Державний переворот у Литві () — путч, внаслідок якого влада у Литві перейшла від демократично обраного лівоцентристського кабінету Міколаса Сляжявічуса до консервативно-авторитарного уряду на чолі з Аугустінасом Вольдемарасом. Переворот стався 17 грудня 1926 і був значною мірою організований військовими. Роль Антанаса Смятони, майбутнього президента країни, залишається предметом дискусій. Організатором путчу виступив праворадикальний Союз литовських націоналістів, найбільш консервативна політична сила на той час. До згаданих подій це була невелика та маловідома партія націоналістичної спрямованості. Станом на 1926 рік до його складу входило близько 2000 чоловік, внаслідок парламентських виборів Союз спромігся провести у законодавчий орган тільки 3 депутатів.

Литовська християнсько-демократична партія, найбільша партія в литовському Сеймі на той час, погодилася співпрацювати з військовими, надавши перевороту конституційної легітимності. Втім, вона так і не отримала посад у новому кабінеті і вже в травні 1927 року розпустилася. Після того, як військові отримали владу над цивільним урядом, він перестав відігравати визначальну роль в політичному житті. Обраний президентом Антанас Смятона і його партія залишалися при владі аж до радянської окупації Литви 1940 року.

Передумови Після третього поділу Речі Посполитої в 1795 році литовські землі відійшли до Російської імперії. По завершенню Першої світової війни та падіння царського самодержавства Литва знову постала на політичній мапі Європи, проголосивши 16 лютого 1918 повну самостійність. Наступні два роки ознаменувалися війною за незалежність, створенням власних політичних інституцій та здобуттям міжнародного визнання, яке, втім, відбулося з певним затриманням. Новоутвореній литовській армії довелось водночас вести боротьбу з більшовиками, білогвардійською армією Бермондт-Авалова та польськими військами. В жовтні 1920 року спалахнув конфлікт навколо Віленського краю, який внаслідок збройної операції генерала Люціана Желіговського відійшов до Польщі. Разом з даним регіоном Литва втратила й свою історичну столицю — Вільнюс, тому уряд був змушений переїхати до Каунаса, другого за розмірами міста в державі.

Установчі Збори Литви, обрані 14-15 квітня 1920 року, в серпні 1922 ухвалили прийняття Конституції. Основний закон зосередив у руках однопалатного Сейму широкий обсяг повноважень, а також затвердив відповідальність президента та уряду перед законодавчою гілкою. Одним із найбільш спірних стало питання щодо ролі президента, яке спричинило тривалі дискусії між представниками правоцентристських та лівих партій. Перемогу у дебатах здобули останні, тому повноваження президента були обмежені, а його самого вирішили обирати не шляхом всенародного голосування, а Сеймом. Термін перебування глави держави на посаді обмежили двома 3-річними каденціями поспіль. Виконавча влада зосереджувалася у руках уряду на чолі з прем'єр-міністром, якого призначав президент. Така парламентська система, яку інколи дослідники називають «Сеймократією», виявилася не надто стабільною: в період з листопаду 1918 по грудень 1926 року в країні змінилось аж 11 урядів.

Парламентські вибори 1926 Результати парламентських виборів, 1926 Партія Кількість місць Християнські демократи (krikdemai) 30 Селянський Народний Союз (liaudininkai) 22 Соціал-демократи (socdemai) 15 Союз литовських націоналістів (tautininkai) 3 Партія фермерів (Ūkininkų partija) 2 Націонанальні меншини (німці, євреї, і поляки) 13 Загалом 85

Чергові вибори до Сейму третього скликання, що пройшли 8-10 травня 1926, ознаменували собою зсув суспільних настроїв вліво. Вперше з 1920 року блок на чолі з Християнсько-демократичною партією, яка користувалась сильною підтримкою з боку римо-католицької церкви та духовенства, не отримала більшості місць в парламенті. Соціальні реформи, перманентна економічна криза та масова міграція підірвали довіру громадян до цієї політичної сили. Низка її членів заплямували репутацію фінансовими скандалами. Наприклад, Юозас Пуріцкас, зловживаючи дипломатичними повноваженнями у Москві, здійснював незаконні перевезення кокаїну та сахарину. Елізеюс Драугеліс та Пятрас Йосукас стали учасниками справи, пов'язаної із закупівлями іноземних товарів замість литовських. Міністр фінансів Вітаутас Пятруліс перерахував велику суму коштів з державного бюджету на особистий рахунок.

