Скульптура доби Відродження— один з провідних жанрів мистецтва Відродження. Основним центром її розвитку стала Італія. Характерними рисами стали звернення до античної спадщини, інтерес до людини та утвердження особистості.

Хронологія

Витоки В Італії протягом 7-8 століть скульптура фактично зводиться до архітектурного оздоблення — капітелям, перегородкам, карнізам. Їх груба техніка пояснюється впливом варварів і втратою майстерності. Великі традиції античності згасли. Невмілі різьб'ярі 8 століття насилу роблять геометричні орнаменти зі стилізованими звіриними мотивами, примітивні людські фігурки. Однак ця суворість, простота, стане початком нової техніки, яка стане компонентом італійської скульптури пізнішеДж. К. Арган. Там же. С. 104.

В романську епоху техніка вдосконалюється. В орнаментальних зображеннях соборів, крім священних сюжетів, зустрічаються алегоричні мотиви, символічні фігури, класичні відсилання, а також народні баєчні і казкові теми. Скульптурою прикрашаються вікна, двері, капітелі колон, фризи. Романська скульптура взаємозалежна із стіною, обрамляє поверхні або позначає вузли. Оттоновське відродження впливає на італійську культуру, прагне до відновлення класичної спрямованості каролінгської культури і тримає як зразок Візантію. Фігури з стукко в Санта-Марія ін Валле (Чівідале, 1-ша пол. 11 століття) демонструють схему побудови у вигляді застиглих фігур, що нагадують візантійські, але з романським моделюванням осіб і фігур. Рельєфи кафедри Сан-Джуліо д'Орта (Острів Сан-Джуліо, 12 століття) сильно виступають на гладкому тлі, символи євангелістів стають майже геральдичними. Кафедра вже не просто релігійний об'єкт, а символ офіційно-парадний, хоч і з народним характером. Ближче до народного мистецтва рельєфи бронзових врат церкви Сан-Дзено Маджоре у Вероні. Пристрасні сцени (11 століття) несуть німецький відбиток. Новим плином в італійській скульптурі, ґрунт для якого була підготовлена ломбардською пластикою, була творчість Моденського майстра Віліджельмо. Близько 1106 він створив для Моденського собору рельєф «Створення світу». Скульптор передає глибину простору, підкреслює об'ємність фігур і ритмічність їх розстановки. Кожна фігура відіграє певну роль, маса постатей акцентована. Інші скульптури Моденського собору також свідчать про зв'язок з французькою скульптурою, також шукає динамічні ритми. Т. н. «Скульптор метоп», які перебували на контрфорсах, демонструє знайомство з бургундською скульптурою і вміло дозує світлотіньові ефектиДж. К. Арган. Там же. С. 123–126.

Учень Віліджельмо — майстер Ніколао далі звільняє скульптуру від стінної площини. Його роботи: портали собору в П'яченці (1122), в Феррарі (1135), соборі і церкви Сан-Дзено в Вероні (1138). Його учень — майстер Гульєльмо, автор сцен з життя Христа на фасаді Сан-Дзено — тут простежується поступове звільнення пластичної форми від архітектурної площини. Це мистецтво все ближче до провансальського, більш чистого приклада романської архітектури (такі рельєфи собору в П'яченці, собору в Модені, фігури майстра Гульєльмо з кафедри собору в Пізі — нині в соборі Кальярі, 1159—1162; портал церкви Сант-Андреа в Пістойї майстра Груамонте, 1166; рельєфи Бідуіно для Сан-Кашано в Сеттімо, 1180 і Сан-Сальваторе в Лукка). Особливо виділяється в цьому плині, схильному до лінійної заокругленості і м'якості світлотіньової характеристики Бонанно Пізано. Ймовірно, він сформувався в Лукка, в колі Бідуіно. Він керував як архітектор будівництвом кампанілли Пізанського собору, а як скульптор — зробив «Царські ворота» собору (втрачені). Збереглися його врата собору в Монреалі (1186) і врата Сан-Раньєрі в правому крилі трансепта Пізанського собору. Бонанно ніби намагається зберегти в бронзі свіжість і імпровізацію моделі з воску, не дбає про зображення простору, зосереджується на персонажах. Оповідання виглядає наївним і примітивним. Південна Італія в скульптурі виділяється більш сильним тяжінням до Візантії. Для автора бронзових врат собору в Беневенто (1-ша пол. 13 ст.) Металевий лист — як і раніше плоский фон, на якому парять фігури. Майже класичний характер зберігає моделювання інших скульптур Кампанії (скульптурні прикраси кафедри, амвонів, свічника для великодньої свічі з Салернського собору, 1180). Майстер Барізано да Трані працює в бронзі (бронзові врата соборів в Равелло, 1179; Трані, Монреалі) і як живописець-мініатюрист.

