Мико́ла-Любоми́р Микола́йович Дрогомире́цький (лицар Сас де Говора; , Снятин — , Чернівці) — український правник, представник відомої династії галицьких приватних нотаріусів у Чернівцях, громадсько-політичний діяч на території Буковини, доктор права, делегат Української Національної Ради Західноукраїнської Народної Республіки. Шляхтич герба Сас. Міський голова Вижниці (1917—1918).
Він народився у Снятині в сім'ї нотаріального кандидата, походив із шляхетного роду та здобув юридичну освіту в Чернівцях, де 1910 року здобув ступінь доктора права. Дрогомирецький був активним членом українських громадських організацій, зокрема Українського академічного товариства «Союз», а напередодні Першої світової війни очолював товариство «Буковинський Боян».
Під час Першої світової війни він перебував у Відні, долучаючись до діяльності буковинських допомогових комітетів, а в 1917 році сприяв організації зустрічі буковинських українців із цісарською родиною. У жовтні 1918 року Дрогомирецький став членом буковинської делегації Української Національної Ради і брав участь у роботі української Конституанти у Львові, де активно працював над державотворчими рішеннями, включно з підписанням маніфесту та Універсалу про перебрання влади українцями в краї. Після проголошення ЗУНР він продовжував державну діяльність у складі Української Національної Ради, а згодом повернувся до Чернівців, де працював нотаріусом до своєї смерті.
Життєпис
Австрійська доба
Походження Згідно з метричними записами, Микола Дрогомирецький-молодший народився у Снятині в 1887 році в родині нотаріального кандидата Миколи Дрогомирецького з роду Дрогомирецьких Говора гербу Сас. Попередньо, історик Олег Павлишин помилково вказував, що місцем народження Миколи Дрогомирецького є село Княже поблизу Снятина. Хрещений 8 січня 1888 року в греко-католицькій церкві в Снятині своїм дідом Омеляном Дрогомирецьким, парохом села Княже.
Микола Дрогомирецький походив із родини, спорідненої з Окуневськими, Кобринськими, Проскурницькими та іншими буковинськими родами. Рід Дрогомирецьких належав до давньої галицької шляхти, чиє коріння сягає часів Галицько-Волинської держави. Згідно з дослідженнями Г. Кілярової, родовим гніздом родини є Галичина. За геральдичною приналежністю Дрогомирецькі користувались гербом Сас (). Михайло Грушевський відносив роди гербу Сас (разом із родами гербу Корчак) до «специфічно-українських гербових груп», підкреслюючи їхній автохтонний характер та роль у збереженні національної ідентичності української шляхти в Галичині на переломі XVI—XVII століть. Генеалог Адам Бонецький датує перші згадки про рід 1437 роком. Драгомирецькі були розділені на кілька гілок з прізвиськами Говора, Чепіха, Сорока, Суліма та Старовіннік. Найбільш ранній, із зазначених Бонецьким, представник гілки Говора був Ян Драгомирецький Говора, співвласник села Живачів. У 1772 році він разом з родиною пройшов легитімацію у Галицькому гродському суді. Батько Миколай мав титул ріттера і іменувався в документах як Ніколаус ріттер фон Дрогомирецький Говора (), обирався заступником президента Нотаріальної палати в Чернівцях. В 1890-х роках Микола Дрогомирецький-старший брав активну участь у роботі Міської читальній у Снятині.
Громадсько-політична діяльність
У Чернівцях (1903—1914) У лютому 1903 року Микола Дрогомирецький-Говора брав активну участь у громадському та культурному житті Чернівців як член академічного товариства «Січ». Він увійшов до складу розширеного «Вечеркового комітету», який займався організацією масштабного заходу під назвою «Великі вечорниці». Подія відбулася 3 лютого 1903 року у залі «Музичного товариства». Робота Дрогомирецького-Говори в комітеті проходила під керівництвом почесного голови, професора доктора Степана Смаль-Стоцького та голови товариства Василя Сімовича. Комітет відповідав за дотримання високого рівня організації заходу, включаючи контроль за дрес-кодом (вечірній або народний стрій для жінок, фрак для чоловіків) та збір коштів. Участь у цьому комітеті мала на меті благодійність, оскільки весь чистий дохід від проведення вечорниць спрямовувався до запомогового фонду товариства «Січ» для підтримки студентства.
