Німецький кінематограф є значним пластом світового кіномистецтва і включає численні шедеври кінематографу, починаючи з німого кіно і закінчуючи сучасними авторськими роботами.

1895—1918: епоха піонерів кінематографу Історія розвитку кінематографу Німеччини бере свій початок в рік народження кіно: вже у 1895 році, за два місяці до братів Люм'єр, що показували своє «Прибуття потягу» в Парижі, в берлінському палаці Вінтергартен (Wintergartenpalais) брати Складановські організували для публіки перегляд коротких стрічок за допомогою власного винаходу — так званого «біоскопу». Проте апарат Складановських через дорожнечу своєї технології не зміг конкурувати з проєктором Люм'єрів, який використовувався не лише для проєкції зображення, але і для зйомки.

Новий вид розваги, яким став кінематограф, швидко завоював популярність серед «вищого суспільства» Німеччини, проте так же швидко ця популярність стала масовою, і короткі фільми вже всюди показувалися як ярмаркові атракціони звичайним городянам і робітникам. Намети, в яких проходили кіносеанси, називалися в простолюдді «кінтоппи». Примітивному «сінематографу» намагалися протистояти люди, зацікавлені в ньому як в мистецтві.

Пожвавлення почалося після 1910 року коли на кінематограф в Німеччині стали звертати увагу знамениті театральні актори і режисери, що раніше, як і в інших країнах, до кіно ставилися зневажливо. Цю активну зацікавленість в кіно почав проявляти і видатний німецький театральний режисер Макс Рейнгардт, у якого навчалося багато згодом іменитих режисерів (Мурнау, П. Лені, Е. Любіч, П. Вегенер, В. Дітерле, О. Премінґер) і акторів — К. Фейдт, Е. Яннінгс, Марлен Дітріх. Період з 1910 по 1914 рік деякі історики називають часом «літературного кінематографу», бо в роботі над створенням фільмів брали участь такі відомі німецькі і австрійські драматурги, як Артур Шніцлер, Герхарт Гауптман, Герман Зудерман та реформатор театру Макс Рейнгардт.

В Німеччині знімаються перші художні кінострічки з більшою тривалістю і покладеною в основу літературною складовою (наприклад «Блакитна миша» (1912) та «Інший» (1913) режисера Макса Мака, «Празький студент» (1913) та інші).

До 1914 року більші частину показуваного кіно складали німі фільми, що імпортувалися, передусім з Данії та Італії. Як і у всьому світі, німецька публіка виявилася схильна до «феномену кінозірок»: вона хотіла бачити в нових фільмах певних кіноакторів. Серед перших німецьких кінозірок тих часів — Генні Портен і данка Аста Нільсен. Крім того, кінострічки, що мали касовий успіх, відразу ж забезпечувалися продовженнями і перетворювалися на серіали. Таку масову кінопродукцію довоєнного кіно забезпечували режисери Ернст Любіч, Ріхард Освальд та Джое Май. Любич знімав, як правило, фарсові комедії і драми («Фройляйн Мильна Піна», «Цукор і кориця», обидва — 1915). Освальд ставив фантастичні та пригодницькі фільми, а також екранізації, знявши, зокрема, «Собаку Баскервілів» за А. Конан Дойлом (1914/1915), «Казки Гофмана» (1916, за кількома новелами Ернстаа Теодора Амадеа Гофмана) і «Портрет Доріана Грея» (1917, за романом Оскара Вайлда). Виключно у пригодницькому жанрі працював Джое Май, що робив наголос головним чином на поліцейські фільми, що були своєрідними серіали із цілої низки самостійних стрічок з тим самим головним героєм (за цією схемою з 1960-х років знімаються «бондівські» фільми). Таким героєм у Мая став детектив Стюарт Веббс, що уперше з'явився у фільмі «Таємнича вілла» (1914). З детективних серіалів почав у той час свою кар'єру і режисер Фріц Ланг.

