«Записки кирпатого Мефістофеля» — роман українського письменника Володимира Винниченка 1917 року, один із ключових у його творчості. В «Записках кирпатого Мефістофеля» йдеться про адвоката Якова Михайлюка, чоловіка суперечливих моральних цінностей і вчинків. Задля власного інтересу та задоволення він підпорядковує собі людей, але внаслідок своїй дій стикається з обставинами, де перестає бути володарем становища. Володимир Винниченко відобразив у своєму романі настрої суспільства початку XX ст., розчарування в революції 1905—1907 років та пошуки нової моралі.
Історія створення Назва посилається на прізвисько головного героя, Якова Михайлюка: «За все лице й постать мене називають Мефістофелем, а за ніс — кирпатим Мефістофелем». Він прагне бути самодостатнім спокусником, циніком, але зазнаючи невдачі, трактує своє прізвисько інакше: «Нікчемний, недороблений кирпатий Мефістофель! Ні в чому я не можу дійти до кінця. Навіть у злому я не можу дійти до кінця… Ненавиджу та лещуся я тільки вибухами, спокушаю в один замах…, а кінець кінцем виходить по Писанію: „Аще доброє хощу, злоє содіваю“. Содіваю злоє, навіть не бажаючи того, — виходить само собою».
Володимир Винниченко написав роман «Записки кирпатого Мефістофеля» 1916 року, це був його останній роман перед революцією 1917 р. З'явився він спершу 1917-го у російському перекладі в альманаху «Земля», який видавався в Москві, а потім, того ж року, в українських журналах «Промінь» та «Літературно-науковий вісник». У 1922 відбулася публікація в Берліні та в харківському видавництві «Пролетарій». Подальші публікації відбулися в 1926 році паралельно у двох харківських видавництвах «Рух» і «Книгоспілка», повторно вийшов у «Творах» Винниченка 1928 року. Роман також видавався в серії «Літературна бібліотека» у 1928, 1929, 1930 роках.
Володимир Винниченко був одним з перших, хто в тогочасній українській літературі спробував розробляти ідеї Фрідріха Ніцше, Анрі Бергсона та Зигмунда Фройда, задаючись питанням про те, чому з'являються геніальні люди.
Основне питання твору, яке намагається дослідити головний герой ― це співвідношення розуму й інстинкту. Його він порушував у «Чесність з собою» (1911), «Рівновага» (1912), «Заповіт батьків» (1913). З цієї позиції досліджується питання що таке любов узагалі (акцент на покликах плоті був тим новим, що з'являлося в українській прозі початку XX ст. у зображенні стосунків між статями). Персонажі ― інтелігентні, освічені герої, роблять вчинки, нетипові для української літератури того часу: змінюють партнерів, роблять аборти, зраджують. Роман «Записки кирпатого Мефістофеля» віддзеркалює експериментальне мислення Володимира Винниченка та його ставлення до суспільних норм.
Сюжет Роман має декілька сюжетних ліній, які об'єднує головний герой ― успішний адвокат, «гравець у життя» ― киянин Яків Михайлюк на прізвисько «Кирпатий Мефістофель». Саме від його імені й ведеться оповідь. Він починає як експериментатор, який прагне довести, що будь-яка ідея відносна і не більше, ніж людський витвір. Михайлюк веде інтелектуальні суперечки й ламає чужі переконання, йому приносить задоволення почуватися переможцем, навіть якщо його міркувань ніхто не чує.
Перша сюжетна лінія ― це зв'язок із Сонею, дружиною колишнього партійного товариша Дмитра Сосницького. У неї є син Андрійко, але хто його батько (законний чоловік чи кирпатий Мефістофель) вона й сама не знає. Цей факт мучить головного героя, але й викликає приязнь до хлопця. Долю «трикутника» вирішить згодом фізична схожість малого з Дмитром. Втім, Михайлюк після кількох років таємних стосунків із Сонею й так охолов до неї. Сосницький потрапляє у залежність до Михайлюка через картярський борг, і кирпатому Мефістофелю дуже приємно відчувати над ним владу.
Ще одна лінія пов'язана з безвольним чоловіком Панасом Павловичем Кривулею, якому Михайлюк, непомітно граючись у свої психологічні ігри, «допомагає» порадами й діями (викрадення сина) розлучитися з дружиною, щоб піти до коханої жінки, гарної, вихованої та скромної Олександри. Така афера була б успішною і безболісною, якби не дві перешкоди ― діти й осуд суспільства, що звинувачувало б Панаса в тому, що він покинув дружину напризволяще.
