Стоунволлські бунти, або Стоунволлське повстання () — серія безладів і спонтанних демонстрацій проти поліційного рейду, які почалися в ніч на 28 червня 1969 року в гей-барі Стоунволл-інн на Крістофер-стріт (Гринвіч-Віллидж, Нью-Йорк). Ці зіткнення часто наводяться як перший випадок в історії, коли представники ЛГБТ+ спільноти здійснили опір узаконеній державою системі переслідування сексуальних та гендерних меншин. Вважається, що бунти стали визначальною подією, що ознаменувала собою початок масового руху за дотримання прав ЛГБТ+ людей у США та в усьому світі. За словами історика Девіда Картера, згадані події «стали для гей-руху тим же, чим падіння Бастилії стало для початку Великої французької революції».

У 1950-1960-ті роки гомосексуали в США зазнавали значної дискримінації. Ранні правозахисні ЛГБТ±групи прагнули довести, що геї могли бути асимільовані в суспільстві, і дотримувалися неконфронтаційної стратегії. Проте кінець 1960-х років став дуже гостро дискусійним: він відзначився активізацією безлічі громадських рухів, таких як рух афроамериканців за громадянські права, феміністський, контркультурний і антивоєнний рухи. Ця соціальна активність разом з ліберальним суспільним середовищем Гринвіч-Віллидж виступили каталізатором Стоунволлських бунтів.

У 1960-х роках поліційні рейди на гей-бари в США були звичною справою. Але в червні 1969 року поліція швидко втратила контроль над ситуацією, оскільки біля Стоунволл-інн зібрався натовп, що несподівано вчинив опір. Це зіткнення в наступні дні продовжилося в масових протестах і безладах. Впродовж декількох тижнів жителі гей-кварталу швидко організувалися в групи активістів, що концентрували зусилля на створенні місць для геїв і лесбійок, де можна було б відкрито говорити про свою сексуальну орієнтацію, не боячись при цьому бути заарештованими.

Після Стоунволлських бунтів геї і лесбійки Нью-Йорка здолали гендерні, класові відмінності, відмінності поколінь, тощо, ставши згуртованою спільнотою. Впродовж шести місяців були сформовані дві правозахисні гей-організації, що концентрувалися на активній протестній тактиці, і засновані три газети для підтримки прав геїв і лесбійок. Впродовж кількох років організації із захисту прав гомосексуалів були засновані в США і в усьому світі. 28 червня 1970 року на згадку про бунти проведені перші маніфестації прайду в Нью-Йорці, Лос-Анджелесі, Чикаго, Сан-Франциско, Атланті і Торонто. Пізніше подібні марші були організовані в інших містах і країнах. Сьогодні прайди проводяться щорічно в усьому світі влітку (найчастіше наприкінці червня).

Передумови

Становище гомосексуалів у США в XX столітті Американські представники ЛГБТ±спільноти в 1950-х і 1960-х роках зіткнулися з більш антигомосексуальною правовою системою, ніж геї і лесбійки в деяких країнах соціалістичного табору. В ті часи гомосексуальні дії навіть між дорослими людьми за взаємною згодою, що відбуваються в приватних будинках, були кримінальним злочином на всій території США (за винятком Іллінойсу, що декриміналізував їх у 1961 році). У двадцяти штатах існував закон, за яким будь-яку людину можна було затримати за підозрою в гомосексуальності. У штатах Пенсільванія і Каліфорнія особи, запідозрені в гомосексуальності, могли бути поміщеними до психіатричної установи на все життя. У спробах вилікувати гомосексуальність психіатрами використовувалися кастрація, , гіпноз, електросудомна терапія і лоботомія.. Гомосексуали були вимушені вести подвійне життя, зберігаючи свої особисті почуття в таємниці від усіх.

