Система національної протиракетної оборони США (НПРО) ( — NMD), це комплексна система виявлення, відстеження і перехоплення балістичних ракет різних класів, призначення якої — захист території США, а також їхніх союзників і передових військових баз, від ракетних ударів обмеженої потужності — таких, які потенційно могли б завдати так звані країни-ізгої, до яких у США відносять, зокрема, Російську Федерацію, КНДР, Іран і Сирію (раніше також Ірак і Лівію), а також КНР.
Система являє собою сукупність РЛС дальнього виявлення (раннього попередження), супутників стеження за запусками ракет, пускових установок і станцій наведення ракет-перехоплювачів наземного та морського базування, призначених для знищення бойових блоків балістичних ракет малого, середнього та міжконтинентального радіуса дії як у космічному просторі, так і в атмосфері на різних ділянках траєкторії.
Наприкінці 2006 — початку 2007 намір США розмістити елементи системи ПРО в Східній Європі, у безпосередній близькості від російської території, наштовхнулося на різку протидію з боку російського керівництва, що дало привід для думок про початок чергового витку гонки ракетно-ядерних озброєнь та холодної війни,.
Вступ Майже стільки часу, скільки існували системи наступальної зброї, діяли також системи боротьби з зброєю. Протягом багатьох років однією з найнебезпечніших загроз для держави були балістичні ракети, враховуючи приголомшливу швидкість, з якою вони могли доправити одну з найнебезпечніших видів зброї у світі: ядерні боєголовки. Таким чином, деякі держави зосередили зусилля для створення системи оборони від такої зброї, відомої як захист від балістичних ракет. Однак під час холодної війни, коли Сполучені Штати та колишній Радянський Союз проводили досліди з протиракетною обороною, обидві сторони побоювалися, що такий захист може спровокувати неконтрольовані перегони з озброєнь.
Ці побоювання призвели до укладення Договору про протиракетну оборону (ПРО) 1972 року, який обмежив кожну сторону однією сотнею стратегічних перехоплювачів ПРО на окремому місці. Угода допомогла усталити відносини між двома ядерними наддержавами та заклала основу для подальших домовленостей щодо обмеження стратегічних наступальних сил. Однак скасування договору про ПРО 2002 року адміністрацією Джорджа Буша молодшого та розробка більш досконалих крилатих і гіперзвукових ракет призвели до зростання фінансування спроб захисту від ракет, і не лише від балістичних, а також і від ракет інших країн, а не просто Російської Федерації.
Станом на 2019 рік, тридцять одна країна мала балістичні ракети. З них лише 9 (Китайська Народна Республіка, Франція, Індія, Ізраїль, Корейська Народно-Демократична Республіка, Пакистан, Російська Федерація, Великобританія та США) мають або підозрюються у володінні ядерною зброєю. Ці 9 держав та на додачу Іран, виробили чи випробували у польоті ракети з дальністю понад 1000 кілометрів. КНР і РФ — єдині дві держави, які не є союзниками США і довели свою спроможність запускати з власної території балістичні ракети, здатні вразити континентальну частину Сполучених Штатів.
За даними незалежного випробувального центру міністерства оборони, наявні системи протиракетної оборони США «показали здатність» захищати територію США від невеликої кількості міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), які використовують «прості заходи протидії». Випробувальний відділ оцінює, що засоби захисту для оборони союзників і військ США за кордоном, мають лише «обмежені можливості» протидії невеликій кількості балістичних ракет середньої дальності (БРСД) і балістичних ракет понад-середньої дальності (БРПСД). Спроможність захисту від балістичних ракет малої дальності, оцінюється як «задовільна». Крім системи точкової оборони Patriot, жодні системи з арсеналу ПРО США у бойових діях не використовувалися.
Керівники протиракетної оборони США все частіше висловлюють занепокоєння тим, що нинішній підхід США до національної та регіональної протиракетної оборони, є нестійким і що наявна ПРО має бути доповнена новими можливостями, щоби знизити вартість протиракетної оборони та йти рівнобіжно зі збільшуваними ракетними загрозами противника.
