Юрій Григорій Грабо́вич, (* 12 жовтня 1943, Краків, Генерал-губернаторство) — український і американський літературознавець, професор кафедри української літератури Українського наукового інституту Гарвардського університету, засновник і головний редактор часопису «Критика» (Київ). У 2012—2018 роках — голова Наукового товариства Шевченка у США.
Його дослідження стосуються історії української, польської, російської літератур та їхніх взаємовідносин.
Одружений, дружина — Оксана Ірена Грабович, культуролог та антрополог, авторка каталогів виставок «Traditional Design in Ukrainian Textiles» (The Ukrainian Museum, 1977) та «Rushnyky: Ukrainian Ritual Cloths» (The Ukrainian Museum, 1981).
З життєпису
Народився у 1943 році у Кракові, який під час німецької окупації, з 1939 по 1945, був столицею т. зв. Генерал-губернаторства, у сім'ї мігрантів із Львівщини, які на початку 1940-х роківРозповідь Григорія Грабовича на зустрічі у Музеї Шевченка 15 січня 2016 року переїхали до Кракова. При хрещенні батьки дали йому ім'я Юрій-Григорій. Невдовзі родина переїхала до Німеччини, а звідти — до США.
1965 — закінчив Єльський університет (Нью-Гейвен, Коннектикут), отримав диплом бакалавра мистецтв () 1965—1966 — стажувався в Ягеллонському університеті (Краків, Польща) 1966–71 — у докторантурі Гарвардського університету (Кембридж, Массачусетс), 1970 — магістр мистецтв (), Гарвард 1975 — у Гарвардському університеті захистив дисертацію на ступінь доктор філософії () на тему «Історія та міф козацької України у польському та російському романтизмі». 1983 — отримав звання професора української літератури у Гарвардському університеті. 1983—1988 — очолював факультет слов'янських мов і літератур Гарвардського університету 1989—1996 — очолював Український науковий інститут Гарвардського університету.
Був президентом і одним із засновників Міжнародної асоціації україністів.
1997 — у Києві заснував і очолив часопис есеїстики та рецензій «Критика», що дає професійний огляд широкого кола явищ літературного, культурного і політичного життя. Його дописувачами, крім українських авторів, були Славой Жижек, Умберто Еко, Ноам Чомскі, Тімоті Снайдер та інші міжнародні науковці, експерти та інтелектуали. Від 2000 року діє однойменне видавництво, що спеціалізується на випуску неординарної історіознавчої та культурологічної продукції. Серед його головних проектів — видання 30-томника творів Пантелеймона Куліша і хроніки колективізації та Голодомору в Україні.
Сьогодні є також головним науковим редактором міжнародного проекту з написання нової історії української літератури («A History of Ukrainian Literature») колективом українських та закордонних науковців, котра буде видана українською, англійською, німецькою та іншими мовами на ґрант Державного секретаріату з освіти і науки Швейцарії.
Наукова робота
Досліджує українську і польську літератури, міжслов'янські літературні зв'язки, проблеми теорії літератури. Літературознавчі дослідження Грабовича ґрунтуються на зваженій методологічній базі, що склалася шляхом урахування різних теоретичних підходів сучасного західного літературознавства (від Інгардена до ) і зазнала власної еволюції. Для праць Грабовича з історії української літератури характерний компаративістичний вимір. Водночас він розглядає історію літератури як цілісну семіотичну систему, не лише як процес, а й сукупність текстів, на яких зосереджується як на «силових точках»Зміст . III. Силові точки. // Григорій Грабович. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — 608 с. (вони рясно означені в різних історичних періодах української літерутури — від Івана Вишенського й Касіяна Саковича до Павла Тичини і Євгена Маланюка).
