Зо́ряне — село в Україні, у Віньковецькій селищній громаді Хмельницького району Хмельницької області. Населення становить 708 осіб.
Географія Село розташоване в східній частині області, південно-східній частині району, за 90 км від обласного центру та 18 км від райцентру. Зоряне є частиною Подільської височини та лісостепової зони. На південному заході межує з селом Говори, на заході з селом Осламів, на північному сході з селом Бригидівка Барського району Вінницької області, на півдні з селами Слобідка Гулівська та Біличин Барського району Вінницької області. Середня висота над рівнем моря 302 м. В селі є два ставки: верхній — Ньочків, нижній — Мочарський. Із зорянськими землями межують ліси державного і комунального значення: на північному сході від села — Дубина, на південному сході — Кацапський, на півночі — Осламівський, на півдні — Лісок, на сході — Зруб.
Офіційна символіка села
Історія
Походження назви Назва села походить від слова «зоряне» — поселення розміщене під яскравим зоряним небом. Первісна історична назва села — Курники (Куреники, Курниківці), перейменоване в Зоряне Указом Президії Верховної Ради УРСР від 15 серпня 1966 року.
Євфимій Сіцінський, посилаючись на старожилів, допускав походження назви села від того, що на місці поселення були пасіки серед великих лісів, а біля пасік жили в куренях пасічники, через що село стало називатись «Куреники» або «Курники». В листі курницького священика Йосипа Ломницького, від 23 листопада 1857 року начальнику Подільської губернії Пфелеру, село названо «Куреники».
Від заснування до XX століття Заснування села, на думку Є.Сіцінського, можливо, відбулося на початку 18 століття, після закінчення панування турків на Поділлі. Раніше ніяких відомостей про це поселення в документах історик не знайшов.
Відомий український історик Микола Крикун у науковій праці «Подільське воєводство у XV—XVIII століттях» наводить інші дані щодо села Курники та сусідніх населених пунктів — Ломачинці, Говори, Осламів, посилаючись на відповідні джерела. В історичних документах село назване Курниківці (Kurnikowce). Вчений подає відомості про шляхетський маєток у селі Курниківці у хронологічному порядку.
Подільське воєводство у XV—XVIII століттях. Летичівський повіт, шляхетські маєтки — Курниківці (Kurnikowce): Кам'янецька земська книга — 1604; Кам'янецька земська книга — 1610; Кам'янецька земська книга — 1627; Подимний реєстр — 1629; Кам'янецька земська книга — 1637; Поголовний реєстр — 1662; Подимний реєстр — 1667; Комісарський реєстр — 1678.
М.Крикун стверджує, що село існувало від кінця XVI ст. і від XVIII ст. в документах записано як Курники (Kurniki).
Археологічні знахідки на території села та в його околицях знарядь праці доби неоліту (IV тисячоліття до нашої ери), свідчать про заселення краю людьми здавна.
Старожили села розповідали, що в давнину населений пункт заселили мігранти з Галичини. До сьогодні в селі є багато людей з галицькими (лемківськими) прізвищами, що зазнали незначної трансформації: Бабії, Боднарі, Грицаки, Демчуки, Дзюраки, Заболотні, Козловські, Левицькі, Луцаки, Марисики, Павлюки, Пахольчаки, Стецюки, Червонюки, Швеці, Шевчуки, Шпаки, Юрчаки. Жителі села майже до початку 80-х років минулого століття в своїй мові широко використовували діалектичні слова галицького та польського походжень.
Після поновлення польської колонізації село Курники належало Тречеським, а на початку XIX ст. Бржозовським. Карл (Кароль) Феліксович Бржозовський (1779—1862) одружився з Ксаверією Тречеською (1775—1871) і отримав як придане ломачинський ключ, у який входило село Курники. Карл Бржозовський був добрим господарем і організатором, під кінець свого життя належав до найбагатших поміщиків Подільської губернії.
1770 року село, як і навколишні населені пункти, зазнало людських втрат від епідемії холери.
В результаті другого поділу Речі Посполитої у 1793 році, Поділля відійшло до Російської імперії. В травні 1795 року утворено Подільську губернію. Село Курники ввійшло до складу Осламівської волості Ушицького повіту.
