Казавчи́н — село на Побужжі, в Гайворонській громаді Голованівського району Кіровоградської області України. Казавчин розкинувся на правому березі річки Південний Буг. Казавчин славиться приголомшливими природними краєвидами, адже тут протікає річка Південний Буг, який саме в цій місцевості перетинає своєрідний екватор на шляху до Чорного моря. На території села знаходиться ландшафтний заказник «Казавчинські скелі», які є частиною гранітно-степового Побужжя. Перша писемна згадка датується 1617  роком. Казавчин (Kozazin) зображений на картах 1648 р. Гійома Левассер де Боплана. З історичних джерел відомо, що 1674 р. в Казавчині перебував Іван Сірко.

Походження назви Про походження назви Казавчин існують різні думки. Дехто вважає, що назва складається із двох слів «Казав + чин», або козачий чин, козачий вчинок. З упевненістю можна сказати лише те, що в 1674 році уже існувало село Козавчин і на його землях, як мінімум, був козацький зимівник. Підтвердження знаходимо в книзі «Історії Запорізьких козаків» Д. Яворницького: «… до власної грамоти Самойлович додав листа Сірка, писаного липня 6 дня 1674 року „с войск над Бугом из под Козавчина“…» Саме із села Казавчин нашого району, де і донині є так званий Козачий яр, як спадок від нашого славного козацтва. На думку місцевих краєзнавців, назва с. Казавчин має козацьке походження.

Герб Щит понижено перетятий червоним і зеленим. У першій частині лазурова вищерблена база, завершена сріблом. У другій частині срібна булава та золотий плуг, покладені в косий хрест. Поверх усього лазурове перекинуте вкорочене вістря, обтяжене Святим Архангелом Михайлом, із золотим німбом, із срібними крилами, у срібному одязі та пурпуровому плащі, що тримає в правій руці золотий полум'яний меч із срібною рукояткою, а в лівій круглий срібний щит із золотим хрестом. По краях вістря два золоті списи з лазуровими прапорцями.Герб села

Пам'ятки природи та архітектури Казавчинські скелі — ландшафтний заказник місцевого значення в Україні.

Кодола  — переправа між селами Казавчин та Салькове у вигляді металевої лодки на товстому стальному канаті, протягнутому між двома берегами. Служить водним транспортом для жителів двох сіл. Облаштована за часів функціонування Сальківського цукрового заводу. Адже велика частина робітників проживали в с. Казавчин. Значення слова «Кодола»- дуже грубий і міцний мотузок; линва, канат.

Козачий Яр — природно-заповідна територія.

Історія

Кам'яна доба (X — поч. ІІІ тис. до н. е.) В період 1930—2013 рр.. на території села були проведені археологічні дослідження. Об'єктами вивчення були поселення доби неоліту — ранньої залізної доби, зафіксовані вченими археологами та місцевими краєзнавцями. Результати досліджень показали, що в 5-6 тис. років тому, у період неоліту на території Казавчина існували поселення Трипільська культура. В свою чергу були виявлені та введені в науковий обіг нові археологічні об'єкти.

До найновіших даних з археологічних пам'яток Середнього Побужжя були віднесені:

- поселення Козачий Яр — 1 розташоване за 7 км на південний — схід від с. Казавчин на високій надпойменній терасі (до 30 м над водою). З північної сторони поселення обмежене крутим правим берегом р. Південний Буг, зі східної — крутими схилами урочища Козачий Яр. Частково зруйноване внаслідок незаконних розкопок та сільськогосподарських робіт. На поверхні відслідковуються залишки будівель, а на розораній площі — уламки кераміки. Під час дослідження були виявлені оригінальні глиняні кружки, які мали, ймовірно ритуальне призначення. Кремнієві вироби трапляються рідко. Дуже часто зустрічається кремнієва галька. На поселені знайдені також крем'яні наконечники стріл та глиняне прясельце.

- поселення Козачий Яр — 2, виявлене О. Пересунчаком (місцевим краєзнавцем) в 2009 р. Розташоване на високому плато. З півночі обмежене високим берегом Південного Бугу, із заходу — схилами Козачого Яру. Пам'ятка майже повністю зруйнована гранітним кар'єром. На поверхні — шари обпаленої глини, уламки кераміки, вироби із кременю. Дослідник висловлює припущення, що Козачий Яр — 2 є частиною поселення Козачий Яр-1.

