Шекспірівське питання — проблема авторства корпусу творів, які приписують Вільяму Шекспіру. Назва виникла за аналогією з гомерівським питанням.
Про життя Шекспіра відомо мало, як і про більшість інших англійських драматургів епохи правління Єлизавети I, особистим життям яких сучасники не цікавилися. Існує точка зору, так зване антистратфордійство, прибічники якої заперечують авторство відомого з джерел актора Шекспіра зі Стратфорда і вважають, що «Вільям Шекспір» — це псевдонім, під яким ховалася інша особа або група осіб (найімовірніше, з відома реального Шекспіра зі Стратфорда). При цьому, враховуючи, що низка сучасників приписують шекспірівські твори саме Шекспіру зі Стратфорда, зазвичай ці версії містять ту чи іншу теорію змови.
Недвозначне заперечення традиційної точки зору відомо з 1848 року (Гарт), хоча низка авторів простежує ті чи інші натяки на шекспірівське питання й у раннішій літературі (з XVIII ст.). Водночас серед антистратфордійців немає єдності стосовно того, хто саме був справжнім автором (авторами) шекспірівських творів. На сьогодні кількість кандидатур, запропонованих різними дослідниками цього питання, становить близько 80.
«Антистратфордійська» точка зору на авторство Шекспіра консенсусом академічних науковців відкидається повністю як така, що суперечить стандартам наукового дослідження, проте вона стала дуже відомою у культурі та стимулювала шекспірознавство.
Аргументи антистратфордійців Антистратфордійці часто використовують в доказах той факт, що про життя Шекспіра відомо дуже мало. Також відсутність фактів іноді сприймається як вказівка на спробу урядовців шляхом знищення історичних записів про Шекспіра приховати його справжню особистість. Наприклад, відсутність записів про відвідування стратфордської школи розглядається як спроба приховати той факт, що Шекспір ніколи не навчався в ній.
Походження Шекспіра
Шекспір народився, виріс і був похований у Стратфорді-на-Ейвоні, де також утримував домогосподарство упродовж всієї своєї лондонської кар'єри. Стратфорд, ринкове місто з населенням близько 1500 осіб, розташоване за 160 кілометрів на північ від Лондона, був центром забою і продажу овець, а також чинення шкір і торгівлі шерстю. Антистратфордійці часто зображають його як місто, позбавлене уявлення про культуру, в якому не було необхідних умов для виховання генія, і говорять про Шекспіра як про неосвічену і безграмотну людину.
Джон Шекспір, батько Вільяма Шекспіра, був рукавичником і одним з членів ради, що керувала містом. Він був одружений з Мері Арден, дочкою місцевого джентрі. Під весільним договором обидва поставили хрестик, а інших варіантів їхніх підписів не збереглося. Цей факт часто використовується як доказ того, що Шекспір виховувався в неписьменній родині. Також немає доказів грамотності двох дочок Шекспіра, за винятком двох підписів Сюзанни, котрі, однак, багато дослідників називають радше «мальованими», ніж написаними впевненою рукою. Інша дочка Вільяма Шекспіра, Джудіт, ставила на офіційних документах хрестик.
Антистратфордійці вважають, що оточення Шекспіра несумісне зі змістом його творів, в яких автор демонструє своє глибоке знайомство з політикою і культурою як Англії, так і закордонних країн, а також з аристократичними видами спорту: полюванням, соколиним полюванням, тенісом і грою в боулз. Дехто вважає, що в його творах висловлюється презирство до неосвічених простолюдинів — він зображає їх комічно, роблячи об'єктом насмішок.
Освіта і грамотність Антистратфордійці часто використовуються як аргумент той факт, що не знайдено документів, котрі підтверджували б отримання Шекспіром освіти. Безкоштовна нова королівська школа в Стратфорді, заснована 1553 року, знаходилася приблизно за 0,8 кілометра від будинку, де виріс Шекспір. В англійських школах грамоти того часу навчання велося за латинськими текстами, точно встановленим королівським указом, і учні безоплатно отримували серйозну освіту в області латинської граматики, антикознавства і риторики. Завуч школи Томас Дженкінс, а також вчителі були випускниками Оксфорда. Списки учнів школи за цей період не збереглися, крім того, ніхто не повідомляв, що був учителем або однокласником Шекспіра. Ця відсутність документальних свідчень сприймається багатьма антистратфордіанцями як ознака неграмотності Шекспіра.
