Література XVII століття — це умовна історична епоха, котра виділяється в історії світової літератури. В окремих регіонах вона була цілком самостійною добою (Європа), в інших мала менш виражені особливі риси (Південно-Східна Азія). У Європі доба представлена двома потужними художніми течіями — бароко та класицизмом, що частково вплинули і на літератури інших регіонів.
Світова література у XVII столітті дуже різноманітна. Вона включає:
літератури регіонів Західної та Центральної Європи, Далекого Сходу, котрі пішли вперед у своєму естетичному розвитку; літератури регіонів, у яких привнесені європейцями літературні традиції лише починають вступати у взаємозв'язки з місцевим народним мистецтвом, як, наприклад, у Латинській Америці; література регіонів, де здійснюється складний перехід від середньовічних до нових форм художньої свідомості, наприклад, у східних слов'ян; література країн Близького і Середнього Сходу, що вже пережили добу культурного розквіту і перебувають у стані певного занепаду; література районів Центральної Азії, наприклад Тибету, де літератури мають ще цілком середньовічний характер.
Історичне тло
Доба XVII століття характеризується боротьбою між відмираючим феодалізмом та новими капіталістичними відносинами.
Це час народних повстань і національно-визвольної боротьби, що охоплює багато країн. У першій половині століття ціла хвиля селянських повстань, що підтримувалась міською біднотою, охопила країни Європи і Азії. Ці повстання охоплюють не лише Іспанію, Францію, Німеччину, Україну, а й Османську імперію, Персію, Закавказзя, Китай, Японію. Постання, що іноді набувають характеру справжніх селянських війн, є початком глибоких соціально-політичних потрясінь, відлуння яких майже одночасно у середині століття чути і на Заході, і на Сході. У Китаї 1640-ві роки — час великої селянської війни, падіння національної династії Мін та маньчжурського завоювання. У результаті цих подій у ряді регіонів відбуваються суттєві зміни, наприклад у Західній Європі культурний центр з Італії та Іспанії поступово переміщується до Англії та Франції, де мистецтво почувалось вільніше від феодальних порядків.
Для XVII століття характерний нерівномірний розвиток окремих країн та регіонів, що сприяло подальшій експансії європейських держав. У країнах, що прагнули до колоніальних завоювань відбувалось певне перегрупування сил. Позиції таких держав, як Португалія та Іспанія, поступово слабшали під натиском країн, активність яких зросла після соціальних революцій (Голландія, Англія). У боротьбу за колонії у XVII столітті вступила і Франція. На початку століття створюються перші англійські та голландські поселення в Північній Америці, французькі колоністи інтенсивно освоюють землі в Канаді. Англійці розташовуються у Вест-Індії. Голландці та англійці продовжують боротьбу з іспанською імперією далеко за межами Європи, на океанських просторах.
Особливо активну діяльність у XVII столітті розвивають найрізноманітніші голландські комерційні компанії. Голландцям вдається тимчасово запанувати в Бразилії, вони захоплюють частину Тайваня, у 1619 році засновують Батавію та інші опорні пункти в Малайському архіпелазі, проникають в Австралію, Нову Зеландію, Тасманію. У середині XVII століття з'являються нові поселення голландських колоністів у Південній Африці.
Ідейні основи і особливості
Науково-технічний розвиток
Специфічною рисою XVII століття як особливої доби в історії культури є бурхливий розквіт наукової та технічної думки, пов'язаний у Західній Європі з розвитком капіталістичних відносин. Наука відокремлюється від інших сфер духовної діяльності людини, включно з художньою творчістю, з якою вона ще перебувала у певній єдності у добу Відродження. У цей час свої дослідження і відкриття здійснюють Кеплер, Галілей, Декарт, Ньютон, Гарвей, Лейбніц.
