Ліні́йні крейсери́ ти́пу «Маке́нзен» (нім. Mackensen-Klasse) — тип незбудованих лінійних крейсерів ВМС Німецької імперії епохи Першої світової війни. В офіційній німецькій класифікації того часу лінійних крейсерів не було, і цей тип кораблів разом з броненосними крейсерами належав до великих крейсерів (нім. Großer Kreuzer).
Були подальшим розвитком класу «Дерфлінгер». При подібному бронюванні мали нести гармати калібру 350 мм і розвивати на один вузол вищу швидкість ходу. Планувалось будівництво серії з семи кораблів. Три останніх корабля в результаті були перезакладені по типу «Ерзац Йорк». Через початок Першої світової війни будівництво крейсерів сповільнилось, і жоден з них так і не був введений в стрій.
Історія розробки У 1912 році після закінчення розробки проєкту лінійного крейсераСлід розуміти, що термін «лінійний крейсер» застосовується до німецьких крейсерів тільки згідно з англомовною літературою. В офіційній німецькій класифікації того часу лінійних крейсерів () не було, цей термін з'явився лише після Першої світової війни. У німецькому флоті існував клас великих крейсерів (), до якого належав і «Макензен». Цей клас включав в себе як броненосні, так і лінійні крейсери). програми 1913 року — майбутнього «Гінденбурга» — почалася розробка тактико-технічних елементів крейсера програми 1914 року, що проходив у документах під позначенням «Ерзац Вікторія Луїза»За законом про флот, остання поправка до якого була прийнята в 1912 році, в німецькому флоті кількість великих крейсерів мала обмежуватися 20 одиницями. Тому коли їх число досягло 20, нові крейсери, що ставали в стрій, повинні були замінювати старі. При закладенні новим крейсерам давалася попередня назва «Ерзац» (від німецького «заміна») + «Найменування заміненого корабля». Так, «Макензен» повинен був замінити в німецькому флоті броненосний крейсер «Вікторія Луїза»..
Збільшення озброєння, бронювання, швидкості і мореплавності безпосередньо залежало від збільшення водотоннажності. Ще при розробці проєкту «Дерфлінгера» обговорювалися варіанти озброєння гарматами калібру 350 мм, але це призводило до зростання водотоннажності вище встановленого морським міністром Тірпіцем ліміту в 30 000 т, і тому від такого варіанту відмовилися.
У цей час були отримані відомості про будівництво нових британських лінкорів типу "Квін Елізабет" з 381-мм гарматами і на чотири вузла вищою, ніж у попередників, швидкістю. Очевидно, що ці кораблі будувалися як швидкохідне крило лінійного флоту. У німецькому флоті ця задача мала виконуватися лінійними крейсерами, і саме вони мали в майбутньому вести бій з новими британськими лінкорами. Тому було знову порушене питання збільшення калібру їх головної артилерії.
13 серпня 1912 морський міністр видав начальнику департаменту проєктування «K» віце-адміралу Рольману завдання на опрацювання варіантів крейсерів з вісьмома 340-мм і вісьмома 350-мм гарматамиУ джерелах не згадується реальний калібр ufhvfn і приводиться лише їх офіційне позначення - 35 cm/45. Лише у Муженікова наводиться значення калібру в 355 мм. У німецькому флоті іноді практикувалася відмінність офіційного позначення калібру гармати від її реального розміру. Так, усі 28 cm гармати мали реальний діаметр каналу ствола 283 мм. Але чи викликана в даних Муженікова така розбіжність даних цією причиною чи ні - незрозуміло. Однією з нестиковок є те, що довжина ствола 45-каліберної гармати дорівнює 45 × 350 мм = 15 750 мм. Цю ж цифру довжини ствола приводить як Муженіков, так і Тоні ді Джуліан. і швидкістю, як у «Гінденбурга», - в 27 вузлів. З шести запропонованих варіантів Тірпіц обрав варіант з 340-мм гарматами і зменшеною в порівнянні з іншими на 0,5 вузла швидкістю. Але 14 вересня від цього варіанту відмовилися через низьку швидкість і мореплавність. Подальше опрацювання показало необхідність збільшення водотоннажності до 31 500 т, що було відразу ж відхилено Тірпіцем.