У різні часи й у різних співвідношеннях використовуючи методи та ідеї феноменології, герменевтики, постструктуралізму, деконструкції, окремі варіанти психоаналітики, культурологічні настановлення, Грабович однак не ідентифікує себе цілком з жодним із цих напрямів, схиляючись до думки, що «сувора послідовність, монолітичність інструментарію не сумісна із широкою, саме історично-культурологічною гамою порушуваних тем»Передмова // Григорій Грабович. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 7-12.. Чимало місця у його працях посідають питання жанрів і стилів, їхніх функцій у формуванні української літератури, їх динаміки, питання канону і пов'язаної з ним рецепції літературних творів і літератури загалом (модель рецепції, на думку Грабовича, «мала би бути пріоритетною для українського літературознавства», бо історично сприйняття української літератури в панівному «загальному російському контексті» було центральною проблемою «для цілого новітнього українського культурного процесу і для становлення національної свідомості»).
Органічна якість способу мислення й письма Грабовича — послідовна полемічність, зумовлена розумінням процесу осмислення історії літератури як ніколи не закінченого і завжди нескінченного, що, отже, потребує постійно нових інтерпретацій та дискусій навколо них, а також особливостями творчого темпераменту автора, схильного до азартного протиставлення власного розуміння речей чужому — як форми самоствердження.
Акцентованою полемічністю відзначаються праці Грабовича про Т.Шевченка (зокрема, «Шевченко як міфотворець», «Шевченко, якого не знаємо» , численні статті ). «Разом із зростанням культу Шевченка його поетичні твори стали розглядати як зручне вмістилище нескладних почуттів», — стверджує Грабович, певне, маючи на увазі читацьку рецепцію. Цю думку (загалом вона не нова) можна прийняти з певним обмеженням. Інше спостереження стосується традиційного, насамперед радянського, шевченкознавства, яке, за Грабовичем, «визнавало лише метафоричний або лише метонімічний рівень його поезії» (прибічників першого підходу Грабович кваліфікує як «ідеологів», а другого — як «емпіриків», між якими, мовляв, немає згоди). Натомість Грабович вважає, що Шевченко як поет «висловив себе мовою, яку дотепер повністю не навчилися розшифровувати його критики…», — хоч, застерігаючись від закидів в огульному ігноруванні «дограбовичівського» шевченкознавства, він визнає принаймні таке: «…в найостанніших нерадянських роботах з шевченкознавства декілька авторів, здається, виказали свою обізнаність з тим фактом, що художній всесвіт Шевченка великою мірою символічний і закодований». Цим кодом, на думку Грабовича, є міф, як його розумів структуралізм в його антропологічному варіанті (К.Леві-Стросс).
У такої позиції є сильні й слабкі сторони, тому Грабович уточнює: «Я ніяк не тверджу, що Шевченкова поезія визначається винятково міфологічним мисленням». У всякому разі, Грабович запропонував ряд ідей, які, виводячи на «глибинні структури» Шевченкової поезії, стали принципово новим словом у шевченкознавстві. Це, зокрема, інтерпретація символів не самих собою, а у співвідношенні їх та структур, що їх породжують; психологічного коду самозображення, «символічної автобіографії», якою є Шевченкова поезія; синхронності витвореного поетом світу (неподільності минулого, сучасного і майбутнього); опозиції «ідеальної спільноти» та «суспільних структур» (за В. Тернером); «міленарності» (1957, 1970), Norman Cohn's study of millenarian cult movements (за ).
Ці новації наразилися на гостре заперечення з боку частини шевченкознавців та особливо патріотичного читацького кола. Почасти йшлося про неадекватне сприйняття вживаної Грабовичем наукової термінології. Так, «міф» деякі опоненти Грабовича розуміли не як форму існування універсальних і позачасових істин, а як синонім вигадки — отож відповідно обурювалися уявним «приниженням» великого поета. Таке ж «приниження» вбачали і в намаганні з'ясувати різницю між «сакральним» у Шевченка — і «профанним», між «непристосованим» Шевченком (Шевченком-поетом) — і «пристосованим» (Шевченком російської прози і малярства), — хоч насправді Грабович тільки загострив проблему, до якої зверталися й деякі попередні дослідники: проблему «інакшості» другої іпостасі Т.Шевченка, в якій немає центру для його поезії абсолюту заперечення імперії, немає національного «міфу» або вони послаблені (що, звичайно, аж ніяк не применшує художні цінності російськомовних повістей, а тим більше його малярської спадщини).