Потяг до природознавчих знань у цю добу характерний і для найрозвиненіших країн Далекого Сходу. У Китаї з'являються своєрідні енциклопедії: «Про продукти, даровані небом і створені людською працею» (1637, у ній було зібрано багатовіковий досвід розвитку ремесел) та «Повний звід знань з сільського господарства». У Кореї виникає ідеологічна течія «Сірхак» («За практичне знання»). У Японії створюються цікаві роботи з математики та астрономії. Секі Такакадзу — засновник японської математичної школи — займається вивченням алгебри, диференційними та інтегральними рівняннями. Встановлені у XVI-XVII століттях зв'язки країн Далекого Сходу з Європою також стимулюють розвиток інтересу до прикладних наук.
Філософія
Прагнення до узагальнення і систематизації знань, показові для культури XVII століття, відображаються і у філософії та богослов'ї.
У Західній Європі у цей час робиться новий значний крок у відокремленні філософії від теології. Прикладом слугують філософські системи, розроблені Беконом, Декартом, Гассенді, Гоббсом, Спінозою, Лейбніцем. Філософська думка Сходу у цей час продовжує розвиватись переважно усередині традиційних релігійно-філософських учень. Помітну роль тут продовжує відігравати схоластичне начало, а філософські роздуми переважно залишаються замкненими у собі і значною мірою відірваними від прогресу природознавчих знань: філософів на Сході більше турбують суспільні та етичні проблеми. Саме у цій сфері помітний суттєвий поступ пов'язаний з появою пильного інтересу до людської індивідуальності. У країнах Далекого Сходу, наприклад, це була реакція на ортодоксальне неоконфуціанство, що всіляко нівелювало особистісне начало. Боротьба за визнання індивідуальності йшла тут у XVII столітті під впливом суб'єктивно-ідеалістичного вчення Ван Ян-міна (XV — початок XVI століття). Його японський послідовник — Накае Тьодзю проголосив у першій половині століття автономну особистість єдиним началом, що формує людське пізнання і поведінку.
Релігія
Паралельно з філософією активно розвивається теологія та релігійна література різних конфесій і самі конфесії. Численні місії єзуїтів поширюють християнство від Південної Америки до Філіппін та Японії. На Філіппінах місіонерам вдалось майже повністю християнізувати населення. У Японії християнство завоювало до початку століття численних прихильників (близько півмільйона осіб у 1615 році); через втручання християнських місіонерів у політику держави було заборонено законом, що майже повністю ізолювало країну від європейців. Продовжує активно розвиватись і буддизм, особливо у його ламаїстській формі, поширюючись серед монгольських племен та в Лаосі.
Традиційною формою літературних і культурних стосунків у XVII столітті залишаються зв'язки, зумовлені поширенням тієї чи іншої світової релігії. Продовжується взаємодія арабо-перської літератури, що проникала у багато країн Сходу, аж до Індонезії, з Ісламом. Давньоіндійська література була тісно пов'язана з буддизмом, західноєвропейська — з католицизмом, південноєвропейська і частково східноєвропейська (зокрема й українська) — з Православ'ям.
Національна самосвідомість
XVII століття — важливий етап на шляху формування націй та закріплення національної самосвідомості, що знаходить відображення і в літературі. У Європі література стає засобом осмислення суспільних та етичних проблем загальнонаціонального значення. Часто джерелом поетичного натхнення у літературі як Європи, так і Азії стає боротьба народів за їхню незалежність. У XVII столітті посилюється вага національного начала і в літературах Сходу. Особливо це помітно на Близькому Сході, де відбувається розпад загальномусульманської літературної традиції і на її базі формуються нові літератури, наприклад афганська, курдська.
Становлення національних мов
Важливу роль у становлення національних літератур грає вироблення норм загальнонаціональної літературної мови. Література XVII століття внесла у цей процес значний вклад, особливо у Західній Європі.
У той же час у літературах країн Сходу продовжують відігравати значну роль регіональні літературні традиції і мови (арабська і перська, веньянь, палі, санскрит), хоча їх починають все більше витісняти живі мови окремих народів. Деякі з них, наприклад малайська, виявляють тенденцію до перетворення у нову регіональну мову.
