Давальний відмінок, або датив (, від do — «даю») — непрямий відмінок, який відповідає на запитання «кому?», «чому?».

Позначає роль отримувача чого-небудь внаслідок дії суб'єкта: Андрієві прислав листа його тато. Викладач роздав нове завдання студентам.

В українській мові У «Граматіці словенскій» Лаврентія Зизанія давальний відмінок () об'єднувався в один із місцевим. Розділення «давального» на два окремих відмінки зробив Мелетій Смотрицький у своїй «Граматиці слов'янській», назвавши місцевий . Смотрицький так пояснює значення давального відмінка: .

Історія У праслов'янський і давньоруській мовах було до 9 типів відмінювання, які визначалися не родом і закінченнями, як у сучасній мові, а тематичними голосними ранньопраслов'янських основ — так званими детермінативами (до останніх також відносять приголосні звуки основ на приголосний). Іменники з різними основами утворювали різні форми давального відмінка. Наявність у сучасній українській варіантів закінчень давального відмінка однини чоловічого роду -у та -ові/-еві пояснюється змішанням парадигм двох різних типів відмінювання: з основою на *-ŏ і на *-ŭ.

Праслов'янські і давньоруські іменники з основою на *-ŏ мали закінчення давального відмінка *-u, у м'якому варіанті *-ju (), іменники з основою на *-ŭ — закінчення *-ovi ().

Закінчення *-ovi походить з ранішого *-ou̯і, де дифтонг *ou̯ є наслідком чергування з тематичним голосним *-ŭ, а *-i являє собою загальноіндоєвропейське закінчення давального відмінка однини (пор. , aśvāyāi — «коневі»,  — «дару»). Надалі внаслідок процесу розщеплення дифтонгів перед голосними *ou̯ перетворився на *-ov- (це сполучення наявне також у формі родового множини і давнього називного множини, у формі родово-місцевого двоїни). Походження закінчення *-u слів з основою на *-ŏ неясне: не вдається встановити його зв'язок з індоєвропейським *-i.

Окрім того, існували інші типи відмінювання: нечисленні іменники з основою на *-ū мали схоже закінчення *-ъvi (); іменники з основою на *-n, на *-ĭ, на *-r, середнього роду на *-s, *-n, *-nt, і жіночого та чоловічого на *-a (м'який варіант) мали закінчення *i (); іменники чоловічого та жіночого роду на *-a в твердому варіанті мали закінчення *-ě, «ять» (), яке сходило до ранньопраслов'янського дифтонга *ai̯, у якому *a належав до давньої основи, а *i — до індоєвропейського показника давального однини (пор. ранньо- — «жінці» і  — «жінці»)Т. А. Иванова. Старославянский язык. Учебник. С.-П.: Авалон, Азбука-классика, 2005. — С. 127.

У множині утворення форм давального відмінка дещо відрізнялося від сучасного. Іменники з основою на *-a твердого варіанта мали закінчення *-amъ (), м'якого — *-jamъ (), іменники з основою на *-ŏ мали в давальному множини закінчення *-omъ у твердому варіанті (), і *-emъ у м'якому (). Іменники з основами на *-n ,*-ĭ, *-r, *-s, *-n, *-nt мали у давальному множини закінчення *-ьmъ (). В іменників з основами на *-ŏ та *-n форми давального відмінка множини були дуже схожими на форми орудного однини (), відрізняючись від них лише прикінцевим редукованим ъ замість ь. Праслов'янські закінчення давального множини *-amъ, *-omъ, *-emъ, *-ьmъ походять від сполучення голосного основи (або його фонетичного чергування) з праіндоєвропейською флексією *-mus, у якій *-s відпав згідно із законом відкритого складу, а *-u- перейшов у редукований *-ъ.

