Апеляційний суд Чернівецької області — колишній загальний суд апеляційної (другої) інстанції, розташований у місті Чернівцях, юрисдикція якого поширювалася на Чернівецьку область.
Суд здійснював правосуддя до початку роботи Чернівецького апеляційного суду, що відбулося 12 листопада 2018 року.
Керівництво суду Голова суду — Марчук Валерій Трохимович
Заступник Голови суду – Міцней Володимир Федорович
Керівник апарату суду – Сорохан Іван Васильович
Заступник керівника апарату суду – Котова Наталія Олександрівна
Заступник керівника апарату суду — Сторожук Уляна Євгенівна
Секретар судової палати у кримінальних справах суду – Колотило Онуфрій Олександрович
Секретар судової палати у цивільних справах суду – Яремко Василь Васильович
Історія судоустрою і судочинства на Буковині
Суд і судочинство на Буковині (остання чверть XVIII — початок XX ст.) На Буковині у період 1774—1914 рр. діяли судові установи, які впродовж цього періоду зазнали ряду змін, особливо після прийняття конституції Австро-Угорської імперії 1867 р.
В Галичині, до складу якої у 1786—1849 рр. входила й Буковина, було утворено три судові установи, які, поряд з крайовим судом у Львові, діяли ще в Тарново і Станіславі з 1 січня 1787 р. До Станіславського крайового суду належали Станіславський, Заліщицький, Стрийський, Тернопільський і Буковинський округи.
До середини ХІХ ст. на Буковині, як і в Галичині, для розгляду цивільних справ існували 4 крайових суди, у тому числі в Чернівцях. Кримінальні справи розглядали 8 судів з апеляційною інстанцією у Львові. Крім того, у містах діяли магістратські суди, а по селах функції правосуддя здійснювали мандатори. Суди в той час перебували на послугах державної адміністрації.
Наприкінці XVIII — першій половині ХІХ ст. на Буковині діяли домініальні суди. Згідно з циркуляром королівського Галицького губернаторства від 12 квітня 1787 р. між домініями (володіннями великих землевласників) і судами встановлювалась залежність останніх і нагляд перших. Домінії надавали право дії судам у вирішенні спірних справ, але разом з тим мали право втручатися в правові справи і впливати на їх вирішення. На основі циркуляра Галицького апеляційного суду від 12 липня 1787 р. до юрисдикції домініальних судів належали всі господарські справи, судові карні справи і політичні злочини.
До Станіславського крайового суду (створений 1 грудня 1787 р.) належали цивільні і фіскальні справи по Станіславському, Владищицькому, Стрийському, Тернопільському і Буковинському округах.
Згідно з указом цісаря Йосифа ІІ від 15 лютого 1787 р. всі кримінальні і політичні справи належали до кримінального суду і обов'язково підлягали сплаті судового мита. 13 лютого 1822 р. Галицький апеляційний суд видав циркуляр про компетенцію судів та суддів.
Аналізуючи документальні матеріали, встановлено, що оскаржити рішення суду першої інстанції будь-яка сторона судового процесу мала право впродовж 8 днів, а в торгових справах — 3 днів з дня ухвалення рішення. Про зміст оскарження сторона повинна була повідомити суд першої інстанції і подати заяву. Суд першої інстанції передавав заяву в апеляційний суд.
На основі імператорського указу від 4 лютого 1826 р. і декрету Придворної канцелярії від 10 лютого 1826 р. в буковинському краї, як і в усіх інших округах Галичини, всі кримінальні управи були відділені від цивільних управ юстиції і замість існуючого до цього часу Буковинського крайового суду створювалися два відокремлені суди:
- для розгляду кримінальних справ усієї території Буковини — цісарсько-королівський кримінальний суд у Чернівцях;
- для розгляду цивільних справ усіх станів Буковини і незнатних станів у Чернівцях — міський і крайовий суди.
На основі імператорського розпорядження від 8 жовтня 1853 р. в герцогстві Буковина створено Крайовий суд з колом дій, визначених чинним австрійським законодавством. Він почав діяти з 1 грудня 1853 р. До його компетенції належало провадження цивільних справ.
