Піл, по́лик (діал. полаті, ) — місце для спання у традиційних українських, білоруських та російських житлах. Являє собою дерев'яний настил на зразок нар, який встановлюють від печі до протилежної стіни.

Слово «піл» за походженням пов'язане з («дошка», «планка», «поміст»). Російська й білоруська назви з'явились, певно, через вплив запозиченого слова , палати (від )Этимологический словарь русского языка. — М.: Прогресс М. Р. Фасмер 1964—1973 Полата . «Піл» і «полаті» позначають дещо різні конструкції спального місця, проте, ці слова часто вживають як синоніми.

Історія

Згідно з археологічними даними, піл з'явився у житлах східних слов'ян у другій половині І тис. н. е. Розкопки у Подніпров'ї підтверджують первісне розташування полу — вздовж напільної стіни від печі до причілкової стіни, північний край полу спирався на дощату стінку, запазовану між двома стовпчиками з південного боку печі. Давні слов'яни піл влаштовували на висоті 0,5-1 м від долівки. Деякі дослідники, ґрунтуючись на даних аналізу конструкції й самому походженні слів піл, полаті, вважають, що первісно такий тип ліжка побутував на півдні східнослов'янських земель і лише у XVII—XVIII ст. поширився на північ.

В українських оселях В українських хатах поли влаштовували біля входу. Удень піл слугував місцем для різних побутових речей. На відміну від росіян та білорусів, які робили поли під стелею, українці розміщали піл невисоко від долівки — на висоті біля 1 аршина (70 см). Він влаштовувався таким чином: від нерухомої лави («при́валка») до прибитої на причілковій стіні горизонтальної планки (прибою) на ослонах укладали дошки, попід стіною робили дерев'яний підголовок. Піл, як і лави, застеляли кольоровими килимками або ряднами, що створювало особливий затишок у хаті. Там само лежали такі предмети вжитку, як рубель і качалкаРаїса Свирида. До історико-етнографічної характеристики Лівобережної Київщини (за матеріалами досліджень Баришівщини до наукових обґрунтувань ТЕПу хати з с. Бзів), над полом до стелі підвішували жердку для одягу. Задня стіна хати (вздовж якої влаштовували піл), називалася напільною, а все, що знаходилося в напільній стіні, називали «напільним» або «полови́м», наприклад напільне/полове вікно.

У білоруських і російських оселях

На Півночі східнослов'янських земель, у Росії та Білорусі (, ) розміщався високо, під самою стелею (на відстані близько 80 см від неї). Конструкція російських і білоруських полатей могла бути різною. Зазвичай їх влаштовували у куті двох перехресних стін, три кути полатей примикали до них, а вільний кут закріпляли на вертикальному підвісі — брусі, вробленому верхнім кінцем у сволок, або кріпили на стовпчику (який міг бути частиною конструкції голбця). У білоруських і південноросійських хатах влаштовували водночас і високий піл під стелею («полаті») і низький пілИзба // Большая Российская энциклопедия.

На території Росії слово «полати» могло вживатись також щодо: Полиці під стелею для зберігання хатніх речей (на зразок антресолей); Мисливського помосту на гіллі дерев для чатування звіра; Помосту на великому човні; Майданчика на внутрішньому боці фортецевого муру, призначеного для оборонців; Взагалі як позначення настилу, помосту з дощок.

У культовому зодчестві «полаті» — невеликий храм у приміщенні бокового вівтаря основної церкви, який влаштовувався на рівні її хорів.

Див. також Лежанка Нари

Примітки

Джерела Тимофієнко В. І. Архітектура і монументальне мистецтво: Терміни та поняття / Академія мистецтв України; Інститут проблем сучасного мистецтва. — Київ. 2002. Бєзух Ю. В. Затишок для тіла і душі // Мелітопольський краєзнавчий журнал, 2018, № 11, с. 43-53

Посилання