«Піонер» (Індекс ГРАУ — 15П645, за Договором РСМД — РСД-10, за класифікацією МО США і НАТО: SS-20 mod.1 Saber) — радянський мобільний наземний ракетний комплекс з твердопаливною двоступеневою балістичною ракетою середньої дальності 15Ж45. Головний розробник — Московський інститут теплотехніки (МІТ). Ракета взята на озброєння в 1976 році.
В 1980 році на озброєння прийнятий комплекс Піонер-УТТХ (індекс комплексу 15П653, індекс ракети 15Ж53, за класифікацією НАТО — SS-20 mod.2 Saber) з поліпшеними ТТХ (максимальна дальність стрільби 5500 км).
Історія
Проектування комплексу «Піонер» з ракетою середньої дальності на твердому сумішному паливі почалося відповідно до постанови уряду від 28 квітня 1973 року в Московському інституті теплотехніки під керівництвом академіка О. Д. Надірадзе. Нова ракета (заводське позначення 15Ж45) була створена на основі першого і модифікованого другого ступенів міжконтинентальної балістичної ракети 15Ж42 комплексу «Темп-2С». Заново були спроектовані: вузол відсічення тяги рушійної установки другого ступеня, з'єднувальний відсік і агрегатно-бойовий блок (АГБ), що включав рушійну установку розведення і подільну ГЧ ракети.
Створення і застосування
Після практичного відпрацювання різних технічних рішень по новій ракеті і наземним агрегатам ракетного комплексу 21 вересня 1974 року на полігоні Капустін Яр почалися льотні випробування. Вони завершилися 9 січня 1976 року успішним (як і всі попередні), 21-м пуском ракети. 11 березня 1976 Державна комісія підписала акт про взяття комплексу «Піонер» з ракетою 15Ж45 (РСД-10) на озброєння РВСП. Перший ракетний полк під командуванням А. Г. Дороніна заступив на бойове чергування 30 серпня 1976 на комплексі 15П645, що мав у кожному дивізіоні по 2 пускових установки і машину підготовки пуску 15В56, що використовувалася на комплексі 15П642 і оснащену системою дистанційного керування 15Е569, здатної управляти двома ПУ.
У 1977 році на озброєння поступила основна модифікація комплексу — 15П645К , що мала у складі дивізіону по три ПУ і машину підготовки пуску 15В116 з СДК 15Е576, що керувала трьома ПУ.
Ракетні комплекси «Піонер» замінили Р-12 і Р-14, що стояли на бойовому чергуванні в європейській частині СРСР, та комплекси Р-16 в Сибіру і Забайкаллі. Дуже швидко нова радянська ракета стала відома як SS-20 — «Гроза Європи».
19 липня 1977, незабаром після розгортання комплексу з ракетою 15Ж45, почалися роботи по комплексу «Піонер УТТХ» з ракетою 15Ж53. Льотні випробування ракети 15Ж53 з вищими бойовими характеристиками були розпочаті 10 серпня 1979 на полігоні Капустін Яр. 14 серпня 1980 випробування модернізованого ракетного комплексу були завершені, а 23 квітня 1981 року, відповідно до постанови уряду, комплекс «Піонер-УТТХ» (15П653) був прийнятий на озброєння. Ракета 15Ж53 мала таку саму першу і другу ступені, що і ракета 15Ж45. Зміни торкнулися системи управління та агрегатно-бойового блоку. За рахунок доопрацювання командних приладів і алгоритмів роботи БЦОК (бортового цифрового обчислювального комплексу) вдалося підвищити точність стрільби до 450 м. Встановлення нових двигунів з підвищеною енергетикою на агрегатно-бойовий блок дало можливість збільшити район розведення бойових блоків, що мало велике значення при плануванні об'єктів ураження. Крім того, була збільшена максимальна дальність стрільби до 5500 км.