Для всієї Галичини один вищий апеляційний суд створено у Львові. Він був другою інстанцією для крайових судів і третьою та останньою для повітових судів, але лише з цивільних справ.
Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні, створений цісарським патентом від 7 серпня 1850 р.
Прогресивним на той час було створення судів присяжних. 11 вересня 1849 р. імператор Франц Йосиф І видав патент про вибори присяжних судів. Контроль за виконанням цього закону було покладено на міністра внутрішніх справ і міністра правосуддя. Законом від 23 травня 1873 р. внесено ряд змін щодо дії суду присяжних та проведення виборів присяжних.
Документально підтверджено, що наприкінці 60-х років ХІХ ст. остаточно впорядковано систему судочинства на Буковині. Закон від 11 червня 1868 р. проголошував створення окремих органів судової влади. Вони набували чинності з 30 серпня 1868 р. Нижчою судовою інстанцією визначено повітові суди в Дорні, Гура-Гуморі, Кимполунзі, Кіцмані, Радівцях, Сторожинці, Сучаві, Вижниці, Заставні. Для військовослужбовців існували окремі військові суди трьох інстанцій: військовий суд, вищий військовий суд і Верховний військовий трибунал.
На Буковині були створені спеціальні суди, які розглядали спірні питання з підприємницької діяльності, промислового виробництва, торгівлі. Конфлікти між підприємцями і робітниками, а також робітниками одного і того ж підприємства вирішував Чернівецький промисловий суд, заснований у 1896 р. У Чернівцях діяв також третейський суд кас взаємодопомоги, гірничих товариств, а також комерційний суд.
Всі судді проголошувалися незалежними і призначалися імператором довічно. Суддями могли бути австрійські громадяни чоловічої статі, які мали вищу юридичну освіту, і після 3-річної практики успішно склали письмовий і усний іспити.
Відновлення суду присяжних за Конституцією Австрії 1867 року та його правовий статус на Західноукраїнських землях 28 лютого 1867 р. з ініціативи імператора Франца-Йосифа були прийняті два закони, на підставі яких Австрійська імперія була трансформована в дуалістичну монархію Австро-Угорщину. Серед українських земель австрійська влада поширювалася на Галичину та Буковину, а угорська — на Закарпаття. 21 грудня 1867 р. Австрійський рейхсрат затвердив австро-угорську угоду та нову Конституцію.
Австрійська конституція складалася з п'яти конституційних законів, одним із яких був Основний державний закон про судову владу. У його ст. 11 було встановлено правову норму, за якою кримінальні справи про тяжкі злочини та злочини політичного характеру, а також вчинені шляхом друку, повинні були вирішувати суди присяжних. Звісно, вона не могла одразу вступити в дію, адже на той час в Австро-Угорщині не існувало судів присяжних. Відтак була потреба в прийнятті спеціального закону, який би їх утворив і визначив організаційно-правові та процесуальні основи діяльності цих органів.
9 березня 1869 р. в Австрії було прийнято закон про введення суду присяжних, який був спрямованим на реалізацію конституційних положень про відновлення діяльності суду присяжних. У преамбулі цього документа зазначалося: «для виконання положень ст. 11 конституційного закону про судову владу від 21 грудня 1867 р. ще перед вступом у дію нового кримінально-процесуального кодексу, приймаючи до уваги зафіксовані у скарзі проступки і злочини, за згодою обох палат імператорської ради оголошується розпорядження про наступне…». Отож, можна вважати, що потреба у відновленні суду присяжних була настільки істотною, що тогочасний законодавець вирішив прийняти спеціальний закон ще до прийняття нового КПК, яке відбулося 23 травня 1873 р.
Відповідно до § 16 Закону про введення суду присяжних 1869 р. суд присяжних складався із судової палати і дванадцяти присяжних (лава присяжних). Судова палата складалася із голови і двох суддів, а якщо розглядалася справа про злочин, за який передбачалося покарання більше як п'ять років позбавлення волі, то чотирьох суддів, та секретаря судового засідання. Голова Вищого крайового суду призначав на строк одного року заступника голови, суддів і двох запасних суддів до складу палати в суді присяжних з числа суддів відповідного суду, при якому функціонував суд присяжних.
