ГЛАВА XIV. ДРУГ СВЯТИТЕЛІВ (1354 – 1391)

<< ГЛАВА XIII | ЗМІСТ | ГЛАВА XV >>

Духовне золото і мідниці. Світильник в пустелі. Церковні смути на Сході. Святитель Олексій в Царгороді. Буря на Чорному морі. 16 серпня. Виконання обітниці. Пам'ятник зцілення Тайдулли. Мисль Святителя. «Від юності я не був золотоносцем». Пропозиція високого сану і відмова від нього. Уроки мудрості духовної. Честолюбний архімандрит. Кончина Святителя Олексія і скорботи Руської Церкви. Преподобний Діонисій Суздальський. Пророцтво Сергієве. Переписка Святителя Кіпріана з Преподобним Сергієм. Пророцтво виконується. Пимен і Кіпріан. Гнів Великого Князя. Віддалення і повернення митрополита Кіпріана.

Радуйся, смиренням возвишаємий...

Акафіст 1. Ікос 8

Радуйся, нічого на небі і на землі, лише Христа Ісуса, видіти бажавий.

Акафіст 1. Ікос 9

До цих пір ми говорили про діяння ігумена Радонізького тільки в тісному колі іноцького життя, ми бачили в ньому пустельника, великого подвижника, великого наставника іноків, тепер скажемо про нього як про служителя Церкви Христової і громадянині земної вітчизни. З благоговінням взирали ми на його іночі подвиги, з вдячною любов'ю поглянемо тепер на діяння його як православної Руської людини. І ми побачимо в ньому товариша святителів, порадника Князів, печальника всієї Руської землі. «Мудрість, – говорить один письменник, – з'єднуючись зі смиренням, утворює той духовний розум, який святі Отці називають породженням спокус, або плодом досвіду духовного». Ця дивна властивість святих подвижників привертає до них серця як простих людей, так і сильних землі; до них ідуть Князі і вельможі, ідуть і мудрі пастирі Церкви, вважаючи дя себе великою милістю Божою бесідувати з такими подвижниками і укріпляти їх у тяжкі хвилини життя, під тягарем великих трудів, утішенням їх слова благодатного. Справедливо Ісаак Сирін називає слово досвіду духовного золотом, у поті лиця здобутим, а слабке слово людського судження без досвіду - мідницям; перше, за його чудовим порівнянням, уподібнюється живій воді джерельній, а останнє - воді, на стінах намальованій!

Дорого цінували мудре слово Преподобного Сергія сучасні йому Святителі і Князі Руської землі. Його ім'я – «як священня деяке обношашеся» в устах всякого чина людей: від Великого Князя і бояр до останнього простолюдина, що жив у краях Московського князівства. В цьому відношенні пустельник Радонізький був для свого часу тим же, чим були древні Пророки, з котрими і порівнює його блаженний Єпіфаній. Готувався цьому великому світильнику Церкви і вітчизни і вищий підсвічник, але «непереложний жереб його, за прекрасним виразом Московського святителя Філарета, був - з пустелі світити престолам, а не з престола світити Церкві і Державі. Ось чому самий послух, так свято хранимий Сергієм в усіх інших випадках, не міг привести його до того, щоб розстатися з солодкою для нього пустелею».

