Етногене́з украї́нців — історичний процес етнічного формування українців (походження, родовід). Досліджує походження нації чи етносу етнологія.

Українці успадкували риси населення доби РусіСегеда С. Антропологічний склад українського народу: етногенетичний аспект. — Київ, Видавництво ім. Олени Теліги, 2001. — С. 200. — 256 ст. (Б-ка державного фонду фундаментальних досліджень). — ISBN 966-7601-34-X.. Ранньосередньовічний відлік етногенезу майбутньої нації, котрий обґрунтували зокрема Грушевський, Бжеський та Залізняк, є переважаючим у науковому середовищі XXI ст.

У той же час, на думку окремих істориків, зокрема, Смолія, котрий (услід за тезами Погодіна) зазначив, що варто відрізняти етногенез від формування української нації, яке відбулося у XVI столітті з української народності«Як і коли почала формуватися українська нація», Смолій В. А. та ін., вид. «Наукова думка», м. Київ, 1991 р.«Українська народність (Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії) », вид. «Наукова думка», м. Київ, 1990 р. — ISBN 5-12-001242-6.

За визначенням соціолога О. В. Нельга, етногенез — це сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що призводять до виникнення етнічного як явища і зумовлюють його подальший розвитокдив.: Л.Аза, Е.Афонін, та ін. Етнічний довідник — поняття та терміни. — К., ін-т Соціології НАН України. (заархів. 14 Серпня 2014 р.). Вік народу визначається тривалістю його безперервного етнокультурного розвиткуПроисхождение украинцев по данным современной этнологии, Леонид Зализняк, 2007 г. .

Теорії етногенезу

Сучасний стан етнологічних джерел дозволяє узгодити етногенез українців з універсальними законами етнічного розвитку Європи. Формування етнічної культури українського народу, як і інших, нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, дослідники приділяють значну увагу питанню етногенезу українців. Існують такі теорії: теорії автохтонності (зокрема трипільсько-арійська: В. Хвойка, В. Щербаківський, Я. Пастернак та інші), (ранньосередньовічна: М. Максимович, М. Костомаров, М. Грушевський тощо), за якими етнічну основу українців становить населення, яке проживало на території сучасної України впродовж попередніх історичних періодів. Часові концепції у різних науковців різняться; псевдотеорія «єдиної колиски» (з ініціативи І. В. Сталіна загальноприйнята в СРСР у 1950—80-ті): зародження і розвиток із єдиної древньоруської народності трьох близьких слов'янських народів (українців, білорусів, росіян); теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, білорусів, росіян, яка набула поширення останнім часом (див. генофонд слов'ян, етногенез слов'ян, генофонд українців, антропологія українців, генофонд білорусів, етногенез білорусів, , генофонд росіян, етногенез росіян, ).

Концепції Територія нинішньої України з часів раннього палеоліту і до наших днів ніколи не була безлюдноюМафтин Лариса, Актуалізація проблематики концентру українознавства «Україна — етнос» в умовах оновлення змісту вітчизняної освіти (PDF). Збірник наукових праць «Педагогічний дискурс», випуск 20, 2016 р. / Pedagogical Discourse, Issue 20, 2016. — С.127-132. (див. доісторична Україна, Полісся, Прабатьківщина слов'ян), проте етнічну історію території не ототожнюють з етногенезом нації:

VI—II тисячоліття до нашої ери: У межах сучасних теренів України відомо про трипільську культуру, а близько 1500—1200 років до нашої ери відбулося відокремлення слов'янського суспільства від стародавніх індоєвропейців на сформованому ареалі проживання індоєвропейців: на території площею близько 6 мільйонів км² (від Гімалайських гір до Західної Європи, і від Балтії до Землі Ізраїлю). З індоєвропейців утворилися окремі самостійні держави та племінні союзи, 10 споріднених гілок: слов'яни, кельти, балти, германці, італіки (можливо етруски), анатолійці (хетти та ін.), вірмени, греки, іранці, скіфи, кімерійці, перси, індо-арії (ведичні арії). У період I століття до нашої ери — початку I ст. н. е. була праслов'янська зарубинецька культура у межах історичних земель України. Праукраїнці: V—VIII ст. нашої ери Пеньківська культура, V—VII ст. н. е. Празька культура, VIII—IX ст. н. е. Лука-Райковецька культура.

М. Грушевський вважав, що індоєвропейці мали східноєвропейське походження, а правітчизною індоєвропейського племені арійців була Східна Європа.

Ранньосередньовічна Однією з найбільш аргументованих, обґрунтованихКириченко Ю. Т. Концепції етногенезу українського народу в історичних інтерпретаціях // Гілея: науковий вісник. — 2016. — Вип. 107. — С. 127. та найпоширеніших на сьогодні концепцій етногенезу українців є ранньосередньовічна концепція україногенезу, згідно з якою розвиток української нації відбувався відповідно до універсальних законів етнічного розвитку середньовічної Європи. Творцем її вважають М. Грушевського, який виводив українців від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V—VI ст.. Пізніше до її творення долучились В. Антонович, Я. Дашкевич, М. Брайчевський, Я. Ісаєвич, Г. Півторак, В. Баран, та ін. Концепція спирається на лінгвістичне підґрунтя, створене дослідженнями О. Потебні, А. Кримського, І. Огієнка та ін.

