Тіберій

Тибе́рій Ю́лій Це́зар А́вгуст (), ім'я при народженні — Тибе́рій Кла́вдій Неро́н (; 16 листопада 42 до н. е., Рим — 16 березня 37, Мізено) — давньоримський державний, військовий та політичний діяч, полководець, другий римський імператор (14–37), багаторазовий консул (13 до н. е., 7 до н. е., 18, 21, 31) та народний трибун (6–1 до н. е., 3–37), останній цензор Риму (14), представник династії Юліїв-Клавдіїв. Саме за його правління було розіп'ято Ісуса Христа.

Тиберій народився 42 до н. е. у сім'ї політика Тиберія Клавдія Нерона та Лівії Друзілли. Коли йому було лише чотири роки, батьки розлучилася. Невдовзі мати хлопчика одружилася з Гаєм Юлієм Цезарем Октавіаном.

Ще до приходу до влади Тиберій проявив себе як один із найталановитіших воєначальників і дипломатів свого часу. Успішно командував військами в Паннонії, Далмації та Реції, тривалий час воював проти германських племен на півночі. Його військові перемоги забезпечили стабільність у стратегічно важливих регіонах, а дипломатичні здібності дозволяли уникати зайвих конфліктів і зміцнювати вплив Риму не лише мечем, але й шляхом ведення переговорів.

У 4 до н. е., коли передчасно помер Гай Юлій Цезар Віпсаніан, Тиберій був всиновлений Октавіаном та офіційно проголошений його наступником. Відтак, за десять років він став другим імператором Риму, хоча, як свідчать сучасники, прийняв владу без особливого ентузіазму.

На посаді імператора Тиберій проявив себе природженим адміністратором. Він зосередив увагу на зміцненні фінансової спроможності держави та не витрачав кошти дарма, завдяки чому залишив по собі значні резерви у скарбниці. Крім того, Тиберій уникав масштабних завойовницьких воєн, надаючи перевагу утриманню та зміцненню вже наявних кордонів. Водночас підтримував дисципліну в армії та ефективність державного управління.

Попри всі досягнення, стосунки Тиберія з сенаторами були доволі напруженими. Останні всіляко намагалися обмежити його владу та гальмували виконання наказів. Через це імператор поступово замикався в собі, ставав дедалі більш підозрілим та недовірливим до власного ж оточення.

Коли померли Германік та Друз, Тиберій фактично відійшов від активного управління державою, делегувавши значний об'єм повноважень префекту преторіанців Сеянові. Саме в цей період посилилися політичні репресії та атмосфера страху при дворі.

Останні роки життя провів фактично в самоізоляції, опікуючись переважно державними фінансами та адміністрацією.

Тиберій увійшов в історію як суперечлива постать. З одного боку, він був талановитим полководцем, дипломатом і розважливим адміністратором, який забезпечив стабільність Риму. З іншого ж боку, запам'ятався як замкнений і похмурий імператор, який прийняв владу без особливого на те бажання й поступово віддалився від управління державою.

Сім'я та походження Тиберій походив зі стародавнього патриціанського роду Клавдіїв, засновником якого традиційно вважають Аппія Клавдія Сабіна Інрегіллена, відомого політичного та державного діяча Республіки сабінянського походження, який обіймав посаду консула в 495 році до н. е.

Батьком майбутнього імператора був Тиберій Клавдій Нерон — римський політичний діяч, який виконував обов'язки квестора у 48 році до н. е. та претора у 42 році до н. е. Він безпосередньо належав до гілки Неронів, родоначальником якої був Тиберій Клавдій Нерон, син Аппія Клавдія Цека.

Матір'ю Тиберія була Лівія Друзілла, донька Марка Лівія Друза Клавдіана, який хоч і походив з іншої гілки роду Клавдіїв, однак після всиновлення Марком Лівієм Друзом Молодшим формально перейшов до плебейського стану.

Ранні роки

Батько Тиберія був переконаним республіканцем і прихильником убивць Цезаря. Він воював на боці Марка Юнія Брута та Гая Кассія Лонгіна в битві при Філіппах, а згодом узяв участь у Перузійській війні (42–41 років до н. е.) на стороні Луція Антонія та Фульвії. У зв’язку з цими подіями, 41 року до н. е. родина майбутнього імператора була змушена втекти на Сицилію, а звідти — до Греції, рятуючись від проскрипційCassius Dio 48, 44, 4–5.