В даний час системи протиракетної оборони розробляються і призначені лише задля здійснення перехоплення на проміжній (середній) або кінцевій ділянках траєкторії ракети, попри те, що ракета найбільш повільна на відрізку розгону (початку). Огляд протиракетної оборони за 2019 рік та Конгрес закликали до подальшого вивчення можливостей «перехоплення під час здіймання», пропонуючи неоднозначну розробку перехоплювачів для космосу чи інших нових можливостей, таких як безпілотники або лазери.
Історія
Вперше ідея створення системи протиракетної оборони США, була висунута 1945 року. Наприкінці 1940-х США почали розробку протиракетних систем, призначених для протидії радянським балістичним ракетам у рамках програми «Wizard». Перші американські протиракетні програми носили назви Nike-Zeus і Nike X. У 1960 році радар AN/FPS-49 (розробка Д. К. Бартона) системи попередження про ракетний напад був прийнятий на озброєння в США (Аляска) та Великій Британії (замінені лише через 40 років служби на більш нові радари).
Програма «Вартовий» («Sentinel») 1963 року, міністр оборони США Роберт Макнамара, оголосив про початок робіт з програми Вартовий (), яка повинна була забезпечити захист від ракетних ударів значній території континентальної частини США. Передбачалося, що система ПРО буде двохешелонною, та складатиметься з висотних, далеких перехоплювачів LIM-49A Spartan і протиракет ближнього перехоплення Sprint, пов'язаних з ними РЛС «PAR» і «MAR», а також обчислювальних систем. Пізніше американські військові та політичні керівники визнали наявність ряду труднощів, пов'язаних з цією системоюVigilant and Invincible Air Defense Artillery Magazine, випуск травень — червень 1995 рокуBallistic Missile Defense Сайт «Federation of American Scientists»: Розгортання навіть обмеженої кількості протиракет оборонних систем, може спричинити нанесення попереджувального ядерного удару з боку противника, до того як система ПРО може бути використана. Розгортання систем ПРО, швидше за все, призведе до ще однієї витратної гонки озброєнь у сфері оборонних систем, на додаток до наявних високих витрат. Відомі на той час технології, не дозволяли здійснити повний захист від ретельно підготовленого нападу. Обмежена захищена територія через порівняно невисоку дальність використовуваних протиракет. Використання ядерних боєголовок на протиракетах здатне погіршити можливості РЛС ПРО й таким чином, можливо, призведе до неефективної роботи системи після декількох перших перехоплень. Занепокоєння політиків та громадськості через можливості вибухів ядерних боєголовок протиракет над власною територією. Захист від МБР може поставити під загрозу концепцію ядерного стримування, створюючи, таким чином, дестабілізуючий вплив.
26 травня 1972 року, США та СРСР підписали Договір про обмеження систем ПРО (набув чинності 3 жовтня 1972 року). У відповідності з Договором, сторони зобов'язалися обмежити свої системи ПРО двома комплексами (радіусом не більше 150 км із кількістю пускових установок протиракет не більше 100): навколо столиці та в одному районі розташування шахт стратегічних ядерних ракет. Договір зобов'язував сторони не створювати й не розгортати системи або компоненти ПРО космічного, повітряного, морського чи рухливо-наземного базування.
Програма СОІ
23 березня 1983 року президент США Рональд Рейган заявив про початок науково-дослідних робіт, які ставили своєю метою вивчення додаткових заходів проти міжконтинентальних балістичних ракет (МБР). Здійснення цих заходів (розміщення перехоплювачів у космосі тощо) повинно було забезпечити захист усій території США від МБР.
