — «Основні закони та вольності Англії», що декларувала народ єдиним джерелом влади за своєю природою. Ця ідея мала свій зміст і в період державного перевороту 1688 року. Наслідком чого стало утвердження конституційної монархії, що відкривало та закріплювало реальний доступ буржуазії до управління справами держави. За таких умов Джон Локк представив ідеї природного права, суспільного договору, невід'ємних прав особистості, народного суверенітету, а разом з цим надавав законного характеру повстанням проти тиранів. Суверенітет народу, в кінцевому рахунку, вищий за суверенітет створеної ним держави.
Праця Локка про державу й право, зокрема про суверенітет, стала класичним проявом ідеології соціальних революцій. Послідовниками тлумачення ідеї народного суверенітету були такі представники епохи Просвітництва, як Жан-Жак Руссо, Шарль Луї Монтеск'є та інші.
Погляди Руссо
Основою політико-правової концепції Жана-Жака Руссо була ідея народного суверенітету; вважається, що саме він надав найточнішого визначення поняттю, саме його вважають основоположником теорії народного суверенітету.