Національний парк Грейт-Смокі-Маунтінс (, МФА ) — національний парк, складова частина біосферного резервату та природний об'єкт Світової спадщини ЮНЕСКО, розташований в центральній частині (який можна дослівно перекласти як «Великі Димчасті гори») гірської системи Аппалачі. Адміністративно парк розташований в штатах Північна Кароліна та Теннессі, кордон між якими проходить серединною частиною хребта. За даними федеральної Служби національних парків США, Грейт-Смокі-Маунтінс є найвідвідуванішим національним парком на території цієї країни — наприклад, 2014 року в ньому побувало більше 19 млн осіб, що більше ніж удвічі перевищує кількість відвідувачів другого за популярністю Гранд-Каньйону. Через територію заповідної зони проходить так звана Аппалачська стежка () — найдовший безперервний пішохідний маршрут у світі та один з найвідоміших у США, що проходить уздовж цієї гірської системи від штату Мен до Джорджії.

Парк було засновано 1934 року рішенням Конгресу США, а 1940 року про його відкриття для відвідувачів офіційно оголосив президент Франклін Делано Рузвельт. Загальна площа парку становить 2108 км² (814 кв. милі), що робить його однією з найбільших охоронних природних зон в східній частині США. Основні в'їзди розташовані вздовж магістралі U. S. Highway 441 (відомої в межах парку як «Newfound Gap Road») в містах Гетлінбург та Черокі. Саме завдяки існуванню цієї дороги, що в першій половині XX століття була однією з найбільших, які перетинають Аппалачі, в'їзд на територію Грейт-Смокі-Маунтінс залишається безкоштовним, на відміну від переважної більшості інших національних парків США.

Географія

Географічне положення Національний парк Грейт-Смокі-Маунтінс розташований на схилах , який, у свою чергу, відноситься до району Блу-Ридж-Маунтінс () в південній частині гірської системи Аппалачі, на сході Північної Америки.

Територія парку адміністративно підпорядкована кільком округам штатів Північна Кароліна і Теннессі: Суейн, Гейвуд, Севі, Блант та Кок. Вона приблизно порівну поділена між штатами: 1118,32 км² (276 344 акри) відносяться до Північної Кароліни та 990,44 км² (244 742 акри) — до Теннессі. Управлінням парку займається федеральне відомство — Служба національних парків США. Із сходу й півдня до Грейт-Смокі-Маунтінс прилягають ще кілька природоохоронних зон, що мають статус державних заповідників (): , та . На південному сході Грейт-Смокі-Маунтінс межує з індіанською резервацією Квалла, центром якої вважається місто Черокі. Інші примітні населені пункти в околицях парку — міста Гетлінбург, Піджон-Фордж, Севьєрвілл, Таунсенд, Брайсон-Сіті та Силва.

Перепад висот — від 256 м (840 футів) над рівнем моря в районі струмка Абрамс-Крик («Abrams Creek») до 2025 м (6643 фута) на вершині гори Клінгменс-Дом («Clingman's Dome»). Інші значущі вершини парку — Гюйо («Mount Guyot», 2018 м), ЛеКонт («Mount Le Conte», 2010 м), Кефарт («Mount Kephart», 1895 м), Коллінз («Mount Collins», 1886 м).

У парку беруть початок декілька річок і струмків, більшість яких є частиною басейну річки Теннессі. Найбільші потоки — річка Оконалуфті («Oconaluftee»), струмки Гейзл-Крик («Hazel Creek»), Ігл-Крик («Eagle Creek»), Форні-Крик («Forney Creek») на півдні, річки Літл-Піджн-Рівер («Little Pigeon River»), Літтл-Ривер («Little River») та струмок Абрамс-Крик на півночі.

Геологія

Парк Грейт-Смокі-Маунтінс розташований на схилах південної частини Аппалач, що є вододілом між Атлантичним океаном та басейном Міссісіпі.