Згідно з концепцією, етноси в певний час народжуються, виходять на історичну арену, проходять життєвий цикл і дезінтегруються, розчиняючись серед сусідніх етносів. Їх вік визначається ретроспективно, шляхом встановлення початку безперервності етнокультурного розвитку народу. Відповідно до цього, більшість європейських народів, що мешкають на територіях, на які поширювався вплив Римської імперії, з'явились в ранньому середньовіччі у V—VII ст. (наприклад, французи, німці, англійці, іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки, українці та ін.). Ці європейські народи у ранньосередньовічну добу пройшли кілька фаз свого розвитку: племінну (почалася у V—VII ст. і закінчилася в ІХ—Х ст. консолідацією споріднених племен та етнографічних груп у власних державах) та ранньосередньовічних імперій (ранньосередньовічні держави нерідко поширювалися на етнічні території сусідніх народів — Англійська, Іспанська, Французька, Польська, Руська). Водночас у провінціях імперій зароджувалися молоді постімперські етноси, які виникали внаслідок синтезу місцевих традицій із мовно-культурним комплексом імперського народу. В той же час окремі українські науковці датують закінчення формування етногенезу кінцем XII — початком XIII ст., пов'язуючи це з боротьбою галицько-волинських Романовичів та чернігівських Ольговичів за владу над Південною Руссю — фактору що сприяв виокремленню цієї території з решти руських земель в осібну спільність, створивши умови для усвідомлення її населенням не тільки етнокультурної відмінності від сусідів, а й власної подібності та єдностіСмолій В. А. (відп. ред.) Історія українського козацтва: У 2 томах: Том 2 — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — 760 с. (7 с.) ISBN 966-518-398-2.

Прибічники цієї концепції тримаються думки, що Русь є результатом державотворення українців, які, втративши свою імперію внаслідок дезінтеграції Русі перед тюркським нашестям, продовжили своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У XVII ст. українці роблять нову спробу творення власної держави, а третя та четверта спроби державного будівництва припадають на 1917—1920 рр. та сучасність.

Концепція давньоруської народності Після Другої світової війни у 1947 році нову концепцію походження східних слов'ян сформулював В. Мавродін, яка, попри критику російських колег, була підтримана ЦК КПРС у Тезах 1954 р. «Про святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією», які стали офіційною радянською схемою історії східних слов'ян до падіння СРСР. Суть цієї концепції полягала в тому, що державу Русь зі столицею в Києві заснували представники окремого східнослов'янського етносу — давньоруської народності, яка у період роздробленості Русі була розчленована Литвою та Польщею. А в результаті їх асимілятивних процесів постали 3 народи росіяни, українці та білоруси, які через агресію сусідів мріяли возз'єднатися в єдиній державі. Відтак, агресивна експансія Москви щодо українців і білорусів було «поновленням історичної справедливості і здійснення їх заповітної мрії про возз'єднання з росіянами».

Доба етногенезу

Поява на території, що нині є українською, нижньопалеолітичних стоянок, вік яких наближається до 1 мільйона років (див. «Королевська стоянка»), і є початком історії на українських землях, однак це не є початком етнічної історії українського народу, слов'ян чи праслов'ян. Людські істоти, що населяли терени України за доби раннього та середнього палеоліту, не є безпосередніми предками «Homo sapiens». Археологія свідчить, що протягом тисячоліть від появи на європейському континенті «людини розумної» і до періоду творення європейських етносів, одні групи людей декілька разів змінювали інші групи. Терени України є однією з частин етнокультурного простору, де в різний час відбувалися етапи процесу становлення індоєвропейців, германо-балто-слов'ян, праслов'ян, слов'янських етнічних утворень. Попередники германо-балто-слов'ян належали до південно-східної частки індоєвропейських груп, тобто були сучасниками носіїв трипільської культури, але прямої спадкоємності між трипільцями та германо-балто-слов'янами немає. І менше є підстав для етнічного ототожнення степових культур мідної доби та бронзової доби з одночасно існуючими неподалік від них культурами лісостепу України, які мали відношення до зародження праслов'янських спільностей. А у 3—2 тисячолітті до н. е. степове іраномовне населення лише контактувало з сусідніми племенами українського лісостепу. Вже в 1-й половині 1 тисячоліття н. е. на півдні лісової і лісостепової зони України існували зарубинецька культура, волино-подільська культура, київська культура й черняхівська культура, носіями яких повністю або частково були слов'яни-венеди. І саме на їхній основі в середині 1 тисячоліття н. е. (5—7 століття) сформувалися ранньосередньовічні спільності (празька культура, пеньківська культура й колочинська культура), що належали слов'янським племінним союзам антів та склавінів (див. «Антський союз» та ін.). Під час Великого переселення народів відбувся поділ слов'ян на ті етнічні утворення, подальший розвиток яких зумовив процеси формування сучасних слов'янських народів.

Безперервність етнокультурного розвитку на українських етнічних землях між Карпатами, Прип'яттю та Київським Подніпров'ям простежується з кінця V ст., коли празька та пеньківська культури V—VII ст., трансформувалися в праукраїнські літописні племена волинян, деревлян, полян, білих хорватів, уличів, тиверців (була безпосередньо генетичною основою Південної Русі), сіверян Північно-Західної України (Лука-райковецька культура VIII—IX ст.). Пізніше ці племена були інтегровані у Київську Русь. Її населення складалося з семи споріднених праукраїнських літописних племен, що стрімко інтегрувалися у відносно єдиний «руський» народ (етнос), котрий створив державу Русь; яка швидко трансформувалася в імперію раннього середньовіччя (Київська Русь), в Х-ХІІІ ст. здійснювала експансію на лісові простори півночі Східної Європи. Продуктом синтезу праукраїнців, внаслідок колонізації праукраїнським Києвом (Руссю у її первинному значенні) балтських і фінських племен лісової смуги Східної Європи постали молоді балто-руські етноси (білорусини-білоруси, псково-новгородці) та фінно-балто-руські (росіяни). В основному у сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення, бо внаслідок несприятливих історичних обставин, обумовлених періодом роздробленості Київської Русі та монголо-татарським нашестям, цей процес був дещо уповільнений і поновився на повну силу в XV—XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.