В намаганні вкластися у відведену водотоннажність був запропонований варіант з вісьмома 305-мм гарматами, як на «Гінденбурзі», і збільшеним торпедним озброєнням. Цей варіант був навіть затверджений 30 вересня кайзером. Однак проти цього рішення різко виступили загальний морський департамент «A» (начальник спочатку контр-адмірал Шеєр, потім його змінив віце-адмірал Крозіг) і департамент озброєння «W» (начальник віце-адмірал Гердес).
Департамент проєктування виступив з пропозицією використовувати три- або навіть чотиригарматні башти. Ця пропозиція також викликала заперечення департаментів «A» і «W», але основною причиною відмови від такого варіанту було те, що все одно не вдавалося вкластися в 30 000-тонний ліміт. Тому після бурхливих дебатів, незважаючи на заперечення департаментів «A» і «W», був затверджений проєкт з шістьма 380-мм гарматами. Ці гармати були обрані з метою уніфікації з озброєнням лінкорів типу «Баєрн», що були в розробці. Одна башта розміщувалась в носовій частині, і ще дві — в кормовій, за лінійно-піднесеною схемою. Проєкт фактично приводив до злиття двох типів кораблів — лінійного крейсера і лінкора — в швидкохідний лінкор. Це було улюбленою ідеєю кайзера Вільгельма II, хоча і суперечило закону про флот і призводило до проблем використання крейсерів в закордонних водах.
Цей проєкт був схвалений Тірпіцем 24 квітня 1913 року і 2 травня 1913 року кайзером. Почалася його детальне опрацювання. Однак на початку листопада 1913 року за розпорядженням Тірпіца було відновлено опрацювання проєкту з вісьмома 340-мм гарматами з найменшою можливою водотоннажністю. Департамент «K» також підготував проєкти з 350-мм і 380-мм гарматами, і знову почалося обговорення ескізного проєкту. Оскільки жоден проєкт не вкладався у відведений ліміт, в результаті обговорення Тірпіц погодився на збільшення ліміту водотоннажності до 31 000 т. У цю водотоннажність вдавалося вписати вісім 350-мм гармат. На пропозицію департаменту проєктування при незначному перевищенні ліміту встановити 380-мм гармати Тірпіц відповів відмовою. Тому 8 грудня остаточно зупинилися на варіанті з вісьмома 350-мм гарматами. Не останню роль у цьому зіграла думка командувача німецьким флотом адмірала фон Інгеноля. У своїй доповідній записці 5 грудня 1913 року він стверджував, що 305-мм гармати є достатніми для лінійного крейсера. Так само, як у випадку з легкими крейсерами, він наполягав на встановленні 105-мм гармат замість 150-мм як протимінного калібру. Його думку не підтримали, залишивши 150-мм гармати, але від 380-мм гармат вдруге відмовилися.
У процесі опрацювання було впроваджено запозичене в американців нововведення - бульбоподібний ніс. Інженер німецького морського відомства Шліхтінг займався в Ліхтенраде роботами з оптимізації обводів нового крейсера, і в результаті було прийнято рішення про застосування такої форми носової частини. За рахунок зменшення хвильового опору значення максимальної проєктної швидкості було збільшено з 27 до 28 вузлів при тій же проєктній потужності силової установки.
Розробка велася під керівництвом головного конструктора Анхмунда. Остаточний «проєкт 60» з вісьмома 350-мм гарматами був затверджений кайзером 23 травня 1914 року. Всього була запланована серія з семи кораблів. Оскільки процес проєктування затягнувся, поспіхом були розроблені умови замовлення, і 7 серпня 1914 року будівництво головного корабля «Ерзац Вікторія Луїза» було замовлене верфі «Блом унд Фосс» в Гамбурзі.
Конструкція
Корпус
Нормальна водотоннажність крейсера повинна була скласти 31 000 т, повне — 35 300 т. Довжина корпусу по ватерлінії повинна була бути 223 м, між перпендикулярами — 223,1 м, ширина — 30,4 м, осадка носом 9,3 м, кормою — 8,4 м. Висота борту на міделі була 15 м. Корпус ділився водонепроникними перегородками на 18 відсіків. Подвійне дно простягалося на 92 % довжини корабля. Силовий набір корпусу — поздовжній.