В період готики починається теоретизація техніки мистецтва. Візантійська догматична культура стала минулим, яке потребує заперечення. Бенедетто Антеламі побудував баптистерій у Пармі і церкву Сант-Андреа в Верчеллі, а також є скульптором, ім'я якого відкриває історію образотворчого мистецтва в 13 столітті. У 1178 році він робить рельєф «Зняття з хреста» для хору в Пармському соборі. У рельєфі він надає фігурам динаміку і застосовує візантійську техніку насічки для нової мети — додання об'ємності. Маса перетікає, фігури напружені, рух ритмічний. У його ж «Мучеництво св. Андрея» в Верчеллі ще далі йде процес звільнення від ієратичного предстояния, характерного для Візантії. Фігури ізольовані, кожна має власний жест. Його послідовником був анонімний автор серії рельєфів алегорій місяців для порталу Феррарського собору. Про це свідчить врівноваженість мас і пустот, рівнозначність фігур з пластичною точки зору. Розмежувальна лінія визначає їх динаміку. Дерев'яне «Зняття з хреста» з Вольтерри виконано під впливом АнтеламіДж. К. Арган. Там же. С. 143–151.

Пізанська школа скульптури — перша велика школа скульптури в Італії. Піза була центром класичної культури і підтримувала зв'язки зі сходом. Тут скульптура вже не доповнення до архітектури, а як самостійна дисципліна, репутацію якої підкріплює античність. Сформований майстер — анонім, який виконав на початку 13 століття алегорію місяців і фігури апостолів, а також епізоди з життя Іоанна Хрестителя на порталі пізанського баптистерію. Тут традиційна іконографія і тонка обробка (що йдуть від Візантії), поєднуються з майже справжнім відчуттям важливості розміщення фігур в просторі, зрілою впорядкованістю композиції. Цей скульптор, судячи з Вазарі, учитель Нікколо Пізано, мабуть, добре відчуває, як візантійська манера йде корінням в античність, і це допомагає йому подолати удаване протиріччя. У такому середовищі, повної гуманістичних устремлінь, мабуть, сформувався Нікколо Пізано.

Перший добуток Нікколо Пізано — «Зняття з хреста» (бл. 1259) в одному з люнетів собору в Лукка. Рельєф сповнений екзальтованого драматизму, фігури потиснені і зображені в незручних позах. Нікколо очевидно виразно прагнув до повернення до античності, що було характерно для придворних кіл Фрідріха II. Античність і сучасність зливаються в його роботах, в єдиний потік усвідомлення історії. Він справді синтезує елементи культур. Він звертає пильну увагу на композиційні прийоми античних саркофагів.

Перший добуток його пізанського періоду — кафедра баптистерію (1260). Ця трибуна на струнких колонах з трипелюстковими арками. Скульптури розташовані в три яруси: леви і згорблені фігури — п'єдестали колон; пророки і євангелісти — продовження капітелей; рельєфи з євангельськими сюжетами — на парапеті. У творчості Нікколо сходяться шляхи класики і готики, він зосереджується на драматизмі історій, відходить від незв'язної розповіді й нагромадження подій, виділяючи ключові моменти. Він створює внутрішню структуру пластичної форми, наділяє деякі особи напруженою виразністю римського скульптурного портрета.