Шевченкову поезію Грабович прагне розглядати не фрагментарно, а системно, — саме в системному підході шукаючи розгадки цілісності та її унікальності. Це дає можливість окреслити її наскрізні «силові лінії», константи. Однак тут важко уникнути і схематизації та певного збіднення, оскільки поетичний світ за своєю природою спонтанний і може змінюватися в часі, а «система» схильна відтинати все «невкладисте». До того ж у цій системній конструкції деякі константи виглядають послабленими. Насамперед це стосується історичних і соціальних вимірів Шевченкової творчості. Можна зрозуміти нехіть Грабовича до стереотипів радянського літературознавства. Але крім всіх стереотипів, скажімо, кріпацтво було головною проблемою українського і російського життя, поза якою неможливо уявити українську і російську літературу середини 19 століття, а тим більше поезію Т.Шевченка, одностайно визнану найпотужнішим голосом протесту проти кріпосного рабства. Тим часом у Грабовича не виявилося «інструментарію» для розмови про цей вимір Шевченкової поезії. Так само недобре прислужилася йому певна «замороженість» соціального чуття і в спробі розгадати незвичайну зосередженість Т.Шевченка на образах дівчини, жінки, матері: він якось радо використовує можливість перевести розмову в спрощено-гендерний план. Тим часом соціальний вимір — урахування життєвої долі дівчини й жінки в кріпацькому суспільстві — дає змогу посутніше інтерпретувати психологічний і етичний зміст відповідної проблематики у Т.Шевченка.
Постійне зацікавлення викликає у Грабовича постать Івана Франка. Йому присвячено, зокрема, блискучий «Триптих про Франка», в якому скрупульозно розглянуто складну гаму Франкових оцінок А.Міцкевича в контексті впливів і відштовхувань; драстичні мотиви «валенродизму» в широкому історико-літератуному діапазоні; «пророцтво» Франка, яке найбільше означилося в поемах «Смерть Каїна» та «Мойсей», що, на думку Грабовича, «становлять осердя не лише Франкової біблійної тематики, але і його самопроекції як поета».
Пантелеймон Куліш і Михайло Драгоманов також приваблюють Грабовича масштабністю світогляду і культурною продуктивністю; водночас дослідник змушений наголосити на нечутливості українського суспільства до багатьох їхніх ідей, що не втрачали своєї актуальності в різний історичний час. Образ невикористаних можливостей, втрат і обривів лінії розвитку, добре відомий українській думці, присутній і в працях Грабовича Компаративістичне мислення Грабовича (разом з прагненням до системності) знайшло простір у працях на теми українсько-польських та українсько-російських літератуних взаємин; щодо останніх він позиціонує себе і як демістифікатор, даючи огляд стереотипів і фальсифікацій радянської доби та «знімаючи» їх за допомогою ґрунтовної критики Грабович створив великий корпус текстів англійською і українською мовами. Не всі вони видані в Україні.
Дослідницький потенціал, витончений методологічний інструментарій і енергійна стилістика Грабовича забезпечили йому авторитет серед наукової молоді, і можна вже говорити про своєрідну «школу Грабовича» в модерному українському літературознавстві.
Висування на національну премію імені Шевченка
На здобуття Шевченківської премії Грабовича висунув Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Проти висунення та з критикою праць і особи Грабовича виступили ряд правих політичних організацій, рухів, діячів і науковців, що афілійовані з ними (Валерій Шевчук, Ірина Фаріон, Петро Іванишин та інші (див. внизу). Натомість на захист честі Грабовича та з закликом до глибокої реформи самої премії ім. Тараса Шевченка виступили численні провідні міжнародні науковці, українські письменники, поети, кінорежисери, журналісти та низка активістів громадських організацій (див. внизу).