- поселення Довгий Яр розташоване за 1,5 км на південь від с. Казавчин на високому надзаплавному плато правого берега р. Південний Буг, виявлене О.Пересунчаком в 1998 р. Пам'ятка обмежена з однієї сторони крутим берегом річки та схила- ми яру. Площа майже вся задернована. Розкопки не проводилися. На поверхні зібрані уламки кераміки, знайдено два наконечника стріл у формі вербового листка.

Козацька доба Згадку про Казавчин також можна знайти в польських документах першої половини XVII ст. А в 1674 році знаменитий запорізький отаман Іван Сірко пише листа до московського царя «із-под Козавчина над Бугом». Очевидно, військо Сірка стояло у глибокому урочищі на правому березі Бугу, пізніше назване місцевими жителями «Козачий Яр». Тут же, навпроти Козачого Яру, є брід, через який, можливо, преправлялося козацьке військо. Підтвердженням цього є знахідка у річці наконечника списа та залізного налокітника. В Заваллівському краєзнавчому музеї нині експонується наконечник татарського списа доби Козаччини, знайдений також в цьому урочищі. Характерно, що навпроти Козачого Яру на лівому березі річки простягається інший яр, прозваний Вовчим. Як розповідали місцеві жителі, тут колись знаходили золоті монети та стародавню зброю. Чому яр назвали Вовчим? Припускають, що пов'язана вона з іншим прізвиськом Сірка — вовк. Адже в давнину вовків називали «сірками». Якщо рухатися вверх вздовж яру, то можна вийти до групи курганів періоду бронзи. Як відомо, на деяких з них козаки будували знамениті вежі-фігури, з яких повідомляли про наближення татарської орди. Якщо врахувати, що один із таких курганів є найвищою точкою заваллівських ландшафтів і до недавнього часу тут знаходили монети та гарматні ядра, то можна припустити, що саме в цій місцині був розташований козацький сторожовий пост. Примітно, що і поле між Завалям та Сальковим досі жителі називають Козацьким. За деякими свідченнями ці землі були потім подаровані імператрицею Катериною II козаку Остапчуку.

Гайдамаччина 16 липня 1771 р. в Корсуні були допитані 49 підозрюваних у Гайдамаччині, серед них уродженці Казавчина Гнат Мартиненко та Грицько Вдовиченко.

XIX століття За адміністративно територіальним поділом в період 1846—1917 рр. Казавчин входив до Піщанської волості (Балтський повіт).

XX століття В 1917 році село входить до складу Української Народної Республіки.

Внаслідок поразки Перших визвольних змагань село надовго окуповане більшовицькими загарбниками.

18 — 19 січня 1920 року у Казавчині під час Зимового походу зупинявся на ночівлю Кінний полк Чорних Запорожців Армії УНР. Тут він відсвяткував ВодохрещуКоваленко Сергій. Чорні Запорожці: історія полку. — К.: Видавництво «Стікс», 2012.

Новітній період 1 грудня 1991 року жителі Казавчина взяли участь у Всеукраїнському референдумі, щодо проголошення незалежності України та виборів першого президента.

Демографія Динаміка чисельності населення с. Казавчин 1617—дотепер. РікКількість жителівКількість господарствКількість наймитівКількість коморниківРосіяниЄвреї1617-3 дими----1643-6 димів----1766416712636--18641373168----18751412-----18851350225----18932244448----19011939-----19262691670--9220011136-----

Населення Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1305 осіб, з яких 549 чоловіків та 756 жінок.

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 1136 осіб.

Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: Мова Відсоток українська 97,18 % російська 1,67 % молдовська 0,70 % болгарська 0,18 % білоруська 0,09 %

Генеологія Сповідальні відомості Свято-Михайлівської храму 1818 року відкривають живу панораму тогочасного села. У даному документі закарбовані жителі села від вельмож дворян до працьовитих посполитів.

Дворянські роди: Долинські, Шаповал.

Роди посполитих: Алексійчук, Баранюк, Безносюк, Гордаш, Захаренко, Кот, Лукьянчук, Мазурик, Малюк, Маринюк, Мельник, Плаксій, Почтар, Пустовойт, Путенко, Скрипник, Семенюк, Сухинюк, Тодоращук, Якименко.

