Згін населення з Правобережної України в Лівобережну (1711—1712) — насильне переселення (депортація) мешканців Правобережної України в Лівобережну (Гетьманщину), яке було проведено московською владою за наказом Петра І.
Згін населення з площі близько 35 000 кв² проведений наприкінці грудня 1711 і в січні-лютому 1712. За різними оцінками, було зігнано від 100 до 200 тисяч мешканців.
Рішення про згін було наслідком втрати Москвою правобережжя Дніпра внаслідок укладення Прутського миру.
Також існує пояснення, що рішення прийнято у відповідь на нелояльне ставлення українців Правобережжя до московської влади, і що такому рішенню передували перехід Івана Мазепи та запорожців на бік шведського короля Карла ХІІ під час Північної війни в Україні (1708 р.), а також велика підтримка населенням та козацькими полками гетьмана Пилипа Орлика під час його походу на Правобережну Україну (1711 р.).
Згін був добре спланований. Загальну відповідальність за його проведення ніс фельдмаршал Борис Шереметєв, безпосередньо ж провів генерал , в розпорядженні якого при цьому був кавалерійський корпус з п'яти полків та деякі нерегулярні військові частини.
За задумом Бориса Шереметєва, лівобережне козацьке військо мало допомогти переганяти населення, проте жоден з документів не засвідчує його участі. Це наводить на думку, що лівобережний гетьман Іван Скоропадський свідомо уникав участі у згоні, не бажаючи зіткнути лівобережне козацтво з правобережним, а також розумів, що влаштування зігнаних у Лівобережній Україні є справою надзвичайно складною. Це не завадило йому на початку згону, на прохання Шереметєва, звернутися до населення Правобережжя з універсалом, що закликав його переходити на лівий берег Дніпра.
Активністю у здійсненні згону відзначився правобережний білоцерківський полковник Антон Танський. Допомогу Ренне надали ще два правобережних полковники — чигиринський Гнат Ґалаґан і брацлавський Григорій Іваненко.
Передумови Згін населення був часткою процесу боротьби за контроль над українською територією, розпочатого поразкою гетьмана Мазепи та короля Карла ХІІ під Полтавою в 1709 р. Османська імперія, схвильована посиленням Московського царства, в листопаді 1710 р. оголошує йому війну. Користуючись цією ситуацією, обраний після смерті Мазепи гетьманом Пилип Орлик, здійснює похід на Правобережну Україну, який через низку причин, закінчився невдачею.
Більша частина правобережних козаків та звичайних мешканців підтримала Орлика під час його походу, що призвело до їх подальшого переслідування московською владою. Реакція московської влади вилилася в терор, оголошений як розправа над «винними», насамперед над козацькою старшиною.
Генерал-лейтенант князь М.Голіцин доносив Петру І з Боярки 24 квітня 1711 р.: «а которая старшина здешних заднепровских полков были при изменнике Орлике, которых могли мы сыскать, отсылаю в Киев; а многие еще не сысканы и тех велел сыскивать и отсылать по тому ж в Киев»Война с Турцией 1711 года (Прутская операция): Материалы / Изд. А. З. Мышлаевский // Сборник военно-исторических материалов. СПб, 1898. Вып.12, С.81 Петро І писав О.Меншикову з Яворова З травня: «Заднепровская Украина вся было к Орлику пристала, кроме Танского и Калагана, но оною ж изрядно наши вычистили»Письма и бумаги императора Петра Великого. М., 1962—1992. Т.11. Вып.1. С.216.
Зовнішньополітична ситуація У 1710 р. Варшавський сейм нарешті ратифікував Вічний мир 1686, завдяки даній московською стороною обіцянці повернути Правобережжя Речі Посполитій найближчим часом.Артамонов B.A. Россия и Речь Посполитая… С.42. Ця ратифікація дала змогу Московському царству дипломатично закріпити за собою Лівобережжя та Київ і відкинути твердження, що вона володіє ними незаконно. Ці твердження були поширювані українським козацтвом (особливо орликівцями та запорожцями), Османською імперією і Кримським ханством.