Антистратфордійці також ставлять запитання, як Шекспір, котрий не отримав пристойної освіти і не був вихований в культурній родині, міг мати такий великий словниковий запас. Авторський словниковий запас його п'єс, за різними підрахунками, становить від 17 500 до 29 000 слів. Не збереглося підписів Шекспіра на його рукописах. Всі шість збережених підписів Шекспіра знаходяться на офіційних документах. Антистратфордійці називають ці підписи «карлючками» і інтерпретують як ще один доказ неписьменності або малоосвіченості Шекспіра.
Ім'я як псевдонім
Відомі підписи Шекспіра і титульні сторінки видань його робіт по-різному відтворюють його прізвище. Його прізвище фігурує в різних варіаціях як на літературних, так і на офіційних документах, особливо різняться рукописні варіанти. Цей факт часто використовується як доказ того, що Шекспір не та людина, яка створила приписувані йому твори, і його ім'я було використане як псевдонім справжнім автором.
Є низка випадків передачі прізвища Шекспіра через дефіс: «Shake-speare» або «Shak-spear» (букв. «той, хто трясе списом», або ж «Лицар, що трясе списом»Віктор Кирій відзначає, що псевдонім «Вільям Шекспір» міг мати значення «Лицар, що трясе списом»: ()). Більшість антистратфордійців використовують цей факт як доказ використання псевдоніма, стверджуючи, що такий спосіб запису часто використовувався для створення описового образу вигаданих театральних персонажів, а також літературних псевдонімів.
Причини, з яких справжній автор використовував псевдонім, найчастіше варіюються залежно від соціального статусу ймовірного автора. Аристократи, такі як Оксфорд і Дербі, використовували псевдонім, щоб захистити себе від ганьби, тому що в ту епоху подібне заняття не личило придворному. Якщо гаданий автор не належав до вищої знаті, то передбачається, що він використовував псевдонім, щоб уникнути переслідувань з боку влади: Бекон за пропаганду республіканської форми правління, а Марло, щоб не видати себе після смерті, інсценованої для порятунку від тюремного ув'язнення або страти.
Відсутність документальних свідчень
Антистратфордійці говорять, що ніякі документи явно не підтверджують те, що Шекспір був письменником, і, навпаки, доводять, що він зробив кар'єру бізнесмена й інвестора нерухомості; будь-яка популярність, яку він, можливо, мав в театральному світі Лондона (для приховування реального автора), пов'язана з тим, що він був власником театральних акцій. Вони також вважають, що всі свідчення літературної кар'єри були сфальсифіковані, щоб захистити особистість справжнього автора п'єс.
Всі альтернативні теорії авторства спростовують очевидні відсилання Єлизавети I і Якова I до Шекспіра як до драматурга; замість цього шукаються неточності та шифрування. Вони ідентифікують його з літературним злодієм «Поетом-мавпою» (з однойменного вірша Бена Джонсона) і дурним «коханцем поезії» Гулліо (з університетської п'єси «Повернення на Парнас», поставлена близько 1601 року). Такі персонажі нібито натякають, що театральний світ Лондона знав, що за постаттю Шекспіра ховається інший автор. Відповідно, похвали письменникові «Шекспіру», подібні тим, які можна знайти в Першому фоліо, пояснюються як відсилання до реального автора, а не до людини зі Стратфорда.
Обставини смерті Шекспіра Шекспір помер 23 квітня 1616 року в Стратфорді, залишивши заповіт, який розподіляє його доволі великий маєток. Заповіт Шекспіра зі Стратфорда — об'ємний і докладний документ, проте в ньому не згадуються жодні книги, папери, поеми чи п'єси. На момент смерті Шекспіра 18 його п'єс залишалися неопублікованими, а проте, про них теж нічого не сказано в заповіті. Єдине відсилання до театру — відписування грошей колегам-акторам з тим, щоб вони могли купити траурні кільця; але внесений цей пункт був вже після підписання заповіту, що кидає тінь на достовірність цього моменту.