У 1905 році Микола Дрогомирецький-молодший закінчив Другу державну українсько-німецьку гімназію в Чернівцях. В гімназії його однокласниками були відомі згодом учасники українських визвольних змагань на Буковині: Іван Бекул, Артемій Галіп, Омелян Гнідий, Омелян Цісик, Стефан Мак та Володимир Орза. Навчався на правничому факультеті Чернівецького університету. Станом на грудень 1907 року Микола Дрогомирецький обіймав посаду секретаря товариства «Союз» у Чернівцях. Він був одним із керівників довірочної наради українського академічного студентства, скликаної у відповідь на «криваві події» у Львівському університеті, які стались через конфлікт щодо іматрикуляції і були продовженням боротьби за український університет. Разом із головою зборів Іваном Тиховським, Дрогомирецький координував ухвалення резолюції, яка засуджувала дії польської адміністрації університету та висловлювала солідарність із постраждалими студентами-українцями у Львові.
19 жовтня 1910 року здобув ступінь доктора права. Належав до Українського академічного товариства «Союз», був його членом, членом правління та головою. Активний діяч Української національно-демократичної партії на Буковині, входив до комітету «Національної ради русинів на Буковині» (1908). У 1914 році очолював товариство «Буковинський Боян».
У 1913 році в Чернівцях у канцелярії нотаря Миколи Дрогомирецького стався резонансний інцидент: один із урядників, який там працював, покінчив життя самогубством. За повідомленнями преси, він залишив листа, у якому пояснював свій вчинок особистими мотивами — нещасливим коханням до жінки, яка виїхала до Румунії. Подія набула розголосу в місцевих газетах і згадувалася в хроніці надзвичайних випадків. Відомостей про причетність самого Дрогомирецького до причин трагедії джерела не подають. Інцидент стосувався виключно службовця його канцелярії.
У Відні (1914—1917) Під час Першої світової війни перебував у Відні, де працював у буковинських допомогових організаціях, зокрема як заступник голови «Запомогового комітету». Власне у 1917 році на Буковині було створено Буковинський комітет взаємодопомоги, який опікувався долею вигнанців з краю. Ініціатором і одним із ключових членів комітету став посол Микола Василько, а протекторат над організацією взяли колишні президенти Буковини та міністри. Комітет поділявся на головний і виконавчий відділи, а до президії головного комітету увійшли маршалок Буковинського сейму барон Гурмузакі та посол Василько. Серед представників української громади ключову роль відігравав нотар Микола Дрогомирецький, який був членом головного та виконавчого відділів, заступником голови виконавчого відділу і керував канцелярією комітету. Іншими українськими представниками були посли І. Семака, Спинул і Лукашевич, а також дар. Г. Гордий. Комітет активно займався збором коштів для допомоги вигнанцям. Завдяки пожертвам громадян та підтримці імператора Карла I фонд зростав, досягаючи 450 000 австро-угорських крон. Одноразову допомогу отримували нужденні, а для 50 найбідніших осіб забезпечували щомісячні виплати та продукти, учням роздавали книжки, а також надавали позики до 500 крон. Для отримання позики потрібною була порука. Микола Дрогомирецький координував усі ці заходи для українських вигнанців та забезпечував їхнє представництво в комітеті.