В даних Подільського Губернського Комітету для розгляду і складання інвентарів в поміщицьких маєтках, станом на 1845 рік, зазначено, що в курницької поміщиці Ксаверії Бржозовської останньої ревізії рахувалось селян: чоловіків — 295; жінок — 260, а насправді в інвентарній справі показано: чоловіків — 322, жінок — 285. В тому числі: працюючих чоловіків — 158, працюючих жінок — 136; хазяїв: тяглових — 51, не тяглових — 38, бурлаків — 12. Із загальної кількості землі в 1104 десятини 346 сажнів, у селян було: присадибної і для городів — 92 дес. 540 саж., орної — 459 дес. 202 саж., сінокосів — 154 дес. 182 саж.
Крім цього селяни користувалися лісом для будівництва і ремонту господарських будівель, випасали худобу на парових полях і лугах після збирання сіна.
Середній врожай на глинистих ґрунтах в 1850 році становив: пшениці — 5, гороху — 5, жита — 6, ячменю, вівса, гречки — по 3, проса — 12 цнт/га.
В 1854 і 1856 роках селяни села Курники постраждали від сильного градобою, а 1855 року зазнали великих випробовувань від неврожаю хліба. Зважаючи на злиденність селян, поміщик відпускав їх на заробітки.
З 1856 року господарські справи у Курниках вирішує Зенон Карлович Бржозовський.
В 1859 році в поміщицькому селі Курники нараховувалось 91 оселя і проживало 398 чоловіків та 355 жінок.
В березні 1862 року власником села Курники, як і ломачинського ключа (Калюсик, Курники, Ломачинці) і більшості володінь Карла Бржозовського офіційно став Зенон Бржозовський (1806—1887).
Після смерті Зенона Бржозовського в 1887 р. у спадок вступив його син Іван (Ян) Зенонович Бржозовський (1844—1917).
Іван Бржозовський, що був одружений з Оленою Грохольською (1845—1922), крім ломачинського ключа отримав від батька Жабокрич з маєтком, Попелюхи, Крикливець, Іллівку, Тарнавку, Цибулівку, кедрасовський ключ на Поділлі, маєток в Польщі, успадкував садибу в Одесі, галерею італійських картин і палац в Кракові.
Церковно-Єпархіальна школа у селі відкрита 1888 року.
В січні 1891 року 112 хазяїв Курників одержали від Подільського селянського банку велику, як на той час, позику в сумі 16740 рублів. Селяни зобов'язалися сплатити позику до 1 січня 1905 року. Через низьку врожайність, невеликі статки господарі не змогли своєчасно повернути кредит банку.
1893 року в селі було 214 осель, у яких проживало 1139 осіб.
ХХ ст. — поч. ХХІ ст. На початку XX століття в Курниках проживало 1327 осіб, з них 10 католиків і 16 євреїв.
У січні 1905 року в селі Курниках відбувся суд, де було розглянуто справи 112 хазяїв, які не сплатили пеню Подільському селянському банку за взяту позику в 1891 році. Усіх господарів було зобов'язано повернути банку борг у встановлені судом терміни.
Селяни важко працювали на поміщика, а також у своїх господарствах. Їх зобов'язували три дні на тиждень безплатно виконувати примусові роботи на пана (повинність): відбувати нічний караул в селі і в полі; сторожувати на фермі; поливати по черзі тютюн, капусту, огірки; обробити 1,5 шнура конопель, випрясти 4 мотки пряжі, стовкти 2 корці проса тощо. За невиконання повинностей селян карали.
Перевагами столипінської реформи, через малі статки, хазяї села не скористалися, 1907 року на хутір відділився лише один селянин — Іван Дзюрак. Хутір знищено, на згадку нащадкам залишилася тільки назва урочища — «Юзищина», на честь Юзі, дружини господаря.
Хвиля вільнодумства і свободи, викликана Лютневою революцією в Петербурзі, через три місяці докотилася й до віддаленого села. В кінці травня 1917 року селяни Курників самовільно випасали худобу на полі пшениці поміщика Івана Бржозовського. Пан наказав своєму економу і стражникам загнати худобу в село Ломачинці на обору. Поміщик зажадав контрибуцію — по п'ять золотих за кожну тварину. Селяни відмовились. Три дні пан утримував худобу селян, у тому числі й недоєних корів. Врешті, хазяї здалися і погодилися заплатити контрибуцію пану за 300 голів худоби. Проте знайшлися месники, що озброїлись і перестріли 27 травня пана з прислужниками, які поверталися з Курник в Ломачинці. Вони вбили пана, кучера та двох стражників, забрали золото і гроші.
