Євреї у Візантії () становили одну з найбільших і найважливіших етнічних меншин у імперії. До середини VII століття єврейське населення Візантії складалося з двох основних груп — євреїв, які проживали на території Палестини, де за ними визнавали право на автономію під керівництвом власних лідерів на чолі з насі, і євреїв діаспори, що розселилися в багатьох містах імперії, переважно в Греції і Південній Італії.
На підставі даних Веніаміна Тудельського, який здійснив у XII столітті подорож по території імперії, відомо про єврейські общини в багатьох містах Греції, найбільші з яких перебували в Константинополі і Фівах. Основним заняттям євреїв було ремесло і торгівля. З точки зору законодавства, євреї підпадали під низку обмежень: їм було заборонено мати рабів, проповідувати свою віру, займати державні посади і бути присутніми на публічних церемоніях. Відповідно, євреї не були благонадійними громадянами імперії й за нагоди виступали на стороні її зовнішніх ворогів. За Юстиніана I вони підтримували вандалів і остготів, а також взяли участь у повстанні Ніка. На початку VII століття вони прийняли сторону держави Сасанідів і після захоплення Єрусалиму персами в 614 році напали на християн і їхні храми.
Після початку арабських завоювань більша частина євреїв опинилася на території халіфату. Відтоді, особливо за правління імператорів Іраклія I (610—641), Льва III Ісавра (717—741) і Василя I (867—886), посилився законодавчий тиск на євреїв з метою примусити їх прийняти хрещення; загалом ці спроби не були успішними. Зрештою євреям дали спокій, для проживання їм виділили відокремлені квартали. Гоніння на них були не часті, а деякі імператори, наприклад Михайло VIII (1261—1282) і Андронік II (1282—1328), були до них вельми прихильні.
Формування правового становища євреїв у Візантії
Юридична термінологія
Законодавча термінологія, яка мала стосунок до євреїв, змінювалася з часом. Еволюція деяких термінів віддзеркалювала загальну тенденцію до переходу на грецьку мову в законодавстві, причому його терміни проникали туди починаючи з правління Юстиніана I (527—565), коли роль латинської мови як державної ще не підлягала сумніву, а грецька мова була лише мовою православ'я, як, наприклад, для позначення народу и , і не була пов'язана зі зміною правового становища євреїв. З іншого боку, увага уряду Римської імперії до ідеологічних питань визначила важливість термінології для позначення ідеологічної основи соціальної та культурної ідентичності єврейського народу. З цією метою використовували, переважно, два слова: («релігія») і («забобони»). Перше з цих визначень мало в правовому контексті позитивні конотації і стосувалося істинних вірувань і невдовзі — лише християнства. У своїх працях класичні юристи використовували обидва слова, і вибір того чи іншого визначали своїми особистими уподобаннями. Якщо, наприклад, стосовно євреїв юрист III століття Геренній Модестін вживає слово religio, то більш ранній Ульпіан вибирав superstitio. До кінця IV століття склалася практика, коли в законах, які сприяли євреям, використовували слово religio, а в законах заборонної спрямованості — superstitio. Починаючи з 416 року застосовували лише термін superstitio .
Починаючи з 390 року євреїв і самаритян законодавство розглядало спільно, не вдаючись у відмінності між ними. У кодексі Феодосія закони, що мають стосунок до євреїв, самаритян і , зібрані в одній главі. Такий же підхід використовувався в VI столітті в Бревіарії Алариха. У законодавстві Юстиніана, однак, становище самаритян було істотно гіршим, ніж євреїв. Законом імператора Граціана 383 року євреїв уперше поставлено в один ряд з язичниками, після чого склалася потрійна формула «євреї, язичники, єретики» .
Ставлення до юдаїзму
За часів Римської імперії юдаїзм вважався — на відміну від християнства — традиційною, і тому (), релігією. Заборона на проведення обряду обрізання, яку ввели за часів імператора Адріана (117—138), була викликана загальною забороною на кастрацію (див. Євнухи в Візантії), отож її скасували за Антоніна Пія (138—161). Хоча закони імператорів з династії Северів вимагали від євреїв участі у виконанні куріальних обрядів імператорського культу, роз'яснення юристів Ульпиана і Модестіна уточнюють, що закон звільняв євреїв від тих обрядів, які суперечили їх релігії. З перемогою християнства за імператора Костянтина Великого (306—337) становище євреїв змінилося не відразу, що дослідники пояснюють запозиченням підходів з язичницького періоду і особливим зв'язком між юдаїзмом і християнством. У 393 році юдаїзм, хоча і в негативному контексті, був підтверджений у статусі дозволеної релігії. Питання про обрізання неодноразово порушувалося в законодавстві, підтверджуючи постанови Антоніна Пія, поки остаточно не був зафіксований в Дігестах. У V столітті низкою законів було підтверджено право євреїв на дотримання шаббата і релігійних свят .
Визнання релігії євреїв викликало необхідність визнання їх священиків і це було зроблено в законі 330 року. 392 року Феодосій Великий (379—395) затвердив статус єврейських патріархів як осіб, наділених владою виносити судження щодо своєї релігії (Кодекс Феодосія 16: 8: 8 ). Статус глави Синедріона (насі) спочатку не був визначений, і імператор Юліан (361—363) звертається до насі як до «брата» () що вказує на високе, хоча і невизначене становище. Із законодавчих джерел починаючи з кінця IV століття відомо, що єврейські патріархи були зараховані до сенатського звання. Останній насі (бл. 400—425) мав титули illustris і «почесного префекта преторія» () .