У 1987 році на бойовому чергуванні і в арсеналах знаходилися 650 ракет. З них дві третини були призначені для знищення об'єктів в Європі і на Близькому Сході і приблизно одна третина для знищення об'єктів в Азії та США.
Обидва комплекси знаходились в експлуатації до 1991 року і були ліквідовані відповідно до умов Договору про ліквідацію РСМД. Перші ракети були знищені в Читинській області методом пуску. Особливий інтерес викликали ракети «Піонер», що знаходились в експлуатації понад 10 років. Всі проведені з 26 серпня по 29 грудня 1988 року 72 пуски пройшли успішно. Пізніше в районі полігону Капустін Яр була застосована інша технологія ліквідації — вибухом ракет без вилучення їх з пускових контейнерів. Шасі пускових установок комплексу після проходження спеціальної процедури демонтажу, яка виключає їх застосування за основним призначенням, могли в різних варіантах бути використані в народному господарстві.
В процесі виконання Договору про ліквідацію РСМД були розформовані 58 ракетних полків на озброєнні яких стояли «Піонери». Остання з заявлених в Договорі ракет РСД-10 була знищена 12 травня 1991 року. Кілька пускових установок і ракет збереглися як експонати в музеях Росії і за кордоном.
З 1986 року на випробування була поставлена чергова модифікація комплексу — «Піонер-3» з ракетою 15Ж57 , розробка якої відбувалась відповідно до постанови уряду від 6 квітня 1983 року і в значній мірі уніфікована з комплексом «Тополя». Для цього комплексу була створена досконаліша пускова установка з новим цифровим обчислювальним комплексом і системою наземної навігації. На ракету 15Ж57 встановили повністю нову бойову ступінь з удосконаленими бойовими блоками, також був поліпшений комплекс засобів подолання ПРО. Однак, в результаті укладення Договору про ліквідацію РСМД, випробування ракетного комплексу були припинені. Серійне виробництво ракет не розгортали.
Склад комплексу
До складу ракетного комплексу РСД-10, зазвичай, входили: стаціонарний і мобільний командні пункти з комплексом засобів бойового управління та зв'язку три бойових ракетних комплекси — ракетні дивізіони, що мали в складі: по три (до 1977 р по дві) самохідних пускових установки (СПУ) 15У106 (15У136 для 15Ж53) з ракетами 15Ж45 (15Ж53) в транспортно-пускових контейнерах 15Я107, розміщених на пускових установках на базі 6-осного длиннобазного шасі МАЗ-547В командний пункт дивізіону, що складався на комплексі 15П645 з машини підготовки пуску 15В56 (до 1977 р), 15П645К — з 15В116, а на комплексі 15П653 — з машини підготовки пуску 15В132 і машини зв'язку 15В82 дві машини-дизельні електростанції 15Н1061М машини-їдальні 15Т117 і машини-гуртожитка 15Т118 машину бойового поста 15Я56 на базі бронетранспортера БТР-60ПБ з системою наземної навігації 15Ш39 і баштово-кулеметною установкою «Грім» з кулеметом «Утьос» НСВТ −12,7 мм машину чергової зміни охорони і оборони 15Я55 з комплектом засобів охорони, озброєнням та засобами життєзабезпечення варти. Транспортно-перевантажувальні засоби (транспортно-перевантажувальний агрегат 15Т116 і транспортно-перевантажувальний візок 15Т140) з 1977 р стаціонарні споруди 15У111 для розміщення пускових установок на стаціонарній бойової стартової позиції полку і забезпечення бойового чергування пускових установок в 5-хвилинній готовності до пуску.
Ракета 15Ж45 мала два маршових ступені й агрегатно-бойовий блок з головною частиною, які стикувались між собою за допомогою сполучних відсіків.
Рушійна установка першого ступеня 15Д66 мала вигляд конструкції, що складається з склопластикового корпусу зі скріпленим з ним твердопаливним зарядом, виконаним з високоенергетичного сумішевого палива, сталевих переднього днища і соплової кришки, соплового блоку. У хвостовому відсіку ступені знаходились гальмівні двигуни і приводи рульових органів. Керуючі зусилля створювали чотири газодинамічних і чотири аеродинамічних керма (останні виконані у вигляді решіток).