7 (20) листопада 1917 року, відповідно до Третього Універсалу Української Центральної Ради, увійшло до складу Української Народної Республіки.
В січні 1918 року в Ушицькому повіті було встановлено радянську владу. Але влади швидко змінювались: Центральна рада, Гетьманщина, Директорія, Радянська влада, знову Директорія.
Начальна команда Української Галицької Армії в деннику від 1 серпня 1919 року доповідала, що «… після десятиденного відпочинку зрушено І і ІІІ Корпуси з дислокованих місць. Протягом вчорашнього і нинішнього дня бригади 1 Корпусу займають: 5 Бригада район Гулі — Ялтушків, 6 Бригада Калюсик — Говори — Курники, 9 Бригада район Охрімівці — Віньківці, 10 Бригада район Дашківці — Женишківці».
В грудні 1919 року петлюрівців змінили денікінці. Протягом першої половина 1920 року територію повіту окупували білополяки, які вели себе зухвало і жорстоко. Жителі села сповна пережили страждання, принесені громадянською війною і частою зміною влад. В листопаді 1920 року на території Поділля остаточно встановилася радянська влада.
В березні 1923 року, у результаті нового адміністративно-територіального поділу, утворено Віньковецький район і село Курники ввійшло до його складу. В цьому ж році в селі утворено Раду селянських депутатів, яку очолив І. Г. Лисюк, а також комнезам (комітет незаможних землевласників). 1924 року в селі розпочалася активна боротьба з неписьменністю, у лікнепі навчались читати, рахувати і писати особи віком від 10 до 50 років.
В 1928 році активісти села прагнули побороти самогоноваріння, проте навіть начальник міліційного відділення району (на той час Затонського) попав у Курниках в лабети «зеленого змія». За зловживання, дискредитацію влади і пияцтво був засуджений до 8 років позбавлення волі.
Безвихіддю, розпачем і насиллям в селянські оселі ввірвалась колективізація. В 1930—1934 роках в селі були розкуркулені 10 господарств, окремих хазяїв судили, майно конфіскували, а деякі родини вислали за межі України. В січні 1930 року в селі було утворено колгосп «Червоний серп», його головою став Івасюк Г. І.
Важке горе довелося пережити жителям села в період голодомору 1932—1933 років. В селі масового голоду не було, але від недоїдання помирали діти і люди похилого віку. Нащадкам вдалося встановити прізвища 24 жителів села — жертв голодомору. 23 листопада 1932 року бюро Затонського райкому КП (б) У порушило клопотання про занесення на «Чорну дошку» області за невиконання плану хлібозаготівлі Курницьку сільську раду. З 24 листопада у селі припинилася торгівля промтоварами до того часу, поки село не почне «чесно виконувати свої зобов'язання перед робітничим класом і Червоною армією із здачі хліба».
Не обминули жителів села Курники і репресії тридцятих років, зокрема Коломійчука Г. В. і Дереша П. Ф. за контрреволюційну діяльність було розстріляно, а Козловського М. П. — вислано в Казахстан.
У 1937 році розпочала роботу початкова школа. Дітей вчили грамоти два вчителі. Не зважаючи на труднощі та щоденний страх, життя селян ставало заможнішим. В колгоспі 1938 року з'явилися перші трактори, які обслуговували сільські трактористи Грицак Ф. О., Павлюк П. Г., Дзюрак Ф. І., на ланах господарства зросла урожайність сільськогосподарських культур. Ланка Ксенії Червонюк виростила по 500 ц/ га цукрових буряків. Ланкова разом з трактористом Федором Грицаком були учасниками ВДНГ у Москві. На період жнив у селі щорічно працювали дитячі ясла. До послуг селян сільська влада надала клуб на 150 місць, перероблений з корчми.
24 грудня 1939 року жителі села вперше брали участь у виборах до місцевих Рад депутатів трудящих усіх рівнів.
Проте всі надбання мирної праці перекреслила війна 1941 року. На фронт були мобілізовані 213 жителів села Курники, окремі з них у складі частин 37-го і 49-го стрілецьких Корпусів на початку липня дві доби стримувала шалений наступ фашистів північніше Тернополя.