Причиною додаткової напруженості послугував і той факт, що укладений між Польщею та Ватиканом конкордат від 1925 року в односторонньому порядку визнав Вільно церковною провінцією Польщі, незважаючи на всі литовські прохання про безпосереднє керування даною дієцезією з Риму. І хоча традиційно Ватикану не була притаманна подібна політика, багато литовців залишились обуреними таким кроком. Дана обставина суттєво підірвала довіру парафіян до християнських демократів. Литва розірвала всі дипломатичні відносини зі Святим Престолом, тоді як папа Пій XI у квітні 1926 в односторонньому порядку створив та реорганізував церковні провінції без врахування литовських пропозицій і вимог.

Представники Селянського Народного Союзу (відомі як ляудінінки або народники), соціал-демократи та 7 депутатів від національних меншин (клайпедських німців, поляків та євреїв) після тривалих переговорів сформували парламентську коаліцію. Відповідно, християнські демократи, хоч і утворили найчисельнішу фракцію, перейшли в опозицію. 7 червня посаду президента Литви зайняв Казіс Грінюс, за якого проголосувало 50 членів Сейму. Новий уряд очолив Міколас Сляжявічюс. Обидва політики були висунуті ляудініками: соціал-демократи дозволили їм зайняти найважливіші пости за умови, що перші будуть узгоджувати всі дії з ними.

Причини

Причини перевороту залишаються предметом дискусій. Дослідники вбачають у даних подіях наслідок загальноєвропейських процесів, таких як криза парламентаризму, встановлення диктатури й збройні путчі, що призвели до встановлення у багатьох країнах Центральної та Східної Європи недемократичних, авторитарних режимів до кінця 1930-х років. Прихід до влади Беніто Муссоліні в Італії, травневий «замах стану» Юзефа Пілсудського у Польщі, перевороти в Болгарії та Португалії стимулювали активність невдоволених «сеймократією». Демократична незрілість проявлялася у небажанні політичних сил різної ідеологічної спрямованості йти на компроміс, часті зміни урядів справляли враження перманентної кризи. Одним із передумов «грудневого заколоту» історики називають перебільшений страх перед «примарою комунізму». Нерідко парламентські засідання ставали майданчиком агресивних вербальних сутичок між християнськими демократами та лівими, які звинувачували один одного в більшовизмі та фашизмі відповідно. Націоналісти Смятона і Вольдемарас особливо нещадно критикували уряд лівоцентристів та його починання, порівнюючи демократію із взуттям, купленим на виріст. У консервативному крилі залишались переконаними, що лише сильна президентська влада зможе відновити національну стабільність.

Кабінет Грінюса-Сляжявічуса взяв курс на впровадження ліберальних реформ, почасти малозрозумілих для консерваторів. Нова влада проголосила свободу друку та зібрань, провела широку амністію політв'язнів (серед яких було багато членів нелегальної компартії) та ініціювала проведення цивільної метрикації населення. 17 червня панівна більшість Сейму скасувала воєнний стан. Вперше з моменту проголошення незалежності Литва вийшла на справді демократичний вектор розвитку. Тим не менш, комуністи скористались новими свободами для організацій протестних акцій. Почастішали провокації, як-от хуліганські напади на людей у формі чи вивішування червоних прапорів. Все це відбувалось на фоні скорочення чисельності поліції безпеки та розвідки. Одна із таких комуністичних маніфестацій, участь у якій взяло близько 400 осіб, прокотилась столичними вулицями 13 червня 1926 року, перерісши у масове заворушення, що супроводжувалося побиттям мирних мешканців, завдавши збитків їхньому майну. Лише завдяки втручанню поліції демонстрація не стала кривавою. Права опозиція скористалась даним інцидентом для публічних закидів уряду, що той потурає діяльності незаконних організацій. Хоча даний випадок мав винятково місцевий характер, праві представили його як серйозну загрозу для державності та збройних сил.