Рухова установка другого ступеня 15Д205 мала аналогічну конструкцію, управління по тангажу і нишпорення здійснювалось вдувом газу з газогенератора в закритичних частинах сопла, а по крену — перепуском газу через спеціальний пристрій. Обидва двигуни мали систему відсічення тяги (на першій ступені — аварійна) і час роботи близько 63 секунд. Відстань польоту визначалась моментом вимикання двигуна другого ступеня, яке здійснювалося шляхом відкриття десяти вікон відсічення тяги, розташованих на передньому днищі камери згоряння, в результаті чого тиск у камері різко падав, горіння твердого палива припинялось, а напрямок газових потоків з сопел відсічення вперед по ходу польоту нейтралізував імпульс тяги двигуна.
Система управління ракети, розроблена під керівництвом академіка Н. А. Пілюгіна, з бортовою обчислювальною машиною, дозволяла ракеті в ході несення бойового чергування перебувати в горизонтальному положенні, забезпечувала точність влучення (КІВ) не гірше 500 м у всьому діапазоні дальностей і азимутів без розвороту пускової установки, повну автоматизацію передстартової підготовки і проведення пуску, а також автоматичне проведення регламентних перевірок. Всі основні блоки мали резервування, що забезпечувало високу надійність функціонування, і знаходились в герметичному приладовому відсіку.
Ракета несла відокремлювану головну частину що розводилась на три бойові блоки потужністю по 150 кт кожен з індивідуальним наведенням на власні цілі. Ступінь розведення включала систему управління і твердопаливну рухову установку. Аеродинамічний обтічник на головній частині не передбачений. Для зниження аеродинамічних навантажень в польоті, конічні бойові блоки були встановлені під кутом до поздовжньої осі ракети. Комплексу подолання системи ПРО ракета не мала.
Існувало 3 варіанти ракети РСД-10:
Mod 1 — з моноблочною головною частиною і дальністю стрільби 5000 км; Mod 2 — мав головну частину з бойовими блоками індивідуального наведення з максимальною дальністю стрільби 4583 км (15Ж53 — 4600 км) — основний варіант, що отримав найбільше поширення; Mod 3 — випробуваний в травні 1985 року та інколи іменований на Заході як SS-X-28, мав легку моноблочну головну частину потужністю 50 кт і збільшену до 7400 км дальність стрільби — не вийшов зі стадії випробувань.
В процесі експлуатації ракета, вміщена в герметичний транспортно-пусковий контейнер, була розміщена на самохідну пускову установку (СПУ), створену на базі автомобільного шестиосного шасі МАЗ-547В підвищеної прохідності. Крім ракети на шасі знаходились необхідні агрегати та обладнання для контролю за технічним станом ракети і проведення пуску. Незважаючи на солідну вагу (84 т) і габарити (довжина — 19,316 м, ширина 3200 + 40 мм, висота 4375 мм) СПУ мала порівняно високу швидкість (до 40 км/год), пересувалась дорогами з будь-яким покриттям, легко долала метрові броди, рови шириною до 3 м і підйоми до 15 град. і мала радіус повороту 22±1 м, що дозволяло широко використовувати існуючу мережу доріг.
Пуск ракети міг бути виконаний або із спеціального укриття гаражного типу на основній позиції (спорудження 15У111 «Крона»), або з однієї з підготовлених в геодезичному сенсі польових позицій. Перед цим пускову установку слід було вивісити на домкратах і вирівняти за горизонтом. Пуск ракети здійснювався за допомогою порохового акумулятора тиску, що викидав її з контейнера. Після досягнення безпечної висоти, включався маршовий двигун першого ступеня. Операції з передстартової підготовки та пуску проходили в автоматичному режимі після отримання спеціальної команди з пункту управління.