Головна сюжетна лінія починається зі знайомства Мефістофеля з матір'ю-одиначкою Клавдією Петрівною, що поступово переростає в інтимні стосунки. Їхня перша зустріч відбувається випадково, коли Михайлюк рятує її малого сина від потрапляння під трамвай. Для Михайлюка це проста доброчинність, швидкоплинний роман заради задоволення. Він пишається тим, що робить життя Клавдії приємним. Потім Михайлюк дізнається, що вона вагітна. Майбутню дитину він сприймає як тягар, що позбавить його свободи. Тому Михайлюк переконує Клавдію зробити аборт, підкуповує лікарів аби зробити його раніше. Згодом кирпатий Мефістофель несподівано зустрічає своє справжнє кохання, молоду дівчину, піаністку, яку лагідно називає Білою Шапочкою. З нею Михайлюк поводиться як лагідний і сором'язливий романтик. Михайлюк їде з Клавдією до Криму і лишає її там, вважаючи, що це зробить жінку самостійню. Біла Шапочка засуджує цей вчинок.
З листа від Клавдії Михайлюк дізнається, що вона не зробила аборт, а насправді народила сина. Такий розвиток подій є неочікуваним для Михайлюка і руйнує його погляди на самого себе як вільного експериментатора, що грається з чужими почуттями і завжди досягає бажаного. Клавдія повертається до Києва і зустрічає кирпатого Мефістофеля.
Михайлюк намагається вбити сина Міку, лишивши хлопчика замерзати, але той виживає. Притиснувши його до себе, Михайлюк проникається любов'ю до нього. Врешті-решт кирпатий Мефістофель вирішує залишитися з Клавдією, одружитися та ростити сина. Завершується роман розповіддю Михайлюка про те, що Клавдія нещаслива з ним у шлюбі, і він уникає її. Біла Шапочка стала співачкою у Москві та одружилася, а кирпатий Мефістофель розповідає Міці про неї казки.
Головні персонажі
Яків Васильович Михайлюк ― адвокат, суперечливий персонаж, який у різних життєвих ситуаціях здійснює як аморальні, так і шляхетні вчинки. Його вигляд зумовив прізвисько Мефістофель: має видовжене обличчя та гостру борідку, кирпатий ніс. Йому все легко вдається, поки Михайлюк не зустрічає дівчину, яку він називає Білою Шапочкою, і поки всупереч його бажанню Клавдія Петрівна не народжує від нього сина Міку. Михайлюк сприймає народження сина як позбавлення його свободи вибору та намагається вбити немовля, слідуючи своєму кредо «роби, що хочеш, коли тебе не мучать докори сумління». Але врешті-решт кирпатий Мефістофель позбувається своєї «диявольської» природи і досягає «чесності з собою», обираючи жити з нелюбою дружиною задля сина. Клавдія Петрівна ― мати-одиначка, що винаймає квартиру для життя з сином Костею — нестриманим, вередливим хлопчиком. Вона постійно докоряє в чомусь синові, влаштовує скандали. Михайлюк вважає, що робить її життя кращим своєю увагою, але покидає заради Білої Шапочки. Клавдія народжує від Михайлюка другого сина Міку, що сприяє їхньому возз'єднанню, хоча й не робить пару щасливою. Дмитро Сосницький — товариш Михайлюка, менш успішний за нього адвокат, чоловік Соні. Михайлюк випробовує його, провокує піддатися у грі в карти, телефонує в його присутності до Соні. Син Дмитра, Андрійко, протиставляється Кості як симпатичний і допитливий. Панас Павлович Кривуля — викладач філософії, безвольний та нерішучий чоловік, який звертається до Михайлюка з приводу тиранії своєї дружини, яка до того ж шантажує його коханку Олександру. Михайлюк дає йому поради, а Кривуля застерігає Михайлюка не одружуватись і не мати дітей. Ганна Пилипівна, яку Михайлюк називає Біла Шапочка — ідеал жінки для кирпатого Мефістофеля, піаністка, з якою він мріє одружитися. Михайлюк вбачає у коханні до неї стимул для душевного оновлення, але на заваді їхнім стосункам стають наслідки роману з Клавдією Петрівною. Нечипоренко — в минулому революціонер, який повернувся з заслання і перебуває у скруті. Михайлюк намагається зруйнувати його іделістичні переконання, але потім влаштовує на гарну роботу і допомагає йому грішми, коли той знову опиняється на засланні.
