Західноєвропе́йський сою́з ( WEU; UEO; WEU) — міжнародна організація та військовий альянс, що прийшов на зміну Західному Союзу (ЗС) після внесення поправки до Брюссельського договору 1948 року в 1954 році. ЗЄС запровадив Модифікований Брюссельський договір. Під час холодної війни Західний блок включав держави-члени ЗЄС, а також Сполучені Штати та Канаду, як частину Організації Північноатлантичного договору (НАТО).
Холодна війна закінчилася , а на початку 21 століття завдання та інституції ЗЄС поступово передавалися Європейському Союзу (ЄС), забезпечуючи центральну частину нового військового компонента ЄС – Європейської спільної політики безпеки та оборони (СПБО). Цей процес завершився у 2009 році, коли разом із Лісабонським договором набуло чинності положення про солідарність між державами-членами Європейського Союзу, яке було подібним (але не ідентичним) положенню ЗЄС про взаємну оборону. Відповідно, держави-учасниці Модифікованого Брюссельського договору вирішили припинити дію цього договору 31 березня 2010 року, а всі інші види діяльності ЗЄС мали бути припинені протягом 15 місяців. 30 червня 2011 року ЗЄС офіційно припинив своє існування; Європейський Союз взяв на себе його діяльність.
Незважаючи на це, Постановою Верховної Ради України від 25 грудня 2012 р. № 11-VII на Комітет Верховної Ради з питань європейської інтеграції покладено «забезпечення міжпарламентських зв'язків у рамках співробітництва України з Європейським Союзом (ЄС), Західноєвропейським Союзом (ЗЄС)».
Історія
Передісторія
Брюссельський договір був підписаний Сполученим Королівством, Францією, Бельгією, Люксембургом та Нідерландами 17 березня 1948 року, що створило Західний Союз (ЗС) – міжурядовий оборонний альянс, який також сприяв економічній, культурній та соціальній співпраці.
Необхідність підкріпити зобов'язання Північноатлантичного договору відповідними політичними та військовими структурами призвела до створення Організації Північноатлантичного договору (НАТО). У грудні 1950 року сторони Брюссельського договору вирішили передати штаб-квартиру, персонал та плани Організації оборони Західного Союзу (WUDO) до НАТО, а Верховний головнокомандувач об'єднаних сил НАТО в Європі (SHAPE) взяв на себе відповідальність за оборону Західної Європи.Hansard extract 18 February 1957
Створення НАТО, разом із підписанням низки договорів про створення Організації європейського економічного співробітництва (квітень 1948 року), Організації Північноатлантичного договору (квітень 1949 року), Ради Європи (травень 1949 року) та Європейської спільноти з вугілля і сталі (квітень 1951 року), позбавило Брюссельський договір та його Західний союз юридичної сили.
1954–1984: Загальний стан спокою
До установчого договору Західного Союзу у Брюсселі було внесено зміни на Паризькій конференції 1954 року в результаті того, що Договір про створення Європейського оборонного співтовариства не був ратифікований Францією: Генеральний договір () від 1952 року офіційно назвала EDC передумовою завершення окупації Німеччини союзниками, і існувало бажання включити Німеччину до західної оборонної архітектури.Text of Modified Brussels Treaty on the WEU website from the Original (Accessed 22 Feb 18)
Модифікований Брюссельський договір (MBT) перетворив Західний Союз на Західноєвропейський Союз, після чого до нього були прийняті Італія та Західна Німеччина. Хоча ЗЄС, створений Модифікованим Брюссельським договором, був значно менш потужним та амбітним, ніж початковий Західний Союз, членство Німеччини в ЗЄС вважалося достатнім для припинення військової окупації Німеччини відповідно до Генерального договору.Text of Modified Brussels Treaty on the WEU website from the Original (Accessed 22 Feb 18)
Підписанти Паризьких угод виклали свої три основні цілі у преамбулі до модифікованого Брюссельського договору:
Створити в Західній Європі міцну основу для відновлення європейської економіки; Надавати один одному допомогу у протистоянні будь-якій політиці агресії; Сприяти єдності та заохочувати поступову інтеграцію Європи.