Після соціальних потрясінь Другої світової війни багато людей у США сильно прагнули «відновити довоєнний громадський порядок і утриматися від змін». Сенатор-республіканець Джозеф Маккарті, натхненний антикомуністичними настроями в суспільстві, почав кампанію з репресій проти інакодумців (комуністів, соціалістів, анархістів тощо) в уряді, армії та інших фінансованих урядом США організаціях і установах. Серед жертв національної істерії опинилися, в тому числі, представники та представниці ЛГБТ+. Зокрема, заступник держсекретаря Джеймс Е. Вебб у своїй доповіді зазначав, що «у тих, хто бере участь в явних збочених актах, відсутня емоційна стійкість, властива нормальним людям». Геїв і лесбійок звинувачували у схильності до злочинів і загрозі державній безпеці. В ході цієї кампанії, в період з 1947 по 1950 роки, 1700 геям і лесбійкам було відмовлено в прийомі на роботу, 4380 осіб було звільнено зі збройних сил, 420 осіб — з урядових структур.

Упродовж 1950—1960-х років ФБР і поліція складали списки відомих гомосексуальних людей, установ, які були до них прихильні, а також їхніх родичів і друзів. Американська поштова служба стежила за адресами, звідки відправлялися матеріали гомосексуального характеру. Не відставали й органи місцевого самоврядування: бари, що обслуговували геїв та лесбійок, було закрито, клієнтів барів арештовували, а їхні світлини наступного ранку друкувалися в газетах. За наказом чиновників з мерії проводилися зачистки кварталів, парків, барів і пляжів для геїв. Поза законом стало носіння одягу протилежної статі. З навчальних закладів звільняли педагогів, запідозрених у гомосексуальності. Тисячі чоловіків і жінок піддавалися публічним приниженням, фізичним переслідуванням. Людей звільняли, ув'язнювали або насильно поміщали до психіатричних лікарень.

У 1952 році Американська психіатрична асоціація (АПА) внесла гомосексуальність до Діагностичного і статистичного посібника з психічних розладів як соціопатичний розлад особистості. Провівши 1962 року всебічне дослідження гомосексуальності, АПА підтвердила її включення до числа розладів, кваліфікувавши як патологічний страх перед протилежною статтю внаслідок травми, отриманої в дитинстві. Ця точка зору набула широкого впливу в медичному середовищі. Хоча ще в 1956 році психологиня та сексологиня Евелін Гукер провела дослідження, які показали відсутність відмінностей у психічному здоров'ї між гомосексуальними і гетеросексуальними чоловіками. Дослідження Гукер стали широко відомими в медичному співтоваристві і принесли їй неймовірну популярність у тодішній лесбі-гей спільноті. Проте, попри це, гомосексуальність була виключена зі списку хвороб тільки в 1973 році, а досягнення науки десятиліття залишалися надбанням практично лише фахівців.

«Гомофільний» рух і безлад у «Кафе Комптона»

У відповідь на такий стан речей незалежно одна від одної створюються перші дві гей-організації. 1950 року в Лос-Анджелесі комуністичний активіст Гаррі Гей організовує Товариство Маттачіне (), названого на ім'я групи акторів французького Театру Масок (). Спільнота надавала юридичну і психологічну допомогу геям і лесбійкам, а також проводило просвітницьку діяльність. Товариство Маттачіне вимагало від своїх членів респектабельності в зовнішньому вигляді і благопристойності в поведінці, вважаючи тим самим показати суспільству, що геї і лесбійки є нормальними людьми, що нічим не відрізняються від гетеросексуальних персон. 1955 року в Сан-Франциско вісім жінок організували спільноту для лесбійок Дочки Білітіс (). Спочатку спільнота об'єднувала любительок танців, проте згодом їхні цілі і методи стали збігатися з Товариством Маттачіне. Цей рух дістав назву «Гомофільного».

Перше протистояння Товариства Маттачіне і держави сталося у 1953 році, коли Американська поштова служба відмовилася розсилати серпневий номер журналу One, в якому йшлося про рівність шлюбу. Служба послалася на те, що журнал мав непристойний зміст. Справа дійшла до Верховного суду, який у 1958 році ухвалив, що журнал One може поширюватися поштою, оскільки має непрозору упаковку.