Тип на *-āТип на *-ŏТип на *-ŭТип на *-ĭТип на *-ūТип на приголоснийТвердий варіантМ'який варіантТвердий варіантМ'який варіантПідтип на *-nПідтип на *-rПідтип на *-sПідтип на *-ntОднинаДвоїнаМножина

У староукраїнській мові відбулося перебудування системи давнього відмінювання, яке, серед іншого, зачепило і парадигму давального відмінка. Стали переважати форми іменників на *-ŏ, форми давального відмінка від основ на *-ŭ вживалися рідше (, рідше братові, синові, цареві). Іменники середнього роду на *-s стали відмінюватися за зразком іменників на *-ŏ (, множина словам, тілам, очам, вухам). Іменники середнього роду на *-n, *-nt зберегли свій тип відмінювання і зараз утворюють 4-ту відміну (, множина іменам, телятам, ягнятам). Іменники чоловічого та жіночого роду на *-a зберегли свій тип відмінювання, але закінчення *-ě внаслідок фонетичних змін стало вимовлятися як «і» (). Іменники з основою на *-ĭ зараз відмінюються за зразком іменників з основою на *-ŏ, і рідше *-ŭ (). Давній тип відмінювання на *-ū зник, давнє нарощення *-ъv стало частиною кореня, і слова кров і любов відмінюються за зразком іменників на *-ĭ (крові, любові, множина кров'ям, любов'ям), а слова буква, кітва, морква, хоругва, церква — за зразком іменників з основою на *-a (букві, кітві, моркві, тикві, хоругві, церкві, множина буквам, кітвам, морквам, хоругвам, церквам).

Окрім однини і множини, у праслов'янській і давньоруській давальний відмінок мали і форми двоїни. У цій граматичній категорії форми давального відмінка у всіх іменників збігалися з формами орудного ().

Синтаксичною особливістю давньоруського давального відмінка було те, що він вживався з прийменником , позначаючи місце пересування у просторі () — тобто в конструкціях, де зараз використовують форму місцевого (по морях, по полях). Конструкції з місцевим вживалися лише в тих випадках, коли треба було позначити слідування у часі або просторі (). В українській мові за аналогією ця конструкція поширилася і на позначення пересування, витіснивши звідти форми давального відмінка (по морях, по полях, по слідах). У російській мові, навпаки, сполучення прийменника по з давальним відмінком стали вживатися і для позначення слідування у часі або просторі, витіснивши форми місцевого (идти по следам, скучать по ним).

Сучасність У сучасній українській давальний відмінок однини другої відміни чоловічого роду може мати два закінчення: -у або -ові, -еві. Якщо в праслов'янській і давньоруській мовах вибір закінчення визначався типом відмінювання (брату, другу, сынови, домови), то в сучасній мові перша форма може вживатися як з істотами (брату, сину), так і з неістотами (городу, дому), друга — переважно з істотами (братові, синові, рідко городові, домові). О. П. Павловський на початку XIX ст. зазначав, що закінчення -ові (-еві, -єві) в давальному відмінку рідко вживається в назвах істот і ще рідше в назвах неістот. Автори пізнішого періоду (такі як І. С. Нечуй-Левицький, Є. К. Тимченко, О. Н. Синявський та ін.) навпаки, вже стверджували, що таке закінчення давального відмінка в українській літературній мові переважає і визнавали його однією зі специфічних рис української мови. У сучасній мові діє активний процес поширення закінчення -ові (-еві, -єві) на всі іменники чоловічого роду другої відміни.

За аналогією ця варіантативність поширилася і на форми місцевого відмінка (на кораблеві, на місткові). Оскільки перейшов у звук [ɪ], закінчення мало бути -ови/-еви (подібні форми засвідчені в літературі як архаїчні), а наявне -ові можна пояснити впливом парадигми І відміни (жінці, рибі, руці), така ж заміна відбулася і в словах колишнього типу з основою на приголосний (імені, теляті, матері).

В іменників І відміни з прикінцевими приголосними основи -г, -к, -х у давальному відмінку спостерігають чергування -г/з, -к/ц, -х/с (нога — нозі, рука — руці, пряха — прясі). Це явище пов'язане з рефлексами другої палаталізації і має місце також у місцевому відмінку.