Також законами був визначений статус синагог. У 330 році Костянтин Великий визначив єврейських священиків як тих, «хто присвятив себе з повною відданістю синагогам євреїв, патріархам або старійшинам». Імператори Валентиніан I (364—375) і Валент II (364—378) використовували щодо «синагог єврейського закону» термін «релігійне місце» () . Низка законів, виданих між 393 і 423 роками, гарантувала недоторканність синагог, хоча необхідність такого частого видання законів на одну і ту саму тему може свідчити про їх погане виконання. 415 року Феодосій II наказав Гамліелю VI припинити будівництво нових синагог і зруйнувати ті з них, які перебували в ненаселених місцях. У 423 році ця заборона вийшла у вигляді закону, хоча право підтримувати чинні синагоги було збережено. У 535 році Юстиніан I заборонив євреям мати синагоги в Африці, нові не можна було будувати, а старі належало переробити в християнські церкви. Відомо тільки про один випадок застосування на практиці цього закону .
Правоздатність
У 212 році римське громадянство було даровано всім жителям Римської імперії . З перемогою християнства за часів Костянтина Великого правовий статус релігійних груп визначався їх ставленням до християнства, і поступово язичники і єретики втратили права і цивільний статус. Наскільки можна судити, в II—III століттях євреї були залучені в муніципальне управління в Палестині, що не дивно, враховуючи, що євреї становили там основну масу населення. У той час виконання цих обов'язків було досить вигідним, оскільки євреям не доводилося служити в курії, що означало обтяжливі зобов'язання. Від 321 року становище повністю змінилося, і на євреїв були покладені куріальні обов'язки тією ж мірою, якою вони покладалися і на інші групи населення. Протягом IV століття було видано низку законів, що встановлювали і скасовували винятки з цієї системи для євреїв і їх старійшин. Нарешті, за часів Юстиніана I закріпилося положення, коли євреї були зобов'язані виконувати куріальні обов'язки, «навіть якщо вони будуть гірко стогнати»; при цьому, виконуючи повною мірою обов'язки декуріонів, вони не мали відповідних до цього статусу привілеїв .
До початку V століття право євреїв обіймати посади в системі державного управління не обмежувалося. У 404 році імператор Гонорій (395—423) вигнав з державного апарату євреїв і самаритян, однак з тексту закону неможливо зрозуміти, чи виявилася відтоді державна служба закритою для представників цих народів. У 418 році для євреїв була заборонена служба в таємній поліції, а також придворні посади і служба в армії. У 425 році закон Валентиніана III заборонив євреям займатися юридичною практикою. У 438 році євреям були дозволені деякі нижчі посади. 527 року Юстиніан I критикував чиновників за недостатньо суворе дотримання цих заборон. При ньому всі старі заборони були підтверджені, а закон 527 року дозволив євреям лише посаду taxeota .
Ймовірно, до 398 року євреї користувалися значною автономією в юридичних питаннях. Відтоді встановлено поділ між областями, які належать до «марновірства» і загального права (). Крім суду своїх патріархів, євреї повинні були підкорятися звичайним судам (). Єврейським старійшинам було дозволено розбирати справи, які стосуються релігійних питань, і ті не-релігійні справи, в яких обидві сторони погодилися постати перед єврейським судом; в цьому випадку рішення такого суду розглядалося як рівносильне рішенню арбітражного суду. Закон Феодосія II 415 року явно заборонив суди над християнами в єврейському суді, передавши ці питання провінційним губернаторам . Однак заборона 425 року на ведення юридичної практики не торкнувся власної єврейської судової системи .
Зміна віри
З юдаїзму в християнство Питанню навернення євреїв у християнство, важливому з точки зору християнської есхатології, присвячено значну кількість законів. Закони Костянтина Великого 329 і 335 років захищали новонавернених від ворожості своїх колишніх одновірців. У 426 році Валентиніан III гарантував новим християнам їх частку в спадщині своїх батьків навіть у разі батьковбивства. Ймовірно, ці пільги призвели до зловживань, оскільки за правління імператорів Аркадія і Гонорія було заборонено хрестити євреїв, обтяжених боргами або тих, які мають проблеми з законом. Тим, хто попри такі обставини все-таки був хрещений, дозволявся зворотний перехід в юдаїзм .
Існувало безліч хрещальних формул, які застосовувалися при хрещенні євреїв і походили від ранньохристиянського апокрифа Клементинам . Всі вони містять твердження про те, що зміна віри не викликана ні страхом, ні бажанням отримати вигоду. Вимога щирості було офіційною церковною політикою від часів Юстиніана I і стала частиною канонічного права на Другому Нікейському соборі 787 року. При цьому, однак, наприкінці VI століття папа Григорій I заохочував євреїв, які проживали на його володіннях, до прийняття християнства тим, що прощав їм частину орендної плати .
З християнства в юдаїзм Звернення християн в юдаїзм неодноразово заборонялося. Його розглядали як тяжкий злочин, і піддавали покаранню як зверненого, так і того, хто його звернув; лікар, який виконав при цьому процедуру обрізання, підлягав смерті. Тяжкість покарання для тих, хто звернувся в юдаїзм, змінювалася з часом: за часів Констанція II це була конфіскація майна, наприкінці IV століття було додано вигнання, а з 438 року покаранням за відпадання від християнства стала смертна кара .