«Гомофільний» рух зростав і поширювався по всій країні із заходу на схід. Члени організацій почувались сміливіше. Першою спільнотою на східному узбережжі стало засноване Френком Камені Товариство Маттачіне, Вашингтон. Камені був звинувачений в «гомосексуальності» і з ганьбою звільнений з лав армії США. Після цього він подав заяву до суду з вимогою відновити його, проте справу програв. Камені уперше став відкрито стверджувати, що гомосексуальні люди нічим не відрізняються від гетеросексуальних. Його основною метою стало виключення гомосексуальності зі списку психічних захворювань. 1965 року, натхненний рухом за права геїв і лесбійок, Камені вперше організував серію пікетів проти дискримінації. Пікети пройшли навпроти Білого Дому, а також інших урядових будівель. За часом ці пікети збіглися зі зростаючою кількістю протестів проти війни у В'єтнамі. Така сміливість налякала багатьох геїв, у тому числі і частину засновників Товариства Маттачіне . До кінця 1960-х років частота пікетів і зіткнень з поліцією тільки зростала.

В той же час у суспільстві відкритіше почали з'являтися люди, що не відповідають загальноприйнятим гендерним стереотипам: жіночні чоловіки і мужні дівчата, а також чоловіки і жінки, що переодягаються в одяг і ведуть спосіб життя осіб протилежної статі (відкриті трансгендерні та небінарні персони, квіри, дрег-квіни, та ін.). Це викликало крайнє невдоволення з боку Товариства Маттачіне і Дочок Білітіс, які продовжували стверджувати, що гомосексуали не повинні «виділятися» серед звичайних людей. Ці організації вважали, що подібна поведінка і зовнішність дискредитує ідею боротьби за свої права і провокує арешти.

Перші відкриті сутички ЛГБТ+людей з поліцією були відмічені ще в 1959 році. 1966 року поліція прибула в Кафе Комптона, щоб заарештувати чоловіків за носіння одягу протилежної статі. Локальний конфлікт дуже швидко переріс у відкрите протистояння з власниками кафе. Друзі заарештованих влаштували в кафе справжній погром. Під гарячу руку потрапляло все: від тарілок і чашок, до дзеркал і вікон. Наступної ночі, коли власники кафе вставили розбиті вікна і дзеркала, погром повторився зі ще більшою силою. Кафе було практично «стерте з лиця землі» І так тривало до тих пір, поки заарештованих не відпустили. Вважається, що цей конфлікт ознаменував собою початок трансгендерного руху в Сан-Франциско.

Гринвіч-Віллидж

Після Другої світової війни у Нью-Йорку було побудовано два нові райони — Гринвіч-Віллидж і Гарлем, в яких селилися чоловіки і жінки, що відслужили в армії. Незабаром ці райони перетворилися на анклави геїв і лесбійок, описаних в газетних публікаціях як «коротко підстрижені жінки і довговолосі чоловіки» (що порушували гендерні стереотипи). Усередині цих анклавів за наступні два десятиліття утворилася власна субкультура. З часом Гринвіч-Віллидж став центром культурної революції. Він став притулком для людей богеми і радикальних політичних діячів, а також одним з центрів руху біт-покоління (Джек Керуак, Аллен Гінзберг, Вільям Барроуз, Ділан Томас) і фольк-року (The Mamas & the Papas, Боб Ділан, Саймон і Гарфанкел).

У Нью-Йорку відкривалися численні гей-бари, які було вкрай важко контролювати, і уряд міста видав дискримінаційний указ про заборону вживання геями алкоголю. На початок 1960-х років мер Роберт Вагнер-молодший, який постійно проявляв заклопотаність іміджем міста в рамках підготовки до Всесвітньої виставки 1964 року, організував безпрецедентну кампанію з позбавлення Нью-Йорка від гей-барів. По усьому місту працювали перевдягнуті поліцейські. Вони провокували геїв на купівлю алкоголю і тут же заарештовували їх, оскільки геям було заборонено вживати алкоголь. У разі ж, якщо геї не бажали пригощати «нових друзів», поліцейські пропонували, що куплять алкоголь самі, а потім заарештовували їх, але вже за статтею «Підбурювання». У обох випадках у барі, де відбувалися арешти, відкликалася ліцензія. Поліцейські у своєму бажанні «очистити місто від геїв» доходили до абсурду. Одного разу New York Post описала історію арешту в роздягальні спортзалу. Переодягнутий поліцейський схопив незнайомця за промежину і почав стогнати. Коли людина запитала того, що стогнав, чи усе з ним в порядку, він був тут же заарештований. Адвокати вкрай рідко бралися за подібні справи, оскільки боялися бути заарештованими за підозрою в гомосексуальності.