Особливості У сучасній українській можуть використовуватися як закінчення -у, -ю, так і -ові/-еві: котові (коту), Києву, Василеві (Василю), койоту. Деякі мовознавці вважають, що в давальному відмінку іменників чоловічого роду для української мови властиві лише закінчення -ові або -еві (кобзареві, морякові), а не -у, -ю (кобзарю, моряку). Мовознавець С. Й. Каравансьский наводив ці твердження як приклад гіперпуризму і спростовував його посиланнями на український фольклор і класиків: «А тютюн та люлька // Козаку в дорозі пригодиться…» (народна пісня), «Ще живуть // І Богу моляться, і мруть // Хрещені люди» (Т. Г. Шевченко). На його думку, ці закінчення можна вважати рівноправними, окрім того, в багатоскладових словах з погляду милозвучності доречніше вживати -у/-ю, а не -ові/-еві (меморандуму, еквіваленту, Гогенцоллерну). Деякі іменники середнього роду, що належать до IV відміни, можуть мати паралельні форми давального однини: ви́мені/ви́м'ю, імені/ім'ю́, пле́мені/пле́м'ю, сі́мені/сі́м'ю, ті́мені/ті́м'ю, причому в сучасній мові варіанти «вим'ю» і «тім'ю» є вживанішими. Закінчення -'ю пояснюється явищем граматичної аналогії — впливом м'якої групи II відміни (ганчір'ю, пір'ю, руб'ю). Подібні паралельні форми існують також у родовому і орудному відмінках однини.

В інших мовах

Слов'янські мови Давальний відмінок зберігся у більшості слов'янських мов (за винятком болгарської і македонської, що втратили відмінювання імен).

Російська мова У російській мові утворення його форм аналогічно українському, тільки на місці «ятя» стоїть -е (жене, княгине, мне, тебе,), відсутні рефлекси другої палаталізації (руке, к речке), широко вживаються форми давального з прийменником «к», яким відповідають українські форми родового з «до» (ко мне, к дому, к жене), відсутні релікти форм типу з основою на *-ŭ, тобто закінчення -ови, -еви («Кесарево Кесареви, Божие Богови» являє собою фразеологічний церковнослов'янізм).

Балтійські мови Відмінкова система литовської і латиської мов має багато спільного зі слов'янською.

У литовській мові іменники мають у давальному однині закінчення з прикінцевим -i, аналогічні ранньопраслов'янським за походженням: у І-ій відміні чоловічого роду -ui, -iui, -jui, жіночого — -ai, -iai, -ei, у ІІ-й відміні — -iai, -iui, у ІІІ-й — -iai, -iui, у IV-й і V-й відмінах — -iui, -ui, -(en)iui, -eriai, -esiui. Наприклад, ū́drai («видрі»), žmonai («дружині»). У множині іменники набувають закінчення з прикінцевим -ms, спорідненого зі слов'янським *-amъ.

Германські мови

Англійська мова У давньоанглійській мові існували форми давального відмінка, що зникли разом із занепадом англійської відмінкової системи. У середньоанглійський період форми датива і акузатива займенників злилися в спільний «непрямий відмінок», що вживався з усіма прийменниками. Це злиття дало привід більшості сучасних граматистів відмовитися від термінів «датив» і «акузатив» застосовно до середньої і сучасної англійської мови, використовуючи замість термін objective.

Релікти давньоанглійського давального відмінка збереглися і в сучасній мові. Займенник whom (форма непрямого відмінка питального і відносного займенника who) сходить до  — форми давального відмінка займенника hwā (у знахідному він мав форму hwone); him (форма непрямого відмінка особового займенника he) походить від  — форми давального відмінка займенника hē (у знахідному він мав форму hine); her (форма непрямого відмінка особового займенника she) веде походження від  — датива займенника hēo, hīo (у знахідному він мав форму hīe).

У сучасній англійській мові непрямий додаток може виражатися як безприйменниковим, так і прийменниковим способами. У першому випадку непрямий додаток ставиться між дієсловом і прямим додатком (he gave me a book, або he wrote me a poem). У другому випадку вживаються прийменники to або for (he gave a book to me, або he wrote a poem for me)

Німецька мова У німецькій мові давальний відмінок виконує також функцію місцевого, позначаючи не тільки напрямок дії, але й місцерозташування (zu Haus/zu Hause — «вдома», am Ufer — «на березі»). У сучасній мові в іменників сильної і жіночої відміни форми датива однини не відрізняються від форм номінатива, в іменників слабкої відміни — набувають спільного для всіх непрямих відмінків закінчення -(e)n. У множині форми давального відмінка іменників сильної відміни набувають закінчення -n, жіночої і слабкої — закінчення -(e)n.