У 39 році до н. е. було проголошено амністію, що дало змогу родині повернутися до Рима. Як повідомляє Светоній, приблизно тоді ж малолітнього Тиберія усиновив сенатор Марк Галлій, однак хлопчик не користувався іменем останнього, оскільки той вважався ворогом ОктавіанаSueton, Tiberius 6, 3.

У цей же період Лівія Друзілла розлучилася зі своїм чоловіком і одружилася з Октавіаном. За переказами, він закохався в неї з першого погляду й змусив, попри її вагітність, покинути Тиберія Старшого. Сам Октавіан розлучився зі своєю другою дружиною Скрибонією в день народження їхньої доньки Юлії Старшої.

14 січня 38 року до н. е., тобто вже після розлучення, Лівія народила другого сина Друза, брата Тиберія. Уже через три дні відбулося її офіційне весілля з Октавіаном, на якому був присутній і Тиберій Клавдій Нерон як батько дітей нареченої та її посаджений батько.

Тиберій і Друз жили в домі свого батька до його смерті у 33 році до н. е. У дев’ятирічному віці майбутній імператор здобув перший ораторський досвід, виголосивши похоронну промову на честь Тиберія СтаршогоSueton, Tiberius 6, 4. Після цього брати переїхали до будинку матері та Октавіана, опинившись під опікою вітчимаCassius Dio 48, 44, 5.

Початок кар'єри

Перший військовий досвід

Тиберій і Друз здобули гарне виховання та хорошу освіту. Октавіан цілеспрямовано готував їх до політичної кар’єри. У 29 році до н. е. обидва брати супроводжували його в колісниці з нагоди тріумфу на честь перемоги в битві при Акції. За два роки Тиберій одягнув чоловічу тогу, що символізувало досягнення ним повноліття.

У 26–24 роках до н. е. Тиберій брав участь у походах Октавіана до Іспанії як військовий трибун. У сімнадцятирічному віці (25 року до н. е.) він посів посаду квестора та почав виступати в судах як адвокат, що прямо суперечило закону Сулли, який передбачав обіймання цієї посади лише після десятирічної військової служби й досягнення тридцятирічного віку.

У 20 році до н. е. Тиберій очолив похід до Вірменії, однак бойових дій вдалося уникнути, адже з наближенням римської армії колишні підлеглі царя Арташеса вбили його. Після цього Тиберій посадив на престол Тиграна III, у такий спосіб закріпивши офіційний статус Вірменії як буферної держави між Римом і Парфією. Того ж року Тиберій вирушив до кордону з Парфією і шляхом переговорів домігся повернення римських орлів легіонів, утрачених під час невдалих кампаній Марка Красса (53 рік до н. е.), Децидія Сакса (40 рік до н. е.) та Марка Антонія (36 рік до н. е.).

Невдовзі Тиберій почав вважатися другим за значенням (після Марка Агріппи) полководцем у війську Августа.

Близько 19 року до н. е. він обійняв посаду прокуратора Галлії, де разом із братом Друзом вів війну проти альпійських племен. У 16 році до н. е. розпочав реорганізацію провінцій у цьому регіоні. Тоді ж одружився з Віпсанією Агріппіною, дочкою генерала Марка Віпсанія Агріппи. За рік у них народився син.

У 15–13 роках до н. е. Тиберій і Друз підкорили Рецію та північну Вінделіцію.

12 року до н. е. Октавіан змусив Тиберія розлучитися з Віпсанією Агріппіною та одружитися з Юлією Старшою. Цей крок був покликаний зміцнити єдність у династії Юліїв-Клавдіїв. Відтак шлюб був суто політичним, а тому й не щасливим. Юлія, яка вже вчетверте виходила заміж за наказом батька, вела розпусний спосіб життя, коли Тиберій навпаки — дедалі більше ізолювався від людей та замикався у собі.

У 12–9 роках до н. е. він керував римським завоюванням Паннонії.

Германія та Балкани У 9 році до н. е. Друз загинув унаслідок нещасного випадку під час верхової їзди. Тиберій особисто організував перевезення його тіла до Рима, після чого очолив легіони у Верхній Германії та успішно завершив розпочату братом кампанію проти тамтешніх племен. З метою послаблення їхнього тиску на середній Рейн він наказав переселити на лівий берег ріки близько 40 тисяч сігамбрів і свевів.