Роль літератури на живих мовах у XVII столітті вже настільки суттєва, що з'являється велика кількість перекладів із регіональних літературних мов на місцеві живі мови (з палі на сіамську або лаоську тощо).
У Європі, де розвиток національних мов пішов уперед порівняно зі Сходом, латина як міжнародна мова продовжує зберігати своє значення переважно у науці, богослов'ї, філософії та публіцистиці. У художній творчості XVII століття, на відміну від 16 століття, сфера її використання різко обмежується. Проте певне місце в історії літератури XVII століття латина все ж посідає (романи «Аргеніда» та «Еуформіо» Барклая, вірші Опіца, Флемінга, Гріфіуса, творчість Яна Амоса Коменського тощо).
Багатомовність
У різних країнах світу можна знайти приклади багатомовності у творчості окремих письменників. Симеон Полоцький, наприклад, писав вірші латиною, польською, а також створював твори білоруською та церковнослов'янською мовами. Відомий поет Саїб Табрізі творив на фарсі та азербайджанській. Китайський новеліст Пу Сун-лін писав свої оповідання «про дивне» на вкрай складній літературній мові веньянь, а в простонародних жанрах використовував живу мову провінції Шаньдунь. Часто вибір мови для конкретного твору визначався зверненням письменника до того чи іншого жанру словесного мистецтва.
Поетика й естетика
Жанри
Нерівномірність розвитку літератур світу у XVII столітті відбивається і в різному характері складу художньої творчості, системи його родів і жанрів в окремих регіонах і країнах. Для Західної Європи вже характерне різке відокремлення художньої літератури від релігійної, що намітилось ще в добу Ренесансу. Одночасно, поняття «література» на Заході у XVII столітті поряд з суто художніми творами охоплює також моралістику, мемуари, публіцистику, листування, що призначалось для публічного читання в салонах. Характерним у зв'язку з цим є і той поділ, який теорія класицизму — одного з провідних літературних напрямів епохи — встановлює між жанрами «високими» та «низькими» у залежності від тематики та зображуваної сфери життя.
У південних слов'ян (за винятком культури Дубровника) переважне місце все ще посідають успадковані від середньовіччя жанри церковної літератури, але всередині цих жанрів вже помітний зсув, що проявляється у привнесенні елементів індивідуального начала у релігійну лірику. У східнослов'янських літературах спостерігається складне співіснування старої, що сходить до середньовіччя, системи літератури та нових жанрів з їхньою яскраво вираженою світською спрямованістю.
Для літератур Далекого Сходу характерне співіснування традиційних жанрів безсюжетної прози (життєписів, доповідей трону, епітафій, передмов тощо) та класичної поезії з жанрами літератури нового типу (повісті та роману, драми, простонародних жанрів), у яких на перший план виступає зображення внутрішнього світу героя, опис побуту.
У літературах Близького Сходу, Індії, Південно-Східної та Центральної Азії у XVII столітті все ще панує літературна система жанрів середньовіччя.
Розквіт оповідної літератури
Для літератур різних регіонів у XVII столітті характерний посилений розвиток оповідних жанрів і оповідного начала, навіть у безсюжетній літературі. На Заході все більшу популярність завойовують різні жанрові різновиди роману з його широким охопленням дійсності та динамічним розвитком сюжету. У Росії широко поширюються переклади та народні переробки західноєвропейських лицарських романів, створюються історичні та побутові повісті, оповідне начало входить і у традиційні житійні оповіді. У XVII столітті на Близькому і Середньому Сході, а також в Індії, на Малайському півострові, Суматрі, Яві широке визнання отримують «народні романи», тексти яких закріплюються у письмових обробках саме у цей час. До того ж XVII століття — доба розквіту міських повістей у Османській імперії, Китаї, Японії.
Побутовий елемент