Бойкот французьких кінофільмів, пов'язаний з Першою світовою війною, спровокував деяку кризу кінопрокату тих років; власникам закладів, що показували кіно, доводилося відшкодовувати виниклу нестачу фільмів номерами танців вар'єте. Проте вже до 1916 року в Німецької імперії налічувалося понад 2000 постійних місць кінопоказу. 1917 року з заснуванням наполовину державної кінокомпанії UFA (Universum Film AG) німецька кіноіндустрія набуває структурованості і підтримки державної казни. Цей крок влади Німеччини був обумовлений тим, що кінематограф як жодний інший вид мистецтва не виявився ефективним знаряддям пропаганди. Під егідою армії Німецької імперії виникали так звані «фільми Вітчизни» («Vaterlandische Filme»), що зверталися до патріотичних почуттів глядачів; глядачі ж, у свою чергу, не хотіли споживати цей товар без розважальної складової. Тож поступово зростаюча кіноіндустрія Німеччини, на той момент найбільша в Європі, була вимушена фінансувати знімання і таких стрічок.

1918—1933: перехід до звукового кіно

Відразу після війни у німецькому кінематографі панували дві групи фільмів, — перша ретельно розробляла мотиви сексуального життя, схиляючись до відвертої порнографії. Ці фільми з'явилися на хвилі сексуальної освіти, яка заохочувалася владою довоєнної Німеччини. Еротичні стрічки були особливо модними у 1919 році, а потім їх виробництво пішло на спад. Найпродуктивнішим у цьому напрямі був режисер Ріхард Освальд, який зняв у цей період такі стрічки, як «Хай буде світло!» (1917), «Проституція» (1918), «Не такий як усі» та ін. Іншим різновидом фільмів, модним в післявоєнний час, були історичні стрічки. В цьому напрямі активно працювали режисери Джое Май («Індійська гробниця», 1921), Ернст Любіч («Мадам Дюбаррі» 1918—1919, «Дружина фараона», 1921) та ін.

З 1919 року в німецькому кінематографі переважає кіноекспресіонізм: такі його зразки як «Кабінет доктора Калігарі» (1919, режисер Роберт Віне) і «Носферату. Симфонія жаху» (1922, Фрідріх Вільгельм Мурнау) стають кінокласикою і роблять значний вплив на подальший розвиток кіномистецтва. Кіноекспресіонізм Німеччини зробив значний вплив на похмуру естетику, що склалася пізніше, фільмів жахів і детективних стрічок. Такі режисери, як Жан Кокто і Інгмар Бергман, за власним визнанням черпали натхнення в цих фільмах. Крім того, критики відмічали дуже сильні тенденції до зображення апокаліпсису й авторитаризму в німецькому кіно цього періоду. Стильовим відгалуженням у німецькому кінематографі можна також назвати ряд картин, що містять соціальну критику і поступово вступаючих в дискусію з експресіоністами (яскравий представник, — Георг Вільгельм Пабст, «Безрадісний провулок» 1925 року та інші фільми).

Основою реалістичного кіномистецтва у Німеччині 1920-х років став жанр камершпіле — камерних драм, у яких зображалося життя дрібної і середньої німецької буржуазії. Принципи цього жанру найбільш послідовно були виражені у сценаріях Карла Маєра. Режисери камершпіле відмовилися від монументальних постановок. Місцем дії їх стрічок стали вулиці і площі міст, тісні квартири, брудні сходові майданчики, жалюгідні і злиденні крамнички. Серед режисерів, що працювали в цьому жанрі були Лупу Пік («Скалки», 1921, «Святвечір», 1923), Леопольд Йєснер («Чорний хід», 1921, спільно з Паулем Лені), Карл Ґруне («Вулиця», 1923) та інші. До фільмів «каммершпіле» тісно примикає ціла група фільмів, що отримала в історії кінематографу назву «вуличних». Серед фільмів знятих у цьому жанрі: «Примара» (1922) Фрідріха Вільгельма Мурнау, «Полум'я» (1923) Ернста Любіча, «Вулиця» (1923) Карла Ґруне, «Ню» (1924) Пауля Циннера, «Безрадісний провулок» (1925) Георга Вільгельма Пабста, «Асфальт» (1929) Джое Мая та ін.

У часи Веймарської республіки лише в одному Берліні кіновиробництвом займалося понад 230 кінокомпаній; збудовані кінопавільйони в Бабельсберзі дозволяли здійснювати усе масштабніші постановки. Найяскравішим прикладом розквіту кіновиробництва в Німеччині стало створення у 1927 році Фріцем Лангом грандіозного кіновидовища «Метрополіс», у якому брало участь понад 36 000 статистів, а оператор Ежен Шюффтан уперше повною мірою застосував винайдений ним самим прийом «дзеркальних поєднань» (комбінування двох зображень в одне), що став революційним для подальшого розвитку операторського мистецтва і згодом названий «прийомом Шуффтана». До середини 1920 років в Німеччині щосили будувалися велетенські кінотеатри на 1600 і більше місць.