У кінці докембрію в процесі тривалого зіткнення плит земля в цьому місці почала підніматися, й з часом виникло доісторичне нагір'я, що складалося зі скельних порід — граніту та гнейсу. Нині залишки цих порід можна побачити в південно-східній частині парку в районі долини річки Ревен-Форк («Raven Fork») та у верхній течії річки Тукасіджи («Tuckasegee») між містами Черокі та Брайсон-Сіті. З плином часу в результаті ерозії ця височина почала руйнуватися, й скупчення осадових порід, утворених сумішшю глини, мулистих відкладень, піску, гальки та невеликої кількості карбонату кальцію, стали вимиватися на дно прилеглих улоговин, утворивши декілька шарів загальною товщиною понад 14 км (9 миль). Вік найдавнішого шару осадових відкладень у парку датується близько 545—800 млн років, пізнішого — в епоху палеозою 450—545 млн років тому.

Під дією тепла й тиску скупчення пухких порід зазнало метаморфозу — мінеральних та структурних змін, утворивши неоднорідну за своїм складом формацію, що отримала назву «Ocoee Supergroup». Різниця в типах порід, що характеризують цю формацію, пояснюється відмінностями кліматичних та топографічних умов, під впливом яких проходило їхнє утворення. В покладах пісковика глинистого сланцю у північно-західній частині парку можна знайти нори й сліди черв'яків, а також раковини ракоподібних, що жили колись на мілководді праморя. У відкладеннях вапняка в долині Кейдс-Коув знаходять скам'янілості, вік яких оцінюється в 450 млн років.

У періодж між 310 та 245 млн років тому східний край Північно-Американської тектонічної плити зіткнувся з Африканською плитою, в результаті чого виник новий суперконтинент, описаний під назвою Пангея. Це зіткнення, яке супроводжується землетрусами, призвело до виникнення гірської системи Аппалачі, що простяглася вздовж східного узбережжя Північної Америки від Алабами до Нової Шотландії. Початкові пласти осадових порід зазнали деформації, утворивши складки, стиснення або розриви. Величезні маси найдавніших скельних порід, похованих на великій глибині, були зрушені в північно-західному напрямку вздовж новоствореного горизонтального зсуву, що отримав назву «Great Smoky Fault», було винесено поверх пізніших осадових утворень. Згодом плити знову розійшлися, а Пангея розпалася на окремі континенти, що поступово набули сучасних обрисів.

Молоді Аппалачі були значно вищими, ніж зараз: за висотою їх можна було порівняти зі Скелястими горами на заході Америки. Як і в першому випадку, дія льоду, вітру й води призвела до поступового руйнування гір. Найстійкіші до ерозії кристалічні породи, такі як метапісковик, утворили сильно порізані вершини, а пухкіші метаморфізований алеврит і сланці вимивалися в бік Атлантичного океану й Мексиканської затоки. З часом вони стали основним компонентом нинішніх приморських пляжів.

Клімат Клімат в околицях національного парку помірний, загалом характеризується м'якою зимою та жарким вологим літом. У середньому, найтеплішим місяцем вважається липень, найхолоднішим — січень. За спостереженнями в районі Гетлінбурга (нижня частина парку), максимальна температура — +41,1 °C — була зареєстрована 29 червня 1936 року, мінімальна — -27,8 °C — 21 січня 1985 року.

Зима триває з середини листопада до лютого, при цьому приблизно в половині днів температура сягає +10 °C і вище. У нічний час типові приморозки. В окремі періоди можливі екстремальні зниження температури аж до -29 °C, особливо у верхній частині парку, при цьому густі снігопади на верхніх схилах нерідко контрастують з теплою погодою біля підніжжя гір. Сніговий покрив у горах типовий у січні — лютому, його товщина на вершині Клінгменс-Дом може досягати 660 мм.

Весна з березня по травень, характеризується частими й різкими перепадами погоди, особливо в березні: безхмарне небо протягом декількох годин може змінитися густим снігопадом. Середній максимум у першій половині весни в долинах досягає 16 °C, середній мінімум 6 °C. При цьому вночі температура нерідко опускається нижче нуля. Починаючи з середини квітня, середні денні температури підвищуються до 20 і вище градусів, приморозки в пониззі стають нечастим явищем, хоча на вершинах трапляються частіше. У квітні стають звичайними післяполуденні дощі, норма опадів при цьому досягає 135 мм У травні температура стає ще теплішою: денні максимуми варіюють в межах 20-30 °C, мінімуми в межах 5-15 °C. Середній рівень опадів у травні порівняємо з квітневим.

