7-ма Воєводинська ударна бригада () — військове тактичне формування Народно-визвольної армії Югославії (НВАЮ), яке брало участь у визволенні Югославії в роки Другої світової війни. У лавах бригади воювали близько 250 громадян СРСРСоветские люди в освободительной борьбе югославского народа 1941—1945 гг.: Воспоминания, документы и материалы /Сост. Бушуева Т. С., АН СССР, Ин-т военной истории М-ва обороны СССР. — Москва: Наука, 1973. — С. 200..

Загальні відомості

Сформована за рішенням Головного штабу народно-визвольної армії і партизанських загонів (НВА і ПЗ) Воєводини 2 липня 1944 року в Босутських лісах у Срему, на фермі Мошницького, розташованій між селами Батровці і Липовац. Спочатку мала три батальйони. У 1-й батальйон новосформованої бригади був перетворений колишній 1-й батальйон 6-ї Воєводинської бригади. 2-й батальйон склали підрозділи Другого сремського партизанського загону. До 3-го батальйону, який назвали «російським», увійшли дві роти, сформовані з росіян і українців 6-ї Воєводинської бригади, 1-го та 2-го сремських партизанських загонів, колишніх радянських військовополонених і примусових робітників, що втекли з німецьких таборівНікола Божић. «Седма војвођанска бригада» — Београд: Војно-издавачки завод, 1984 — С. 27.. На день утворення бригада налічувала близько 900 бійців, з яких 300 не мали зброї. Із важкого озброєння бригада мала 44 кулеметів, переважно англійського виробництва, а також 6 ручних протитанкових гранатометівНікола Божић. Седма војвођанска бригада. — Београд: Војно-издавачки завод, 1984 — С. 1—65..

Командиром бригади став Мілан Єшич (Ібра), заступником — Душан Секіч (Шаца), політичним комісаром — Лазар Любинкович (Саша). Бригада підпорядковувалася 3-й Воєводинській дивізії 12-го Воєводинського корпусу, яка 31 жовтня 1944 року була перейменована у 51-шу Воєводинську дивізію.

Склад 7-ї Воєводинської бригади був багатонаціональним. Тут воювали серби, які становили більшість, хорвати, словаки, представники мусульманських народностей, русини, угорці та румуни. Найбільшу групу іноземців становили громадяни СРСР — росіян і українців. Крім них, було близько десяти італійців.

На початку серпня в районі села Слободна Власт у Славонії був сформований 4-й батальйон бригади. Після створення він увійшов до складу бригади під третім номером, а «руський» батальйон відповідно став четвертим.

6 серпня 7-ма Воєводинська бригада налічувала 886 бійців (у тому числі 118 жінок), з яких 249 осіб були неозброєними. На озброєнні бригада мала 463 рушниць (198 типу «маузер», 13 типу «манліхер», 246 англійських і 6 французьких), 22 автоматів, 43 кулеметів, 5 станкових кулеметів, 3 важких мінометів, 4 легких мінометів, 4 ручних протитанкових гранатометів, 5 протитанкових рушниць і 15 пістолетів. Як тяглову силу бригада використовувала 17 верхових і 69 тяглових коней.

Бойові заслуги бригади у народно-визвольній війні були відмічені орденами «За заслуги перед народом» І-го ступеня і «Братерства та єдності» І ступеня. Бригада відзначена: подякою Верховного Головнокомандувача НВАЮ маршала Йосипа Броз Тіто та радянського верховного командування за особистий внесок у перемогу в боях на Батинському плацдармі (6 — 29 листопада 1944 року), командувача військ ІІІ Українського фронту маршала Ф. І. Толбухіна за ліквідацію Болманського плацдарму вермахту (6 — 22 березня 1945 року), а також Головного штабу НВА і ПЗ Хорватії і командування 6-го Славонського ударного корпусу за бої коло Бектежа (Славонія)Нікола Божић. «Седма војвођанска бригада» — Београд: Војно-издавачки завод, 1984 — С. 399—400..

За час участі у бойових діях у складі бригади воювали близько 5000 осіб, з яких загинули, зникли безвісти і померли близько 1000, а сумарні втрати склали близько 3500 осібНикола Божић. Седма војвођанска бригада. — Београд: Војно-издавачки завод, — 1984. — С. 397—398..