Соціальні та культурні аспекти Брюссельського договору були передані Раді Європи (РЄ), щоб уникнути дублювання обов'язків. The Western European Union On CVCE website Це, окрім існування НАТО, маргіналізувало ЗЄС і призвело до його значної неіснування.
1 січня 1960 року, відповідно до рішення, прийнятого 21 жовтня 1959 року Радою Західноєвропейського Союзу, та Резолюції (59)23, прийнятої 16 листопада 1959 року Комітетом міністрів Ради Європи, діяльність ЗЄС у соціальній та культурній сферах (Соціальний комітет, Комітет з питань охорони здоров'я, Спільний комітет з реабілітації та переселення інвалідів та Культурний комітет) була передана Раді Європи, яка вже виконувала програми в цих сферах. Комітет європейських університетів (див. CM(60)4; C(59)127 та CM(59)130) був переданий Раді Європи окремо від решти культурної діяльності ЗЄС.
1984–1998: Відродження
З кінця 1970-х років докладалися зусилля для додавання безпекового виміру до Європейської політичної співпраці (ЄПС) Європейських Співтовариств, зокрема через Ініціативу Геншера-Коломбо. Опір цим зусиллям з боку Данії, Греції та Ірландії спонукав решту країн ЄС – усі члени ЗЄС – відновити ЗЄС у 1984 році, прийнявши Римську декларацію. До цього моменту положення Модифікованого Брюссельського договору використовувалися мінімально.
У 1992 році ЗЄС ухвалив Петерсберзьку декларацію, яка визначила так звані Петерсберзькі завдання, спрямовані на подолання можливої дестабілізації Східної Європи. Сам ЗЄС не мав постійної армії, але залежав від співпраці між своїми членами. Його завдання варіювалися від найскромніших до найпотужніших і включали гуманітарні, рятувальні та миротворчі завдання, а також завдання бойових сил у врегулюванні криз, включаючи миротворчі.
На зустрічі міністрів НАТО 1996 року в Берліні було домовлено, що Західноєвропейський Союз контролюватиме створення Європейської ідентичності безпеки та оборони (ЄІОО) в рамках структур НАТО. ЄІОО мала стати європейським «стовпом» в рамках НАТО, частково для того, щоб дозволити європейським країнам діяти військово там, де НАТО цього не бажає, а частково для того, щоб полегшити фінансовий тягар Сполучених Штатів, пов'язаний з утриманням військових баз у Європі, що вони робили з часів холодної війни. Берлінська угода дозволила європейським країнам (через ЗЄС) використовувати ресурси НАТО, якщо вони цього бажають.
1998–2009: Передача завдань до ЄС У 1998 році Сполучене Королівство, яке традиційно виступала проти запровадження європейських автономних оборонних потужностей, підписала Сенмалійську декларацію. Це стало поворотним моментом, оскільки декларація схвалила створення європейської політики безпеки та оборони, включаючи європейські військові сили, здатні до автономних дій. Декларація була відповіддю на війну в Косові наприкінці 1990-х років, у якій ЄС, як вважалося, не втрутився, щоб зупинити конфлікт.
Висловлювалися побоювання, що незалежна європейська система безпеки може підірвати НАТО; у відповідь на Сен-Мало колишній державний секретар США Мадлен Олбрайт висунула три відомі принципи: жодного дублювання того, що було ефективно зроблено за часів НАТО, жодного відокремлення від США та НАТО, і жодної дискримінації щодо країн, що не входять до ЄС, таких як Туреччина.
Амстердамський договір, який набрав чинності в 1999 році, передав Петерсберзькі завдання ЗЄС ЄС і зазначив, що Спільна політика безпеки та оборони ЄС (СПБО), яка замінить ЄПБО ЗЄС, буде «поступово формуватися» на основі цих завдань.