28 вересня 1926 року уряд Сляжявічюса підписав договори про ненапад та нейтралітет з Радянським Союзом. Хоча укладення такої угоди ініціював ще попередній кабінет християнських демократів, тепер крікдемаї виступали проти, тоді як Антанас Смятона навпаки рішуче підтримував її. Домовленість з Москвою, з одного боку, підтверджувала визнання литовських інтересів на Віленський край та Клайпеду з боку СРСР, але з іншого змушувала Литву утриматися від створення альянсів з іншими країнами. Враховуючи, що Радянський Союз залишався поза системою Ліги Націй, договір негативно позначився на союзницьких взаєминах з Францією, Великою Британією й двома іншими балтійськими країнами. Як на шпальтах опозиційної преси, так і з парламентських трибун все частіше стали лунати голоси про комуністичну загрозу та здачу незалежності. 21 листопада 1926 пройшла патріотична студентська демонстрація. У ній взяло участь близько 600 студентів, які зібрались поблизу місця перебування робітничої профспілки, очолюваної комуністами. Поліція, побоюючись відкритих зіткнень між двома групами, втрутилася й жорстоко розігнала демонстрантів. Як наслідок, 7 правоохоронців отримали поранення, а 13 студентів потрапили під арешт. У відповідь на даний інцидент християнські демократи запропонували висловити уряду вотум недовіри. Втім, дана ініціатива не отримала підтримки серед парламентської більшості.

Закиди у «більшовизації» доповнили звинувачення у полонізації, оскільки в ході виконання передвиборчих обіцянок лівоцентристи дозволили польській громаді збільшити мережу приватних шкіл з 20 до 70 навчальних закладів. У середовищі консерваторів ці заходи розцінили як зраду національних інтересів, особливо з огляду на натягнуті взаємини з Польщею на фоні невирішеного віленського питання. Масла у вогонь підлив і той факт, що керівництво Другої Речі Посполитої в цей же час закривало литовські освітні установи на власній території. Не менш радикальною стала антиклерикальна пропозиція уряду скоротити видатки на заробітну платню духовенству й субсидії римо-католицьким школам та вилучити з відання церкви укладення актів цивільного стану. Протиріччя ще більше поглибились після оголошення намірів провести реформу збройних сил. Нею пропонувалось скоротити фінансування армії та зменшити її чисельність до 14 000 солдат, близько 200 консервативних офіцерів потрапили під загрозу звільнення. Це виявилось фатальною помилкою. Розлючені офіцери відкрито висловили своє невдоволення одному із членів Сейму: «Панове, це не ви скорочуватиме армію, це армія скоротить вас!». Військові, які відучували себе господарями у країні, розгорнули підготовку до збройного перевороту.

Етап готування

В академічній спільноті тривають дискусії щодо оцінки ролі Антанаса Смятони у плануванні перевороту. За свідченнями Вольдемараса, якого в подальшому виключили з уряду і змусили до еміграції, Смятона виношував плани путчу з 1925 року. Історик Зенонас Буткус стверджує, що подібна ідея виникла ще 1923. Разом з тим, такі оцінки піддаються критиці, оскільки військові залишались бездіяльними аж до осені 1926. Особистий секретар Смятони Александрас Меркеліс заявляв, що перший знав про переворот, але ні інспірував, ні брав участі в його організації. Майбутній глава держави працював редактором видання Lietuvis, і зміна орієнтації, що відбулася наприкінці листопада, часто цитується на захист того, що він до тих пір не знав про переворот. До 25 листопада 1926 газета активно критикувала як лівий уряд, так і християнських демократів. Цього дня видання опублікувало низку статей про студентські антикомуністичні протести і підкреслила загрозу більшовизму для Литви. З цього випуску газета припинила критику християнських демократів.