Невдовзі генерал був відправлений на острів Родос, що фактично означало політичне вигнання. Оскільки всиновлені діти Октавіана активно будували власні політичні кар'єри, імператор почав остерігатися популярного в армії Тиберія.

Коли Август у 2 році відправив Юлію Старшу у вигнання за її розпусний спосіб життя та постійну участь у політичних інтригах, Тиберій намагався у листах заступитися за дружину, проте марно. Тоді ж він отримав офіційний дозвіл повернутися до столиці, проте навіть так протягом наступних двох років залишався поза політичним життям країни. Лише смерть Гая та Луція Віпсаніанів докорінно змінила хід подій.

У 4 році Тиберій знову очолив римські війська у Верхній Германії. Під його командуванням перебував префект кінноти Веллей Патеркул, який приблизно через 25 років описав ці події, залишивши єдине збережене свідчення очевидцяVelleius Paterculus 2,104-107; Klaus-Peter Johne: Das Stromgebiet der Elbe im Spiegel der griechisch-römischen Literatur. In: Ernst Baltrusch, Morten Hegewisch, Michael Meyer, Uwe Puschner and Christian Wendt (Hrsg.): 2000 Jahre Varusschlacht. Geschichte-Archäologie-Legenden. Berlin u. a. 2012, S. 25–58, hier: S. 40..

Того ж року Тиберій перейшов через Везер, але, всупереч усталеній практиці, не повернувся до Рейну. Натомість уперше організував зимівлю великого війська поблизу витоків ЛіппеVelleius Paterculus 2,105,3; Jochen Bleicken: Augustus. Eine Biographie. Berlin 2000, S. 587..

Наступного року він підкорив прибережне плем’я хауків на узбережжі Північного моря між Емсом і ЕльбоюVelleius Paterculus, 2,106,1, а також завдав поразки лангобардам у пониззі Ельби, змусивши їх відступити на східVelleius Paterculus, 2,106,2. Водночас римський флот провів розвідку Ютландського півострова і, можливо, досяг входу до Балтійського моряVelleius Paterculus, 2,106,3; dazu auch Res gestae divi Augusti, 26,4 und Plinius maior, Naturalis historia, 2,167.. Легіони, забезпечені плавучими складами провіанту на Ельбі, просувалися вгору річкою і, ймовірно, дійшли до земель семнонів на середній течії та гермундурів — на верхній. Після кампанії 5 року жоден римський полководець більше не досягав цієї межіKlaus-Peter Johne: Das Stromgebiet der Elbe im Spiegel der griechisch-römischen Literatur. In: Ernst Baltrusch, Morten Hegewisch, Michael Meyer, Uwe Puschner and Christian Wendt (Hrsg.): 2000 Jahre Varusschlacht. Geschichte-Archäologie-Legenden. Berlin u. a. 2012, S. 25–58, hier: S. 41.. Під час повернення до Рейну римляни зазнали нападу германців, проте змогли відбитисяVelleius Paterculus, 2,107,3.

Ця кампанія Тиберія вважається вершиною успіху римського війська у просуванні вглиб Германії. Веллей Патеркул зазначав: «У Германії не залишилося нікого, кого можна було б перемогти, окрім племен маркоманів»Velleius Paterculus, 2,108,1.

У 6 році Тиберій готував масштабний похід проти Маробода, короля маркоманів, зібравши разом до дванадцяти легіонів та декілька десятків когорт допоміжних військ — близько половини всього римського військового потенціалу того часуTacitus: Annalen 2,46,2.. Однак навесні, невдовзі після початку кампанії, він був змушений її перервати через звістку про повстання в Паннонії. Попередньо уклавши перемир’я з Марободом, Тиберій перекинув усі сили на придушення заколоту.

У 6–9 роках Тиберій, доклавши значних зусиль і залучивши п'ятнадцять легіонів, придушив повстання в Паннонії та Іллірії. Невдовзі надійшла звістка про катастрофу в Германії: у боротьбі з тамтешніми племенами загинув намісник Публій Квінтілій Вар, були знищені три легіони (XVII, XVIII і XIX) та шість когорт допоміжних силVelleius Paterculus 2,117,1. Vgl. dazu auch den Artikel Varusschlacht.. Після цієї поразки Тиберій завдяки своєму колосальному військовому досвіду знову отримав проконсульські повноваженняSueton: Tiberius 17,2.