Значення в українській літературі
Романи Володимира Винниченка «Чесність з собою», «Рівновага», «Заповіт батьків», «Посвій», «Божки», «Хочу!», «Записки кирпатого Мефістофеля», разом з новелами й повістями складають широку епопею життя всіх суспільних верств України початку XX ст. Частково автобіографічний, роман «Записки кирпатого Мефістофеля» є вершиною «материкового» періоду творчості Винниченка та містить теми й персонажів, до яких письменник потім звертався в своєму «муженському» періоді, але вже з іншим ідейним змістом. Ранній творчості Винниченка притаманні побутові мотиви та спрощена аргументація, прикладом чого є і «Записки кирпатого Мефістофеля».
Це один з перших романів в українській літературі, де відверто аналізуються стосунки між чоловіком і жінкою. Винниченко підняв у «Записках кирпатого Мефістофеля» питання меж особистої свободи у стосунках, кризи сімейних відносин, небажаних дітей, подружньої зради і морального розвитку. Роман сповнений психологізму й рефлексій, атмосферних описів і колоритних персонажів. Разом з тим «Записки…» схожі на роман Гі де Мопассана «Любий друг», хоча якщо герой Мопассана користується жінками для здобуття грошової вигоди, то персонаж Винниченка — для душевного і тілесного комфорту.
Події розгортаються в епоху, коли віра в реформи суспільства пригасла, а майбутнє бачилося інтелігенцією непевним. Протагоніст роману Винниченка розривається між запереченням побудови кращого світу і вірою в те, що ідеали, яких він дотримувався в минулому, ще мають силу. Демонічне прізвисько Мефістофель вказує на диявольське, руйнівне начало в людині. Головний герой Михайлюк ставиться до життя, як до гри, де його ніщо не обтяжує. Він руйнує стару мораль, але також намагається збудувати життя по-новому. Життя родини стає в романі моделлю суспільства та веде в фіналі до стриманого оптимізму, що наступне покоління, втілене в хлопчику Міці, матиме здоровішу мораль. Михайлюк робить висновок, що суспільство врятує не революційний, руйнівний, а еволюційний, поступовий, шлях розвитку.
Мотив «несвідомої матері» і «випадкового сина», присутній у «Memento», «Посвій», «Записках кирпатого Мефістофеля», у пізніх романах Винниченка дійшов апогею. Так, Катерина Семенівна у романі «Слово за тобою, Сталіне!» є розвитком образу Клавдії Петрівни і навіть має ту саму зовнішність.
Сприйняття Літературна критика одразу зауважила вихід нового роману і розцінила його як новий етап у творчості письменника, позначений, зокрема, глибшим психологізмом. Дослідники роману навіть стверджують, що вся романістика та драматургія написана автором у 1906—1916 роках були претекстами «Записок…», де автор відобразив свої погляди комплексно. В анонсах на роман зазначалося: «Прекрасна аналіза, барвисті малюнки розпаду протиріч зневіреного інтелігента і буржуазної сім'ї». Рецензували роман у 1920-х ― 1930-х роках Олександр Грушевський, Михайло Жученко, Арсеній Мерич (псевдонім Августи Даманської), Ієремія Айзеншток, Іван Очинський, Юрій Шерех та ін.
Сергій Єфремов вбачав у романі Винниченка сатиричні нотки, адже Михайлюк, який носить прізвисько духа зла, розкриває свої лиходійства не так у злочинах, як у дрібних паскудствах.
Поряд з хвалебними висновками звучала й різка критика — переважно на адресу автора і його політичних поглядів.
Андрій Річицький у статті 1927 року критикував роман, пишучи, що кирпатий Мефістофель являє собою інтелігента низьких моральних якостей, який покинув революційні зміни в суспільстві і впевнений, що це його всі зрадили, а не він. Михайлюк, — писав Річицький, — знайшов прибуткові нішу, де «годується стервом закону» і насолоджується своїм індивідуалізмом. Цей персонаж — сам Винниченко, який в фіналі все ж примирюється з кирпатим Мефістофелем, обравши розчинення в народі, коли приймає поразку націоналізму перед соціалізмом.