Після війни звання Народного героя Югославії були присвоєні командиру бригади Мілану Єшичу — Ібра, командиру 2-го батальйону Живану Міловановичу — Чата і заступнику командира бригади Лазару Марковичу — Чаджа.

Бойовий шлях бригади Створенню бригади передував наступ 5-го корпусу СС в Південно-Західному Срему і Північно-Східній Боснії, який відбувся в березні — квітні 1944 року. Однією з цілей німецької операції було припинення зв'язку між оперативними зонами у Срему та Східній Боснії, який мав виняткове значення для військових формувань НВАЮ. Після перекриття противником цього зв'язку в Срему залишилися лише один батальйон 6-ї бригади і два партизанські загони. Незважаючи на вжиті противником заходи, приплив добровольців до партизанів зберігався стабільно, що забезпечило поповнення 6-ї бригади і дозволило створити 7-му Воєводинську бригаду.

Формування бригади відбувалося у розпал німецького наступу під кодовою назвою «Волошка» (). Проти партизан Срему німці зосередили 15 тисяч солдатів. Підсилені танками і артилерією, вони наступали з кількох напрямків. Після двох тижнів боїв і маневрів, бригада тимчасово вийшла із Срему до Славонії. Разом з іншими частинами НВАЮ бригада наприкінці липня ліквідувала опорні пункти в славонському Шамаці й навколишніх селах. Після цього передислокувалася в район гір Диль і Папук. На новому місці бригада включилася в оборону Пожезької долини від частин 1-ї козачої дивізії вермахту.

На початку вересня бригада повернулася в Західний Срем. У цей період часу, 30 серпня, у відповідь на заклик маршала Тіто і оголошену амністію, 2500 домобран, разом зі 115 офіцерами, з повним озброєнням і викладкою перейшли на бік партизанів. До 15 вересня 350 колишніх домобранів (25 % усієї чисельності бригади) були зараховані до складу 7-ї Воєводинської бригади. Якщо враховувати тих, що вибули 12 жовтня у розпорядження 12-го корпусу бійців радянського 4-го батальйону, то відношення часток нового поповнення у складі бригади та досвідчених бійців становило 50 на 50Нікола Божић. Седма војвођанска бригада. — Београд: Војно-издавачки завод, 1984 — С. 154—158..

У вересні 1944 року партизани Срему чинили відчутну загрозу для окупаційних сил. Своєю бойовою активністю сприяла цьому і 7-ма бригада. 18 — 19 вересня бригада провела диверсійні акції на лініях комунікації та здійснила демонстративну атаку на Сремську Митровицю. Після боїв 28 — 29 вересня бригада взяла місто Ілок і разом з 11-ю Воєводинською бригадою здійснила напад на Шаренград. У жовтні бригада увійшла до складу новоствореної 51-ї Воєводинської дивізії. В її лавах брала участь у боях на Батинському і Вировитицькому плацдармах та біля села Болман. Свій бойовий шлях на заключному етапі війни 7-ма Воєводинська бригада завершила в складі 3-ї армії під Бляйбургом.

«Російський» батальйон бригади

Передумови створення батальйону Перші радянські партизани в Сербії з'явилися у серпні — вересні 1942 року. Спочатку це були окремі бійці. Більшість із них приєднувалася до партизанів після втечі з таборів військовополонених у містах Сремська Митровиця, Земун та ін., а також із робочих команд, створених німцями для обслуговування військ. Частина людей втікали з ешелонів із військовополоненими та примусовими робітниками. Більше всього таких втеч було на території Срему. У зв'язку зі збільшенням чисельності радянських бійців командування НВАЮ стало зводити їх в однорідні за складом формуванняКазак В. Н. Побратимы: Советские люди в антифашистской борьбе народов балканских стран 1941—1945. — Москва: издательство «Мысль», 1975 — С. 14—21..

Група радянських людей, колишніх військовополонених, воювала в 2-му Сремському загоні, що дислокувався в селі Малі Михайловці. Очолював їх капітан Червоної армії Петро Максимович Оранський, який потрапив пораненим у полон під Севастополем. Разом із югославськими бійцями вони брали участь у різних бойових операціях, у тому числі в успішному нападі у грудні 1943 року на німецький ешелон, що слідував із міста Рума у Белград.