Виникнення ідеї переселення Після походу Орлика московська влада почала обговорювати питання про необхідність примусового виселення мешканців Правобережної України на Лівобережжя щоб, у разі повторного нападу Пилипа Орлика, позбавити його можливої підтримки з їхнього боку. Не виключено, що ця ідея належала гетьману Івану Скоропадському.
З листа київського губернатора Д.Голіцина до Скоропадського від 8 березня 1711 р. відомо, що Скоропадський для початку запропонував зігнати на лівий берег Дніпра жителів міст Корсуня, Кальниболот, Лисянки та Чигирина (та навколишніх сіл), в напрямі яких рухався Пилип Орлик, і при цьому «жилья их … попалити и пусто оставляти».Материалы для отечественной истории / Изд. М.Судиенко. К., 1855. Т.2: Письма к гетману Скоропадскому
2 травня 1711 р. київський губернатор князь Д.Голіцин нагадав Скоропадському листом, надісланим з Києва, що він, гетьман, «о изгнании сегобочных людей еще зимою двоекратно до двора царского величества изволил писать, но токмо на оное резолюции не получил»Материалы для отечественной истории / Изд. М.Судиенко. К., 1855. Т.11. Вып.1. С.216.
24 квітня М.Голіцин запитував листом з Боярки Петра І, що робити з населенням Правобережжя: дозволити йому далі тут перебувати чи «за Днепр выгнать, понеже бо сей бок, кроме Белоцерковского полку, весь был в измене. И ежели паки учинится приход неприятельский в здешний край, чтоб к нему такие лехкомысленные воры паки не пристали»
Структура полків та території Правобережжя у 1711 р На час згону 1711—1712 pp. Правобережжя адміністративне ділилося на сім полків, підконтрольних Московському царству і певною мірою Івану Скоропадському. На території Київського воєводства їх було п'ять (Білоцерківський, Богуславський, Канівський, Корсунський, Чигиринський), на території Брацлавського воєводства — два (Брацлавський, Уманський)Война с Турцией 1711 года (Прутская операция): Материалы / Изд. А. З. Мышлаевский // Сбор ник военно-исторических материалов. СПб, 1898. Вып.12, С.62, 73, 79, 81, 83, 107, 230, 259, 313
На початок 1711 полковниками були в Богуславському полку — Самусь (Самійло Іванович), у корсунському — Андрій Кандиба. Вони, разом з невизначеними полковниками Уманського та Канівського полку приєдналися до гетьмана Пилипа Орлика під час його походу на початку 1711 р., за що після відступу гетьмана були схоплені московськими військами.
Іншими полковниками у 1711 були — білоцерківський полковник Антон Танський, чигиринський Гнат Галаган, брацлавський Григорій (Григораш) Іваненко. Під час походу Орлика і після нього вони виступали на боці Московського царства. Вони також були активними виконавцями царського указу про примусове переселення з правого берега Дніпра на лівий.
Рішення московської влади
Наказ Петра I 23 вересня 1711 р. Петро I видав наказ, яким зобов'язував полковників Правобережжя («тогобочной заднепрской Украины») зі своїми полками перейти на Лівобережжя («в Малую Россию»). Указ був розісланий всім правобережним полковникам. Поява указу вмотивована в ньому тим, що Правобережжя «надлежит оставить полякам», згідно з вічним миром 1686 р.Письма и бумаги императора Петра Великого. М., 1962—1992. Т.11. Вып.2. С.150-151
Про згін ідеться в преамбулі й основній частині указу. Указ насамперед адресувався «полковникам с полковою, сотенною и рядовою козацкою старшиною ис козаки и протчими, в подданстве нашем верно быть желающими», тобто йшлося про козацтво всіх рангів і некозаків («протчие»). В основній частині сказано, що перехід на лівий берег Дніпра полковникам «накрепко повелевается» здійснити «немедленно».
З наказу зрозуміло, що перехід передбачався для козаків як обов'язковий, а для некозаків — як добровільний: царський уряд планував вирішити насамперед проблему правобережного козацтва, як організованої військової сили. Але подальші події переконують, що дозвіл добровільного переселення для цивільних людей мав лише заспокійливий характер: насправді переселення було застосовано до всіх мешканців.