У червні 1999 року Європейська Рада в Кельні вирішила включити роль ЗЄС до складу ЄС, фактично відмовившись від ЗЄС. Кельнська Рада також призначила Хав'єра Солану Високим представником з питань спільної зовнішньої та безпекової політики для сприяння розвитку як СЗБП, так і Спільної політики безпеки та оборони. 20 листопада 1999 року Солану також було призначено Генеральним секретарем ЗЄС. Його керівництво обома організаціями дозволяє йому контролювати поточну передачу функцій від ЗЄС до ЄС.
У 2002 році Берлінську угоду 1996 року було доповнено так званою угодою «Берлін плюс», яка дозволила ЄС також використовувати деякі ресурси НАТО у власних миротворчих операціях.
Спочатку, згідно з Амстердамським договором, ЗЄС було надано невід'ємну роль у наданні ЄС незалежного оборонного потенціалу, відіграючи важливу роль у виконанні завдань Петерсберзького процесу ; проте ця ситуація змінюється. 13 листопада 2000 року міністри ЗЄС зустрілися в Марселі та домовилися розпочати передачу можливостей та функцій організації Європейському Союзу в рамках його Спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП) та Спільної політики безпеки та оборони (СПБО), що розвиваються.Marseille Declaration 2000 weu.int
Наприклад, 1 січня 2002 року Інститут досліджень безпеки та Супутниковий центр Західноєвропейського Союзу були передані ЄС і стали Інститутом досліджень безпеки Європейського Союзу та Супутниковим центром Європейського Союзу. Примітно, що роль, надана ЗЄС Амстердамським договором, була скасована Ніццьким договором . Лісабонський договір містить положення про співпрацю між ЄС та як НАТО (включаючи угоду «Берлін плюс» ), так і ЗЄС.Western European Union (WEU) europa.eu Однак зобов'язання щодо оборони, передбачене статтею 4 Брюссельського договору, не було включено.EU Security Policy & the Role of the European Commission ec.europa.eu Стаття 42(7) Договору про Європейський Союз, зі змінами, внесеними Лісабонським договором, може розглядатися як така, що включає це зобов'язання щодо оборони в рамки ЄС.
Інститут досліджень безпеки Європейського Союзу (EUISS) та Супутниковий центр Європейського Союзу (EUSC), обидва створені для функціонування в рамках принципу СЗБП ЄС, замінили Західноєвропейський інститут досліджень безпеки та Супутниковий центр Західного Союзу, які були створені для функціонування у зв'язку з ЗЄС.
З передачею обов'язків Парламентську асамблею ЗЄС було наполегливо закликано до саморозпуску, оскільки вона мала мандат наглядати за політикою ЗЄС, а не за політикою ЄС у сфері Спільної політики безпеки та оборони (СПОО). Однак Асамблея вважала себе такою, що відіграє важливу роль, зокрема, маючи більші права контролю, членство, досвід та експертизу в оборонній політиці. Тому вона перейменувала себе на «Тимчасову Європейську асамблею безпеки та оборони» та закликала Європейський конвент включити її як другу палату в інституційні рамки ЄС. Таким чином, вона стверджувала, що може ефективно контролювати СПОО, сприяти покращенню відносин між ЄС та НАТО та, будучи складеною з національних парламентарів, більше підходить до міжурядового стилю СПОО.
Однак, оскільки Європейська Конституція мала на меті впорядкувати та спростити зовнішню політику ЄС, наприклад, об'єднати дві основні посади у сфері зовнішньої політики, створення окремого подвійного законодавчого органу для СЗБП вважалося недоцільним, натомість Європейському парламенту було надано більший контроль над зовнішньою політикою.Occasional Paper n.57: The democratic legitimacy of the European Security and Defence Policy European Union Institute for Security Studies, April 2005
2009–2011: Розпуск