Голова суду першої інстанції зазвичай головував на засіданнях суду присяжних. Це вказувало на важливість інституту суду присяжних у тогочасній судовій системі. На момент прийняття закону про введення суду присяжних 1869 р. судова система Австрії була доволі складною. Крім загальних судів, діяли різноманітні спеціалізовані суди (торговельні, промислові, військові тощо). Система загальних судів складалася з чотирьох ланок: повітові суди, крайові та окружні суди, вищі крайові суди, Навищий касаційний трибунал у Відні. З-поміж названих судових органів суди присяжних діяли при крайових і окружних судах, адже саме їм були підвідомчі справи, вирішення яких потребувало участі присяжних.
Сесія суду присяжних відбувалася, як правило, раз у три місяці, проте Вищий крайовий суд був уповноваженим визначати за потребою частіше проведення сесій суду присяжних (§ 17 Закону 1869 р.). На кожне засідання суду присяжних викликалися визначені у службовому списку 36 присяжних, із числа яких відбиралися дванадцять необхідних присяжних, які займали лаву присяжних в кожній окремій кримінальній справі (§ 18 закону 1869 р.).
Суд повинен був повідомити кожному відповідачеві прізвища членів судової палати, запрошених на суд присяжних, і список 36 присяжних не пізніш як за три дні перед днем, коли мало відбутися судове засідання (§ 19 закону 1869 р.).
Відповідно до § 20 закону про введення суду присяжних 1869 р. безпосередньо перед початком судового засідання на закритому засіданні суду присяжних у присутності позивача, потерпілого, відповідача і його захисника, а також запрошених присяжних відбувалася процедура формування лави присяжних. Вона починалася після перевірки присутності присяжних секретарем. Якщо хтось із присяжних не з'явився, голова доповнював їх кількість до 36 осіб. Він ставив на місце відсутніх присяжних таку ж кількість запасних присяжних, причому в тій послідовності, в якій відбувалося виймання прізвищ запасних присяжних з урни.
Закон про введення суду присяжних 1869 р. не містив норм стосовно вимог до присяжних і порядку складання їх списків, залишивши в дії норми попереднього законодавства. У Буковині до списків присяжних у 1869 р. входило 300 осіб, у 1871 р. — 339, у 1875 р. — 324. В числі цих присяжних перебували такі авторитетні тогочасні особистості як Василь Волян, Антон Кохановський, Йозеф Помпе, Костянтин Томащук та ін. Отож, норми нового закону на західноукраїнських землях почали діяти у тому ж 1869 р. на відміну від правобережних українських губерній Російської імперії, де суди присяжних утворювалися значно повільніше.
Паралельно з Австрією в 1869 р. суди присяжних були утворені також і в Угорщині, однак їх компетенція обмежувалася тільки кримінальними справами про злочини, вчинені шляхом друку. Відтак можна вважати, що суди присяжних у Галичині, Буковині та Закарпатті були відновлені майже одночасно. Таким чином, трансформація Австрійської імперії у дуалістичну монархію викликала необхідність відновлення правових інститутів, ліквідованих в часи неоабсолютизму. До них, безперечно, належав суд присяжних, значення якого в тогочасній правовій системі підтверджували і окрема стаття про нього в Конституції 1867 р., і прийняття у 1869 р. спеціального закону про введення суду присяжних. Зміст згаданого документа цілком відповідав тогочасним європейським стандартам (насамперед французькому КПК 1808 р.) судівництва за участю присяжних. Він чітко розподілив процесуальну компетенцію між палатою (професійними суддями) та лавою (присяжними), а також надав відповідні гарантії сторонам судового процесу. Згодом закон про введення суду присяжних 1869 р. було кодифіковано до складу австрійського КПК 1873 р. без істотних змін у змісті статей.
Суд на Буковині у складі Румунії (1918—1940 рр.)