Добровільність переселення не поширювалась на некозацьке населення, яке мешкало разом з козаками вздовж Дніпра від містечка Трахтемирова на півночі до гирла Тясмину — в районі, який за вічним миром мав бути безлюднийПСЗРИ. Собр.1-е. Т.2. № 1186; Volumina legum. T.6. S.76.; в указі зазначено, що у цій місцевості «со всех местечек, сел и деревень обитателей перевесть в Малую Россию». У листуванні з Шереметєвим Петро I зазначав: «И которыя городы и места написаны в вечном миру с поляки быть пусты, оныя все сжечь и разорить»Письма и бумаги императора Петра Великого. М., 1962—1992. Т.11. Вып.2. С.56, 73
Наказ націлював на перехід правобережців у лівобережні полки, «где кто пожелает, з женами и детми и с их движимыми пожитки». Також обіцялась для старшини компенсація майна: «А кто тамо какие свои маетности, хуторы и протчие заводы оставит, то от нас, государя, нашего царского величества в Малой России маетности получит також».
Лівобережна Україна (в ті часи також згадується як Мала Росія або Гетьманщина) у 1711—1712 pp. складалася з наступних полків: Гадяцького, Київського, Лубенського, Миргородського, Ніжинського, Переяславського, Полтавського, Прилуцького, Стародубського і Чернігівського.Gajecku G. The Cossack Administration of the Hetmanate. Cambridge, Mass., 1979. V.l-2.
«Пункти» Шереметєва До кінця листопада в напрямі реалізації царського указу нічого не було зроблено.
16 грудня Борис Шереметєв зазначав, що він «кушав с генералом Реном […] а после отъезда оставил господина генерала Рена, а что ему чинить предложено, тому даны пункты и вписано ниже сего»Фельдмаршал граф Б. П. Шереметев: Военно-походный журнал 1711 и 1712 гг. / Издание Военно-Ученого Комитета Главного штаба. Под ред. … А. З. Мышлаевского. СПб, 1898. С.103 Пункт 1 зазначав «быти по указу в Белой Церкви или где случай покажет по вашему рассуждению.» Пункт 2 зазначав, кого саме треба висилати: «перешедших из малороссийских городов на сю сторону Днепра, как полковников, так и старшину и всех казаков, мужиков пашенных, выслати за Днепр», причому це має стосуватися усіх семи правобережних полків. Також в пункті 2 зазначалося, що мешканці мають бути позбавлені всіх припасів: «Немировскую крепость всю разорить, а жителей, казаков с их женами и с детьми, и с их пожитки выслать за Днепр. А которые тутошние обыватели идтить не похотят, тех оставить в Немирове, токмо у тех оставших как хлеб, так и сено все забрать и ничего не оставить того ради, дабы воевода киевский с своими адгерентами в оное место не вступил и довольство ни в чем не имел» Пункт 3 зазначав, що після цього війська повинні були підійти до Дніпра і одночасно переганяти за Дніпро всіх жителів «со всем, а крепости учиненные и жилище их разорить». Половина Білоцерківського полку мала на чолі з його обозним або одним із сотників чинити згін на північ від Білої Церкви — в районі Хвастова та в інших селах цього полку у напрямку Києва. Пункт 4 зазначав, щоб офіцери і солдати мають порядно ставитися до населення «дабы тем людям, кои за Днепр будут высылаться, никаких обид не чинили и выход не запрещали, и досаждения и непорядков не показывали, но во всем со оными ласкаво поступали» Пункт 5 передбачав, що після завершення перегону частина московського війська була зобов'язана стати, не руйнуючи фортець в Стариці, Ковсові, Лисянці, Ольшанці, Черкасах (нерегулярні війська), і також в Ольшанці, Богуславі, Корсуні й Каневі (драгунські полки) — щоб протистояти можливим нападам київського воєводи і запорожців або татар. Пункт 6 зазначав, що друга половина Білоцерківського полку повинна провести виселення й руйнування житла у придніпровській смузі — у містечках Крилові, Чигирині, Воронкові, Вужині, Боровиці, Сокільні, Мошнах, Трехтемирові і Ржищеві та в прилеглих до них селах. Однак розташовані в тій же смузі містечка Черкаси і Канів не мали бути зруйновані, оскільки у них війська певний час стоятимуть і далі.