Номер опуса (скорочено op. від , що означає «твори мистецтва») — номер, який дозволяє ідентифікувати більшість творів класичної музики. Номери зазвичай присвоюються хронологічно, за датою створення або публікації, і перед ними стоїть абревіатура op.
Номер опуса Латинською мовою opus означає «робота», «твори мистецтва». Після скорочення op. пишеться число, яке класифікується за датою створення або публікації музичного твору.
Ймовірно, використання номера опуса з'явилося наприкінці епохи Відродження під час творчості італійського композитора Лодовіко да Віадана у 1597 році. Його використання розвинулося у 17 столітті, але номер опуса став поширеним з 18 століття завдяки розвитку видавничої справи та появі авторського права. Широковживаним номер опуса став у епоху романтизму. У сучасних музичних записах ним відносно нехтують, віддаючи перевагу власним назвам творів.
Створення каталогу за номерами опусів може бути ініційовано самим композитором або його видавцем. Номер опусу може охоплювати один або кілька творів. У цьому випадку до номера опусу додається ще один номер, щоб вказати місце твору у збірці. Наприклад, у випадку «Струнного квартету соль мажор, op. 18 n 2» Людвіга ван Бетховена. Загалом творчість Бетховена складається зі 138 опусів, Брамса — зі .
Окрім практичного аспекту, номер опусу може мати також символічний вимір. Зокрема, Роберт Шуман зберіг номер опуса 6 про запас для своїх «Танів Давида», написаних та опублікованих після «Карнавалу», op. 9 та Соната для фортепіано n 1 op. 11, цикл цитує мазурку з «Музичних вечорів» op. 6 Клари Шуман.
Інші назви Абревіатура op. posth. може використовуватися для посмертних творів (композицій, опублікованих або виявлених після смерті автора), хоча ця практика не завжди дотримується, як у випадку з 4 та 5 Симфонії Мендельсона.
Німецька абревіатура WoO () позначає твори (зазвичай другорядні), яким не присвоєно номер. Латинська назва: op. deest (опус відсутній).
Проблема з каталогом робіт У деяких випадках дати створення або публікації точно невідомі, як це стосується багатьох композиторів епохи бароко, а також ранніх творів Моцарта. У таких випадках зазвичай використовується нумерація з тематичного каталогу, складеного авторитетним спеціалістом. Наприклад, Bach Werke Verzeichnis, який зазвичай називають абревіатурою «BWV», — це тематичний каталог творів Йоганна Себастьяна Баха, створений у 1950-х роках Вольфгангом Шмідером.
Інший, менш вдалий приклад: твори Йоганна Крістіана Баха зазвичай індексуються відповідно до номерів опусів, присвоєних їхнім першим видавцем. Невдалим наслідком є те, що якщо вони були опубліковані різними видавцями, різні твори можуть мати однаковий номер. Наприклад, Op. 18 позначає його «Шість великих увертюр», а також його «Дві симфонії» та «Чотири сонати та дуети». Твори Боккеріні страждають від тієї ж редакційної плутанини. Твори Моцарта перелічені з використанням системи нумерації «KV» для Köchel Verzeichnis або «Каталог Кьохеля» або «K», названої на честь Людвіга фон Кьохеля, автора у 1862 році «Вичерпного хронологічного та тематичного списку музичних творів Вольфганга Амадея Моцарта» (). Цей каталог зазнав кількох редакцій, в ході яких додано нові твори та вилучено інші, які переприписані іншим композиторам.
Кілька творів Фредеріка Шопена без номерів опуса перелічено згідно з каталогом Кобилянської («KK»), названий на честь польської музикознавчині Кристини Кобилянської, авторки тематичного та бібліографічного списку творів Шопена 1979 року Thematisch-bibliographisches Werkverzeichnis.
Див. також Magnum opus
Джерела