В 1354 році Святитель Олексій був затверджений від Вселенського Патріарха Калліста у званні Митрополита Всеросійського. В тому ж році, як знають читачі, Преподобний Сергій був підвищений до сану ігумена. З цього часу тісна дружба з'єднала їх союз любові, і ця свята дружба не переривалась вже до самого гроба. Вони разом ділили і радість і горе, разом служили Церкві і рідній землі. Ледве Митрополит Олексій повернувся в новому сані з Царгороду, як його смирення потьмарилось смутами на Сході. Патріашний собор у Константинополі, уступаючи вимозі західноруських Князів, поставив деякого Романа митрополитом Західної Русі. Роман, не задовольняючись Галичиною і Волинню, почав вимагати доходів від Тверського Єпископа. Але і в Києві не прийняли Романа, а Тверьский Єпископ, не дивлячись на бажання свого Князя, не хотів мати ніяких відносин з Романом. Росія, вважаючи законним Митрополитом лише Олексія, стривожилась. Щоб покласти кінець цим смутам і тревогам, смиренний Святитель вимушений був в 1356 році знову відправитися у Царгород. Туди ж явився і Роман. Патріарх підтвердив Роману, щоб він був митрополитом тільки Литви і Волині, а Олексію дав бути Митрополитом Київським і Великої Росії. На зворотньому шляху з Царгороду блаженний Святитель зустрів нову біду. На Чорному морі піднялась страшна буря - хвилі катались як гори, і корабель кожну хвилину готовий був щезнути в страшній безодні. Усі бувші з Митрополитом відчаювались у спасінні. Святитель молився, молився ревно; він дав обітницю збудувати храм в ім'я того святого, котрого пам'ять будуть святкувати у день висадки плавців на берег. Господь почув молитву Святителя, настала тиша, і корабель благополучно пристав до берега 16 серпня. І так Святитель став тепер боржником Всемилостивому Спасителю. Накоплені за йоо відсутність справи з управління Церквою уповільнили виконання цієї обітниці.

Пройшло п'ять років. Митрополит нерідко відвідував свого пустельного друга, Преподобного Сергія, і радився з ним про все, що стосувалось церковних справ.

Під час одного з таких відвідувань Святитель сказав ігумену:

– Улюблений! Хочу просити у тебе одного благодійства і сподіваюсь, що твоя любов не відмовить мені в цьому.

– Ми всі готові служити твоїй святині, – смиренно відповідав Сергій, – ніщо тобі не заборонено в моїй обителі.

– Хочу, – продовжував Митрополит, – виконати мою давню обітницю побудувати монастир в честь нерукотворної ікони Спасителя, - і святитель розповів про те, що було з ним на Чорному морі.

– Добре діло затіяв ти, – сказав пустельножитель, – поможи тобі Господь виконати його! А чого потребуєш від сина твого - все готово для тебе.

– Уступи же мені свого улюбленого Андроніка в настоятелі для цієї обителі, – сказав тоді Митрополит.

– Твоя воля, – відповідав Сергій, і Святитель, наділивши обитель Пресвятої Трійці милостинею, тоді ж взяв з собою у Москву Преподобного Андроніка. Обитель була заснована в 1361 році на березі Яузи.

В 1365 році Святитель Олексій заснував обитель в самому Кремлі на честь чуда Архістратига Михаїла, на місці, подарованому йому татарською царицею Тайдуллою. Це був вдячний пам'ятник чуду, що звершилось над цією царицею 6 вересня. І для Чудова монастиря, за свідоцтвом Преподобного Йосипа Волоколамського, Митрополит Олексій «випросив чесних старців у Сергія», а інших взяв із інших монастирів. І ці іноки «жили іноцькі, життям духовним, так що багато приходило до них, старі і юні, і отримували користь».

Мудрі поради смиренного старця і його святе рівноангельне життя подали Святителю думку приготувати в особі Сергія достойного собі наступника першосвятительської кафедри. Відчуваючи ослаблення старечих сил своїх, він хотів вчинити за прикладом свого попередника, Митрополита Феогноста, котрий ще при житті, разом з Великим Князем, просив у Патріарха не призначати собі іншого наступника, крім нього, тобто Олексія.

І ось він викликає до себе у Москву Преподобного Сергія з його улюбленого усамітнення. Пішим йде старець ігумен до свого друга Митрополита. «До глибокої старості любив угодник Божий труди, – зауважує при цьому літописець, – і ніколи не їздив на конях, а завжди ходив пішки».

З любов'ю зустрічає Святитель пустельного гостя. Серед бесіди він раптом наказує принести золотий «парамандний» хрест, прикрашений дорогоцінними каміннями, і дарує його Сергію. Зніяковів смиренний любитель убогості. Йому й на думку не приходили такі почесті.

– Прости мене, владико святий, – говорить він з глубоким поклоном Святителю, - від юності я не був золотоносцем, а в старості тим паче бажаю в убогості перебувати.