У 1991 року президент Джордж Буш (старший) висунув нову концепцію програми модернізації ПРО («Всеосяжний захист від обмеженого удару»), яка передбачала перехоплення обмеженого числа ракет — тобто удару невеликої потужності. Зміна в доктрині була пов'язана з виявленими проблемами в розробці програми СОІ, зниженням міжнародної напруженості, та одночасно — збільшеним після розпаду СРСР ризиком поширення ракетно-ядерних технологій у світі.
Національна ПРО
23 липня 1999 року президент США Білл Клінтон підписав схвалений раніше Конгресом законопроєкт про створення НПРО (Національної протиракетної оборони). Закон уповноважував міністерство оборони США розгорнути частини системи ПРО для захисту всієї території країни від балістичних ракет імовірного противника тоді, коли це буде «технічно можливо». Потреба розробки НПРО, на думку президента, була пов'язана зі «зростальною загрозою можливого створення та розміщення країнами-ізгоями ракет великої дальності, здатних нести зброю масового знищення проти США та їх союзників».
2 жовтня 1999 року США провели перше випробування прототипу НПРО, в ході якого над водами Тихого океану була збита балістична ракета «Мінітмен» з навчальною боєголовкою.
Інтерес до створення, на основі раніше проведених розробок у рамках програми Стратегічної оборонної ініціативи (Зоряні війни), оголошеної Рональдом Рейганом, посилився з приходом до влади президента Джорджа Буша (молодшого) у 2000 році.
У 2001 році Джордж Буш оголосив, що система ПРО буде захищати територію не лише США, але і їх союзників, і дружніх країн, не відкинувши розміщення на їх територіях частин системи. Серед перших у цьому списку опинилася Велика Британія, як найближчий союзник США. Низка країн Східної Європи, насамперед Польща, теж офіційно висловили бажання розмістити на власній території частини системи ПРО, в тому числі протиракети.
У червні 2002 року США офіційно вийшли з Договору 1972 року про обмеження систем протиракетної оборони.
Структура системи НПРО
Складові ПРО
Ground-Based Midcourse Defense
Основним компонентом системи національної ПРО США є наземний комплекс перехоплення балістичних ракет на середній ділянці траєкторії, відомий як Ground-Based Midcourse Defense (GBMD). Цей комплекс складається з системи РЛС раннього сповіщення і супроводу, що відстежують переміщення цілей у космічному просторі, та протиракет шахтного базування Ground-Based Interceptor (виводять на курс перехоплення заатмосферний кінетичний перехоплювач). Ураження цілей — балістичних ракет та їх боєголовок — здійснюється тараном по зустрічному курсу.
На даний момент, комплекс GBMD є єдиним компонентом НПРО, здатним до перехоплення міжконтинентальних балістичних ракет. Радіус дії комплексу де-факто обмежений тільки можливостями радарів космічного стеження, і з уведенням у дію мобільного радара морського базування комплекс придбав потенційну здатність уражати космічні об'єкти в будь-якій точці земної кулі. Зважаючи на наявні обмеження, комплекс у стані уражати тільки моноблочні балістичні ракети (плани створення кластерного перехоплювача для ураження роздільних головних частин були скасовані 2009 року).
Спочатку в складі комплексу було розгорнуто 14 ракет-перехоплювачів GBI на Алясці. Вважалося, що ракетний напад з цього напряму найбільш імовірний, так як КНДР вже володіє балістичними ракетами середнього радіусу дії, здатними (технічно) уразити територію Аляски та Алеутських островів. Надалі число ракет на Алясці було доведено до 24 і ще чотири ракети GBI були встановлені на базі Вандерберг у Каліфорнії.
Після успішних випробувань 2013 року, північнокорейської ракети-носія, стало очевидно, що КНДР володіє усіма потрібними технологіями для створення міжконтинентальних балістичних ракет, здатних уразити будь-яку частину території США. У підсумку, 2013 року, було прийнято рішення про збільшення числа протиракет, розгорнутих на Алясці та Каліфорнії, і про створення третього району базування протиракет GBI на Атлантичному узбережжі, здатного прикрити основні населені центри.
Aegis Ballistic Missile Defense System