Літо дуже жарке, вологе триває з червня по серпень. Влітку над горами можна часто побачити серпанкову завісу, що утворюється в результаті охолодження теплого вологого повітря, яке приходить з боку Мексиканської затоки, саме цей серпанок і дав назву горам «димчасті». У другій половині дня звичайними є зливові дощі й грози, щомісячна норма опадів у долинах досягає 145, а на вершинах 211 мм. Температура в нижній частині парку нерідко перевищує 30 °C, однак у верхній вона помітно нижче і більш сприятлива для людини. Так, на вершині гори ЛеКонт (2010 м над рівнем моря) ніколи не було зареєстровано температур вище 26 °C.

Осінь — з вересня по середину листопада, характеризується ясною погодою та пониженням температури. Теплі дні змінюються прохолодними ночами, середні максимуми варіюють від 24-28 °C у вересні до 13-18 °C в листопаді. Перші приморозки найчастіше настають в кінці вересня, а в кінці листопада середня нічна температура зазвичай опускається до нуля. Осінь — найсухіша пора року, опади випадають рідко. Постійний сніговий покрив на вершинах можливий з початку листопада.

Історія

На відміну від західної частини США, де перші в історії країни (і світу) національні парки на кшталт Йеллоустона були створені на незаселених землях, що були під контролем федеральної влади, створення парку Грейт-Смокі-Маунтінс спочатку вимагало значних капіталовкладень для викупу приватизованих ділянок у численних фермерів та комерційних підприємств.

До приходу європейців землі, на яких нині розташований парк Грейт-Смокі-Маунтінс, населяли північноамериканські індіанці, що належать до народу черокі. Першими з європейців південну частину Аппалачів досліджувала експедиція іспанського мореплавця і конкістадор Ернандо де Сото, який 1540 року шукав у цих місцях золото. Хоча учасники експедиції, очевидно, не були власне на території теперішнього парку, вони, безперечно, могли бачити його найпомітніші вершини — Клінгменс-Дом, Гюйо, ЛеКонт та Каммерер. Європейці принесли з собою віспу, яка виявилася смертельною для незнайомих з нею місцевих жителів.

З 1775 року вивченням природи південних Аппалачів почав займатися відомий натураліст Вільям Бартрам, а ще через 20 років у долині річки з'явилося перше фермерське господарство. Перше неіндіанське поселення було засновано приблизно в 1818—1821 роках у внутрішній долині Кейдс-Коув («Cades Cove»); окремі хати й церкви XIX — першої половини XX століть збереглися і користуються популярністю у туристів.

1830 року президент США Ендрю Джексон підписав закон про переселення індіанців (), яким було покладено початок насильницького виселення корінних жителів у необжиті райони країни на захід від річки Міссісіпі (туди, де нині штат Оклахома). Більша частина індіанців погодилася на запропонований владою «обмін землями», проте декілька сотень людей, що відкололися від них, воліли сховатися в печерах та на важкодоступних гірських схилах, де згодом і був створений парк. Згодом цим індіанцям було дозволено залишитися в Північній Кароліні, а їхні нащадки утворили східну гілку черокі й донині живуть у індіанській резервації Квалла-Боундарі («Qualla Boundary»), створеній на південний схід від межі заповідної зони.

З появою європейського населення в гірських лісах почала швидко розвиватися індустрія заготовки деревини — спочатку її сплавляли річкою з бурхливою течією «Little River», а починаючи з 1901 року транспортували невеликою залізницею, що отримала назву «Little River Railroad». Ця гілка залізниці між містечком Елкмонт («Elkmont», в даний час тут розташовуються паркова єгерська станція і кемпінг) і розташованим біля підніжжя гір містечком Меривилл діяла аж до 1939 року.