Тодішнім настоятелем храму був Микола Далматов.

Голодомор Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СССР 1932—1933 та 1946–1947 роках.

Свідчення про голодомор

Андрієвська Анастасія Іванівна, 1922 р.н. Народилася в селі Казавчин Гайворонського району, Одеська (зараз Кіровоградська) область. Сім'я 8 чоловік (6 дітей). забрали корову, вигнали з хати, за батьком ганялися, відірвали стелю, думали, що там хліб захований, шпичками все покололи. Їли сухий жом, макуху, буряки мерзлі збирали, збирали колоски. Видирали ті торбинки з колосками. Був страшний неврожай, а що вродило — те забрали. Був уповноважений — Чумак, розбив двері, виганяв з хати. Батько ховався від висилки. Для того щоб вижити, мати все продала, вимінювала в євреїв. Виміняла тернову хустку на миску гречки. Гречка була не облуплена — у всіх боліли животи. Забрали корову і телицю — прив'язали біля сільради, а ми з братом украли. Телицю вночі продали, а гроші пішли на хліб. А корову потім знову забрали.

Запорожець Фросина Юхимівна, 1924 р.н. Батьки жили середньо, тримали коня, корову, овець. Батько зразу побоювався іти в колгосп, а тоді вже пішов. Я пам'ятаю, як кіньми їхали, то і я ще їхала на возі. Я була ще малесенька, то мене брали на коліна, давали батіг, то я поганяла ті коні. Поле було у нас далеченько. Помню, шо мама віддавала мене у ясла. Я у ясла ходила. Були у мене брати лиш по батьковій лінії, там було 2 брати і сестра. А по мамі одна я. Та й ті були багато старші, той вже жонатий, а при мені, то вже і цей менший женився. У старшої сестри троє дітей померло у голодовку. 1932 чи 1933 року. Тако, шоб дуже, то у нас голодовка не така була, у нас сім'ї великої не було. Той був жонатий, сестра Сєня була замужем, а середній брат був у армії, а я була сама у батьків. Сєня пішла на діти: два хлопці було і її один, то всі троє померли. То вже після тих вона мала цих двоє. Голод був, бо забірали всьо. Я шось не помню, шоб у нас забірали. Ходили, а чи забірали… Може, хто і ховав, бо за сім'ю думали. У нас була клубніка на городі, тато посадив при долині, то це нас клубніка виручила. То як весна, клубніка достигає, а містечко недалеко, то вони у кошики — і в містечко на базар. Євреї її купляли. Продадуть да шось куплять до хати. А то тато ходили у радгосп на роботу. Не знаю, чи вони ходили, чи їх гонили. То вони там не з'їдять, а мені шось принесуть. Бо там їм давали їсти, десь по 200 грам хліба. З буракового насіння хліб пекли. У нас Буг, то шукали молюски і їли. Рибу ловили і сиру їли, іноді помирали. У нас Левада Попова є, то там квіти такі, шо цибулька внизу, то виривали люди і їли оце. У кого сім'я велика була, то ходили, збирали і їли. Голова колгоспу Ямковий виділив мущин таких посильніше, і викопали братську могилу. Тут у центрі є кладовище, то недалеко від воріт це могила. Викопали яму і звозили з усього села людей. Це Олька Кернаська була удома. Каже: «Заходь і дивись». Зайшов і каже: «Вона ще жива, вона ще дихає». — «Бери. Не вмерла сьогодні, то умре завтра. Завтра я підводи не дам». — «Ну як? Вона ж ще жива». — «Винось, я тобі сказав». Він виніс, кинули у яму, але не закривали земльою. Кинули у яму, а рано чи од холоду, чи од чого вона ожила, а чоловік ішов із зміни, то витягнув її, і скілька днів вона у них була. А у неї десь хлопчик був Міша. То вона тоді дякувала і хоронила того Ямкового, то гарних матюків йому дала: «Це ж ти мене хотів живу поховати та й пішов раньше мене». Саня усьо проміняла, усьо проїла і не вижила. Було ж вбрання. Які не були незжитки, то усьо проміняли. Хреста поставили у цьому році, на Проводи. Там є написано: «Жертвам голодомору і голоду 1947-го року». Братська могила з цеї сторони від воріт, а хреста поставили з теї сторони.

Історія школи села Казавчин