Німецьке німе кіно стало однією з прибуткових статей бюджету Німеччини. В той же час, валюта, що знецінилася, нестабільна економіка і декілька кінематографічних суперпроєктів, що обернулися фінансовим крахом, примушували кінематографістів маневрувати у своїх картинах між блиском і убогістю. Остання причина (дорогі постановки, що провалилися в прокаті) змушувала деяких кінематографістів шукати нові можливості творчості за океаном (наприклад, відомий режисер та актор Ернст Любіч, що емігрував у 1923 році до Сполучених Штатів Америки). Більше того, фільми соціальної і моральної тематики, питання що зачіпали теми абортів, проституції, гомосексуальності, наркоманії, піддавалися різким нападкам з боку консервативно налаштованої критики і цензури, що почала формуватися. Проте разом із загальним розвитком масового кіно отримувало розвиток і документальне та експериментальне кіно.

У 1927 році компанія Universum Film AG стала частиною консервативного концерну Альфреда Гугенберга, а в його продукції переважали фільми про подорожі до далеких країн, які рядовий глядач міг побачити лише купивши квиток в кіно.

Наприкінці 20-х років настає епоха звукового кіно. Знімаються такі фільми, як «Блакитний ангел» (1930) з Марлен Дітріх, «Берлін-Александерплац» (1931), а також екранізація «Тригрошова опера» Бертольта Брехта (1931). Фріц Ланг зняв декілька картин, серед яких його перший звуковий фільм «М». Вже у 1932 році в країні було відкрито понад 3800 кінотеатрів, де демонструвалося звукове кіно.

1933—1945: кінематограф у Третьому Рейху З приходом в Німеччині до влади націонал-соціалістів понад півтори тисячі видатних кіномитців емігрували з країни (серед інших Фріц Ланг, Марлен Дітріх, Петер Лорре, Еріх Поммер, Елізабет Бергнер та інші). Зважаючи зростаючу антисемітську політику багато кінематографістів єврейського походження були вимушені припинити роботу.

У 1934 році держава ввела попередню цензуру фільмів, а в 1936 році була офіційно скасована кінокритика. До виробництва допускалися тільки ідеологічно витримані фільми. Усю кінопродукцію, що вийшла в період націонал-соціалізму, можна умовно розділити на дві категорії: це передусім фільми розважального характеру («Пунш з паленого цукру» Гельмута Вайса, 1944) і пропагандистські фільми («Єврей Зюсс», 1940), численні постановки про Фрідріха Великого). В цілому фільми цього періоду пропагували принципи «обраності німецького народу» і «верховенства фюрера».

В середині 1936 року в країні був введений в дію закон про віднесення до компетенції міністерства пропаганди Німеччини повноважень з видачі дозволів на прокат іноземних фільмів. Фактично на випуск кінофільмів не-німецького виробництва була накладена заборона, і з 1937 року кіноіндустрія остаточно перейшла під державний контроль. Виробництво розважального кіно було проголошене однією з цілей держави. Потужна підтримка кінематографу урядом націонал-соціалістів мала і свої плюси: держава вкладала значні кошти в розвиток кінопромисловості, дозволяючи їй, у свою чергу, удосконалюватися в технічному плані. Було налагоджено виробництво перших кольорових стрічок, проте до цього було знято ще декілька чорно-білих, таких, що стали згодом класикою кінематографу і що багато в чому зумовили його розвиток на роки у світовому масштабі: Лені Ріфеншталь у своїх документальних кінострічках про з'їзди націонал-соціалістичної партії Німеччини і Олімпійські ігри, що проходили у Берліні, показала найвищий рівень володіння технікою кінозйомки, створивши такі наповнені спокусливою естетикою тоталітаризму картини, як «Тріумф волі» і «Олімпія».

Виникає наступний феномен: з посиленням ситуації на Східному фронті росли касові збори німецького кіно. У 1943—1944 роках вони складали вже мільярди рейхсмарок.

1945—1980: дві Німеччини, або конфлікт поколінь в кіно

Післявоєнний час