Перша «руська» рота (ruska četa) з'явилася у Срему в грудні 1943 року. За традицією того часу в Югославії росіянами називали громадян СРСР незалежно від їхньої національності. Відповідно «руськими», або «російськими» називали і військові формування НВАЮ, які повністю або частково складалися із радянських громадянБушуєва Т. С. «Русские» роты и батальоны в Народно-освободительной армии Югославии. // Советское славяноведение: журнал. — 1972. — № 3. — С. 11.. Кількість радянських громадян в партизанських загонах невпинно зростала. 7 травня 1944 року з робочої команди при німецькій автоколоні втекла група з десяти радянських людей під проводом москвича В. А. Студнєва. Із собою вони принесли гвинтівки, гранати і один ручний кулемет. Ще кілька груп полонених із табору в Земуні долучилися до партизанів у травні — червні 1944 року. Рота з радянських громадян воювала у складі 3-ї Воєводинської бригади, Пожаревацького та Ібарського партизанських загонів.

Формування батальйону «Руський» батальйон 7-ї бригади формувався із радянських бійців зі складу 6-ї Воєводинської бригади, 2-го Сремського партизанського загону та військовополонених, що приєднувалися до партизанів після втечі з неволі в процесі організації бригади. З перших днів створення бригади в її лавах воювали Сергій Черников із Тамбовської області, який потрапив у полон після поранення; Василь Молибога, колишній слюсар із шахти у місті Гуково Ростовської області, а також полтавець В. А. Литвиненко, який утік із табору у місті Славонський Брод.

При формуванні батальйон складався із трьох рот, кожна по 60 — 70 бійців. Дві з них утворювали громадяни СРСР, одну — представники югославських народів. За списком батальйон налічував близько 250 бійців, з яких понад 200 були радянськими громадянами. На початку серпня 1944 року, водночас із формуванням нового батальйону у селищі Слободна Власт, «руський» батальйон отримав номер четвертого батальйону бригади.

Командиром батальйону став П. М. Оранський. У 7-й бригаді його називали «Перо Рус». Першою ротою батальйону командував Володимир Ф. Кощеєв, уродженець Зуєвського району Кіровської області (помер у госпіталі в місті Новий Сад від поранення). Другою ротою — Пилип І. Андріанов з Вінницької області. Комісаром 2-ї роти став В. А. Студнєв. Політичним комісаром батальйону призначили Мирослава Демировича (Білий), який до цього був командиром роти у 6-й Воєводинській бригадіНікола Божић. Седма војвођанска бригада. — Београд: Војно-издавачки завод, 1984 — С. 22.. Червоноармійці становили 70 % складу батальйонуБушуєва Т. С. «Русские» роты и батальоны в Народно-освободительной армии Югославии. // Советское славяноведение: журнал. — 1972. — № 3. — С. 11—20.

Перші бої Повідомлення про участь радянських бійців батальйону у бойових діях бригади з'являються відразу після його утворення. Поява нової партизанської бригади не залишилася непоміченою у стані противника. Підрозділи 13-ї гірської дивізії СС «Ханджар» із села Срошинці, готуючись до нової фази антипартизанської операції «Волошка», вчинили глибоке проникнення у Босутський ліс із метою проведення розвідки боєм. На напрямку їхнього руху несла охорону рота «руського» батальйону. Хоча інтервенція есесівців була несподіваною, рота швидко зайняла бойову позицію і після короткого бою примусила противника залишити ліс. У тому бою загинув командир роти Л. Альделіков (за другими даними Роман Анћелков) — офіцер Червоної арміїНікола Божић. Седма војвођанска бригада. — Београд: Војно-издавачки завод, 1984 — С. 28.

У липні — серпні 1944 року бригада діяла в Славонії. 20 — 21 серпня 3-й та 4-й батальйони атакували домобранів у селі Паушинці. Противник відступив до опорного пункту в селі Обрадовці. В кінці серпня радянські партизани вели бої з частинами німецької 1-ї козачої дивізії в районі Кутєво біля села Бектеж.

Бої під Бектежем