Відмінною особливістю крейсерів типу «Макензен» став бульбовидний ніс. Така форма носової частини, крім зменшення хвильового опору, дозволяла змістити в носову частину башти і машинну установку. За рахунок повніших обводів в носовій частині центр ваги вдалося безболісно змістити в ніс, що дозволило виділити місце для розміщення торпедних апаратів за баштою «D». Центр плавучості змістився, що дозволило вкоротити дейдвуди гребних валів і закріпити вали на вільно розміщених кронштейнах. Це помітно заощадило вагу і зменшило опір.
Замість тандемного, як на «Дерфлінгері», розташування стерен було обрано паралельне розміщення двох балансирних стерен за зразком «Фон дер Танна» і всіх німецьких лінкорів. Це підвищило ризик втрати керування від одного торпедного влучання, але зате забезпечило кращу керованість, оскільки стерна перебували в зоні дії створюваних гвинтами потоків води.
Для зменшення заливаності кормової частини, виявленої при плаванні «Мольтке» до США, надводний борт був збільшений. Незважаючи на збільшення силуету, що несприятливо позначилось на остійності і підвищило ймовірність влучання снарядів ворога, було прийнято рішення зробити практично пласку верхню палубу, яка плавно піднімалася від корми в ніс, з невеликим прогином в носовій частині. Висота надводного борту в носовій частині становила 8,5 м, на міделі 6,6 м і в кормовій частині 5,7 м. Для порівняння у «Мольтке» борт в кормовій частині становив 4 м, а у «Дерфлінгера» — 4,3 м.
У порівнянні з «Дерфлінгером» башти «Макензена» були розташовані вище — носова башта «А» мала висоту осей гармат 9,2 м над ватерлінією проти 8,2 м. За рахунок збільшеної верхньої ваги метацентрична висота зменшилася, але остійність була досить високою по стандартам німецького флоту. З іншого боку, за рахунок меншої метацентричної висоти і збільшення періоду хитавиці покращилися мореплавні якості.
Крейсери мали дві димові труби. Носова була зміщена в корму відносно котельного відділення, щоб максимально знизити задимлення артилерійського поста на фок-щоглі. Сам артилерійський пост розміщувався на максимально можливій висоті — 37 метрів, як на «Гінденбурзі» і «Баєрні», і обмежувався висотою мостів через Кільський канал в 40 м.
Для розміщення радіоантен фок-щогла була обладнана довгими стеньгами, а позаду кормової димової труби була встановлена трубчаста щогла без рангоута. Спочатку бойові прожектори розміщувалися по дві пари одна над іншою, але за результатами Ютландської битви їх рознесли на дві групи. Крім того, були встановлені поодинокі пости керування вогнем, що змусили підняти адміральський місток.
Від установки заспокійливих цистерн ФраммаСистема активного заспокоєння хитавиці. Складалася з цистерн з водою і потужних насосів, які перекачували воду між цистернами в протифазі хитавиці корабля. Встановлювалися на першому лінійному крейсері «Фон дер Танн» і наступних аж до «Дерфлінгера». Але в процесі експлуатації було виявлено, що не менш ефективною є установка звичайних скулових кілів. Тому починаючи з «Лютцова», цистерни Фрамма не встановлювалися. відмовилися ще на етапі проєкту, але довелося збільшити довжину скулових кілів. За рахунок великих об'ємів корпусу, утворених верхньою палубою, розміщення екіпажу стало просторішим. А офіцерські каюти, які на «Дерфлінгері» розташовувалися в надбудові, повернулися на своє традиційне розташування в кормовій частині. Центральна частина надбудови була зайнята великою вентиляційною шахтою котельного відділення. У носовій частині були виділені приміщення для постійно діючого лазарету.
Екіпаж корабля повинен був налічувати 1186 осіб, у тому числі 46 офіцерів. При розміщенні адміральського штабу екіпаж збільшувався на 76 осіб, з яких 16 були офіцерами.
Бронювання Загалом схема бронювання мало відрізнялася від типу «Дерфлінгер». Основна відмінність полягала у відмові в районі цитаделі від скосів бронепалуби, що було викликано бажанням полегшити завантаження вугілля.