Микола Дрогомирецький діяв як ключовий представник віденського допомогового комітету, створеного послом Рейхсрату, бароном Миколою Васильком. Його повноваження охоплювали безпосередню опіку над українськими біженцями, переважно вихідцями з Буковини, які внаслідок воєнних дій були переміщені до бараків на територіях Австрії та Чехії. Він працював у тісній координації з українською інтелігенцією для стабілізації долі вимушених переселенців. Найбільшу активність Дрогомирецький виявляв у бараках та , де на нього було покладено функцію безпосереднього догляду за гуманітарною ситуацією. Крім того, він регулярно відвідував осередки біженців у Празі та Берві. Його робота проводилася в постійному порозумінні з послом Лукашевичем та послом Васильком, що дозволяло оперативно вирішувати як загальні адміністративні питання, так і надзвичайні справи на місцях. Практична робота Дрогомирецького була спрямована на подолання критичного стану прибулих, які опинилися в бараках без належного одягу та їжі. Він координував надання грошової допомоги, забезпечував постачання харчів та теплих речей. Окремим напрямком його діяльності стало налагодження цивільного життя в таборах: за його сприяння в Оберголябрунні та Хоцені було створено українські школи, призначено вчителів, священників та місцевих урядовців із числа надійних осіб. Адміністративні зусилля Дрогомирецького також включали формування місцевих комітетів у північних бараках. Через ці структури він забезпечував адресну допомогу та підтримував порядок у поселеннях. Діяльність Др. Дрогомирецького в цей період була визначальною для виживання буковинських селян у складних умовах депортації, поєднуючи фінансову підтримку з освітньою та духовною опікою.
Міський голова Вижниці (1917—1918) Після звільнення перших буковинських міст від окупації Др. Микола Дрогомирецький повернувся до виконання адміністративних функцій на теренах Буковинського герцогства. 1 серпня 1917 року він виїхав до Вижниці, щоб офіційно обійняти посаду міського голови та поновити керівництво міськими справами. До моменту цього призначення Дрогомирецький працював у Буковинському запомоговому комітеті. Там він на громадських засадах обіймав посаду поручника виділу праці (займане ним досі неплатне місце). Після його відбуття до Вижниці ці обов'язки в комітеті перейняв посол Микола Спинул. 1 жовтня 1917 року Дрогомирецький став одним із ключових учасників та організаторів урочистої аудієнції української делегації у цісарській резиденції в Райхенау. Як офіційний представник переселенців, він брав участь у поїздці групи з 32 осіб, до складу якої входили селяни, діти в народних строях та майстри художніх промислів. Під час цього візиту він супроводжував вручення коштовних дарунків імператорській родині, зокрема виробів гуцульського промислу та вишивок, що мали продемонструвати культурну самобутність Буковини.
Особливе значення мала особиста розмова Миколи Дрогомирецького з цісарем Карлом I під час прийому. Монарх тривалий час розмовляв із ним, розпитуючи про долю виселенців та умови їхнього життя в таборах. Дрогомирецький детально поінформував цісаря про роботу опікунчого комітету та зусилля, спрямовані на підтримку духу і матеріального стану переселенців. Цей діалог став важливим актом політичного визнання потреб українського населення Буковини на найвищому державному рівні. Зусилля Дрогомирецького в цей період були спрямовані на те, щоб через лояльність до монархії забезпечити українцям надійний захист та сприяння у майбутній відбудові рідного краю після завершення війни. Його роль як посередника між вигнанцями та престолом підкреслювала статус українців як «нації, що заслуговує на кращу будучність» та державну підтримку. Також, під час офіційної аудієнції в Райхенау, Дрогомирецький виступав як головний доповідач щодо стану Вижниччини перед імператорською парою. Карл I та його дружина виявили особливу цікавість до долі Вижниці, яку подружжя назвало «тяжко навіщеним повітом». Дрогомирецький детально поінформував монархів про масштаби руйнувань, яких зазнало місто, та про хід першочергових робіт із його відбудови та відновлення інфраструктури.
Доба ЗУНР