– Знаю, – відповідає йому старець Митрополит, – знаю, що таке завжди було твоє життя, але тепер покажи послух і прийми від нас цей дар у благословіння.

Сказавши це, він своїми руками кладе на Сергія золотий хрест, «як би в знак обручення святительського сану», і говорить йому: «Відаєш чи, Преподобний, для чого я тепер призвав тебе і що хочу зробити з тобою?» «Як можу знати це, пане мій?» – скромно відповідав смиренний Сергій. «Держав я, – говорить Святитель, – Богом вручену мені митрополію, скільки Йому, Господу було це угодне, тепер виджу, що близький мій кінець, не знаю тільки дня мого закінчення. Я бажав би, доки сам живий, знайти людину, котра могла б після мене пасти стадо Христове». Тут Митрополит упом'янув, що на його місці, ймовірно, буде призначений Кіпріан, але що він зовсім не знає цієї людини і тому не може спокійно покластися на нього. «В тобі виджу я мужа, достойного правити словом істини, продовжував він. - Знаю напевно, що всі - від великодержавної до останньої людини - тебе побажають мати своїм пастирем. Тепер, попередньо, ти вшанований будеш саном Єпископа, а після виходу мого і престол мій приймеш».

Глибоко смутило смиренномудру душу Сергія така неочікувана пропозиція старця Святителя; з великим приниженням, навіть зі скорботою він став зрікатись від пропонованої йому честі: сан святительський здавався йому ношею не по силам. «Прости мені, владико святий, – говорив він, – ти хочеш покласти на мене ношу зверх міри моєї, бо хто я, грішний і худший паче всіх людей? Ні! Ти не знайдеш у мені чого шукаєш!»

Довго Святитель умовляв Сергія прийняти великий сан; він наводив йому приклади з житій святих і переконував словами Священного Письма, але все було дарма - смиренний пустельнолюбивий Сергій ніяк не міг змиритися з думкою про прийняття на себе архієрейського сану і нарешті рішуче сказав своєму другу Святителю: «Владико святий! Якщо не хочеш ти відганяти моєї вбогості від твоєї святині, то не говори більше про це моїй худості, не дозволяй і іншим змушувати мене до цього - повір, що неможливо знайти у мені того, чого бажаєш ти».

Тоді прозорливий Святитель побачив, що якщо він ще буде наполягати на своєму бажанні, то змусить Сергія удалитись в яку-небудь безвісну пустелю, і, побоюючись, щоб зовсім не сховався світильник, тихим світлом озарявший і благодатною теплотою зігрівавший його паству, змінив розмову. Утішивши старця словом батьківської любові, він відпустив його з миром у обитель.

Виповнена глибокого смирення відмова Преподобного Сергія від святительської кафедри завжди зупиняла на собі благоговійну думку писавших про його життя. Зберемо тут уроки духовної мудрості, видобуті пастирями Церкви з цього вчинку Сергієвого.

«Хто може пояснити цей священний розбрат? - розмірковує Московський святитель Філарет. – Духовний же, за словом Апостола, востязує убо вся, а сам той ні від єдиного востязується (1 Кор. 2, 15). Ми тільки знаємо від того ж Апостола, що кожному дається вияв Духу на користь (1 Кор. 12, 7): і один дар не можна перемінити на інший свавільно».

«В цій духовній боротьбі, – каже другий святитель Московський, митрополит Платон, - один намагався здобути перемогу над іншим, а цей інший старався здобути перемогу над самим собою, - і обидва залишились переможцями! - Один дав верх і торжество своєму смиренномудрію; інший, уступаючи волевиявленню Духа Божого, керуючого серцями праведників, якби возложив вінець слави на смиренного подвижника! Рідкісний випадок! Чого інші, під'юджувані честолюбством, всіма способами шукають, того всеціло відрікається і уникає праведник! Але не дозволимо собі думати, ніби Сергій в цьому випадку супротивився званню Божому. Ні, він був виповнений Святого Духу, Котрий керував його душею і схиляв її до того, чого вимагало його добродійство і користь інших».