Немає відомостей про публічну жалобу за Шекспіром, також не було опубліковано жодних віршів на його смерть протягом 7 років після неї — до появи подібної похвали на розвороті Першого фоліо.
Оксфордійці вважають, що фраза «наш безсмертний поет» () (епітет, яким зазвичай вихваляли померлого поета, маючи на увазі, що своєю творчістю він приніс собі безсмертя) з посвяти до сонетів Шекспіра, опублікованих 1609 року, означає, що істинний автор до того часу вже помер. Оксфорд помер 1604 року, п'ятьма роками раніше.
Надгробний пам'ятник Шекспіру в Стратфорді являє собою бюст з пером у руці, до якого додаються кілька епітафій з вихвалянням його поетичних здібностей. Найперше друковане зображення надгробка, опубліковане Вільямом Дагдейлом 1656 року в книзі «Старожитності Воркшира», відрізняється від його сучасного вигляду. Деякі дослідники авторського питання стверджують, що раніше чоловік тримав у руках мішок зерна або шерсті, який на перо замінили пізніше, щоб приховати особистість справжнього автора. Спробувавши покласти край спекуляціям на дану тему, 1924 року M. Шпільман опублікував зображення монумента, зроблене до реставрації 1748 року, на якому він дуже схожий на сьогоднішній. Публікація зображення не справила бажаного ефекту, і 2005 року оксфордіанець Річард Кеннеді припустив, що монумент був споруджений на честь Джона Шекспіра, батька Вільяма, який, за переказами, успішно торгував вовною.
Аргументи за авторство Шекспіра Майже всі члени академічної наукової спільноти впевнені, що автор п'єс «Шекспір» — та ж людина, що і Вільям Шекспір, який народився в Стратфорді 1564 року і помер 1616 року. Він став актором і акціонером трупи «Слуги лорда-камергера» (пізніше «Слуги короля»), якій належав театром «Глобус» і ексклюзивні права на постановку п'єс Шекспіра з 1594 до 1642. Після 1596 року Шекспір також міг вважатися почесним «джентльменом»; тоді його батькові було дозволено мати герб.
Шекспірознавці не бачать причин вважати, що ім'я «Шекспір» є псевдонімом, або ж що актор був прикриттям для реального автора: записи сучасників називають Шекспіра письменником, а походження драматургів-сучасників Шекспіра — Марло, Джонсона, Джона Донна та інших — було не менш, а іноді й скромнішим (батько Шекспіра зі Стратфорда був заможним і входив в міське правління); сучасники не сумніваються в тому, що Шекспір — справжній автор п'єс. Справді, інформація про життя Шекспіра уривчаста, але обсяг збережених відомостей про драматургів-сучасників Шекспіра також невеликий і для багатьох авторів набагато мізерніший. Щодо Джонсона, Марло і Джона Марстона знаходиться більше документованої інформації, але причиною цього є їх освіта, часті контакти з судом і проблеми з законом.
Приписуючи п'єси поету і драматургу Вільяму Шекспіру, літературознавці використовують ту ж методологію, що й для інших письменників його часу: історичні записи й вивчення стилю; вони вважають, що аргумент антистратфордійців «немає доказів авторства Шекспіра» є прикладом помилкової логіки, так званим argumentum ex silentio, аргументом, виведеним з умовчання, — відсутність доказів є доказом відсутності. Вони критикують методи представників інших теорій авторства як ненадійні й ненаукові, заявляючи, що їх суб'єктивність пояснює, чому як «справжній» автор пропонуються ще 80 кандидатів. Вони вважають ідею, що у творах Шекспіра відбита його автобіографія, культурним анахронізмом: така практика набула поширення в XIX столітті, але в епоху Єлизавети її ще не існувало. Навіть у XIX столітті, починаючи принаймні з Гацліта і Кітса, критики часто відзначали, що геній Шекспіра в його здатності створювати героїв, які говорять і діють із законів їх драматичної природи, що робить спроби дізнатися що-небудь про автора з його п'єс набагато більш проблематичними.
Історичні свідчення