Син Нікколо — Джованні Пізано разом з учнем Арнольфо ді Камбіо створили кафедру для Сієнського собору (1266–1268). В ній розвивається тематика і пластичні знахідки першої. Вона вже не шестикутна, а восьмикутна — це більш динамічно; історичні зображення ще більш численні, кількість фігур збільшується, маси захоплюються наростаючим ритмом схвильованої жестикуляції, переривчасті лінії підкреслюють напруженість руху, акцентують виразність осіб. Готичний компонент тут сильніший, відчувається і переробка романських джерел. Фонтана Маджоре в Перуджі (1278) складається з 2-х багатогранних чаш, з декоративними панелями на алегоричні сюжети і фігурами пророків і святих. Сюжети панелей сягають античних мотивів.

Арнольфо ді Камбіо, учень Нікколо Пізано, працює головним чином в Римі. Він зіграв вирішальну роль в історії італійської пластики, поширивши майже по всій Італії класичну тематику пізанської школи, пробудивши приховане прагнення до античності в Римі та Кампанії, і надавши художній культурі гуманістичне спрямування. Пам'ятники конкретним особистостям у нього — вже освячення його життя історією, прославляння діяча — що помітно в надгробках його роботи. Його скульптура встановлюється в інтер'єрі з урахуванням довколишнього простору — вона виступає як точно розрахований обсяг для організації ідеального простору. Людська фігура знову стає «мірилом усіх речей». У Римі він виконав гробницю кардинала Аннібальді в Сан-Джованні ін Латерано (1276), зробив статую Карла Анжуйського, гробницю кардинала де Брея, гробницю папи Боніфація VIII і бронзову статую св. Петра, скульптури для флорентійського собору.

Джованні Пізано зробив декор фасаду Сієнського собору. Пози і моделювання форм його фігур служать посиленню освітленості і проникненню променів в глибину. Світло виганяє все інертне. З «системи Нікколо Пізано» він бере і підсилює сучасний йому готичний компонент, а Арнольфо ді Камбіо — класичний. Наростає вплив французького мистецтва з підвищеним драматизмом і екзальтованістю.

В кафедрі церкви Сан-Андреа в Пістойї (1301) схема доводиться до крайнього динамізму. Епізоди побудовані на перетині спрямованого руху. Композиція виглядає злагодженою і прекрасно організованою, причому ритміка органічно випливає зсередини. Джованні прихильний до всеохопного руху, який поширюється хвилеподібними імпульсами. У його «Мадонні з немовлям» з музею Пізанського собору він прокреслює силует силовими лініями. Кафедра Пізанського собору являє собою з архітектурної, пластичної та програмної точки зору складне ціле. Багатокутна кафедра майже досягла форми кола, рельєфи вигнуті як сегменти. Фігури пророків грають роль світлових разграничителів. Світло дробоване, тобто земне, воно приходить на зміну всесвітньому загальному світлу. Увага переходить від однієї деталі до іншої. Допоміжні деталі рельєфу стають матерією, що знайшла форму і що стала світлоносною. Відштовхуючись від готики, Джованні добирається до джерела класики, натурфілософії еллінізму. Учень Джованні — Тіно да Камаіно, пом'якшуючи світлотіньові ефекти, прагне більш тонким моделюванням домогтися більшої мальовничості. Він поширює тосканську манеру по всій Італії, включаючи Неаполь. Джованні ді Бальчуччі працював в Ломбардії, заснувавши там перший центр тосканського образотворчого мистецтва. Горо ді Грегоріо працював в Мессіні (Сицилія).

Флорентієць Андреа ді Понтадера створив бронзові врата баптистерію (1336) і рельєфів для кампанілли Джотто. Художник виділяє найголовніше, відкидаючи непотрібні деталі, вписує події в обмежений простір рельєфу, надає дії закінченість і ритмічність. Гладкий фон сприяє сприятливій освітленості. Його син Ніно Пізано, більш обмежений, прагне до декоративної вишуканості і тонкого пластичного ліплення фігур, світлотіньового моделювання, подібної витонченості французької готики.

Не збереглося ім'я майстра, який створив кінну статую Кангранде делла Скала, але він очевидно пов'язаний з пізанською культурою. Запізніла готика «інтернаціонального» характеру представлена творчістю братів П'єр Паоло — автора візерункового балкона Палацу Дожів і вівтаря церкви Сан-Франческо в Болоньї і Якобелло далле Мазен.

Кватроченто