Сер Дже́ффрі Інграм Те́йлор (; 7 березня 1886 року, Сент-Джонс-Вуд, Лондон — 27 червня 1975 року, Кембридж) — британський фізик, математик та фахівець з гідродинаміки й теорії хвиль, член Лондонського королівського товариства (1919).
Його біограф, Джордж Бечелор, схарактеризував Дж. І. Тейлора як «одного з найвидатніших вчених у цьому (XX-му) столітті»G. K. Batchelor The Life and Legacy of G. I. Taylor (1994), p. 1. ISBN 0-521-46121-9The Life and Legacy of G. I. Taylor, by George Batchelor, Cambridge University Press, 1994 ISBN 0-521-46121-9Taylor, Geoffrey Ingram, Sir // Scientific papers. Edited by G.K. Batchelor, Cambridge University Press 1958-71. (Vol. 1. Mechanics of solids — Vol. 2. Meteorology, oceanography, and turbulent flow — Vol. 3. Aerodynamics and the mechanics of projectiles and explosions — Vol. 4. Mechanics of fluids: miscellaneous papers)..
Родина Джефрі Тейлор народився в Сент-Джонс-Вуд, районі Вестмінстера — західної частини центру Великого Лондона. Його батько, Едвард Інграм Тейлор (народився 1855 р. в Паддінгтоні, Лондон) був художником-пейзажистом, проєктував і декорував приміщення океанських лайнерів, а його мати, Маргарет Буль (народилася в Ірландії близько 1859 року), походила з родини математиків. Вона була другою дочкою професора математики Джорджа Буля та Мері Еверест, племінниці сера Джорджа Евереста, який служив Генеральним геодезистом у Індії, і на честь якого названа найвища вершина світу Еверест.
Її сестра Алісія Буль Стотт стала відомою математикинею, сестра Люсі — професоркою хімії в Королівській вільній лікарні (Лондон), сестра Етель Ліліан Войнич — письменницею, яка написала популярний в СРСР роман «Ґедзь» (1893 року одружилася з Вілфрідом Войничем, діячем польського революційного руху, який втік із заслання з Сибіру).
Молодший брат Джеффрі Юліан, який народився близько 1889 року, став хірургом, а після звільнення з посади в лікарні університетського коледжу викладав кілька років у Хартумському університеті.
Освіта Джеффрі Тейлор навчався у підготовчій школі в Хемпстеді (північно-західна частина лондонського району Камден). І ще до її закінчення він захопився наукою, особливо після відвідання в одинадцятирічному віці циклу різдвяних лекцій про принципи електричного телеграфа в Королівському інституті — британській науково-освітній асоціації, основною метою якої є популяризація науки та проведення наукових досліджень. На одній з цих лекцій його познайомили з Вільямом Томсоном, і лорд Кельвін розповів йому, що товаришував з його дідом Джорджем Булем. 1899 р. Тейлор пішов до школи університетського коледжу (). 1905 р. він здобув стипендію для навчання в Триніті-коледжі в Кембриджі. Там він вивчав математику, відвідуючи лекції Гарді, Вайтгеда, Вітакера. Після здачі І математичної частини іспиту на звання бакалавра (трипосу) він перейшов до вивчення фізики і здав II частину трипосу з природничих наук. Потім він отримав стипендію для проведення досліджень під керівництвом Дж. Дж. Томсона. Першим його дослідженням було теоретичне вивчення ударних хвиль, в якому він розширив роботу Томсона і за яке здобув премію Сміта (з 1769 року її щорічно присуджують двом студентам-дослідникам з математики та теоретичної фізики в Кембриджському університеті). 1908 року за пропозицією Дж. Дж. Томсона він виконав експериментальну роботу на підтвердження квантової теорії. Провівши дослід з використанням надзвичайно слабкого джерела світла, він встановив, що фотони інтерферують «одні з одними». Це стало одним з перших доказів уявлень Ейнштейна-Планка про кванти світлаДелоне Н. Б. Квантовая природа вещества. — М.: ФИЗМАТЛИТ, 2008. — 208 с. — С. 200. — ISBN 978-5-9221-0867-6.. Завдяки цій науковій роботі з інтерференції світлаG.I. Taylor, Interference fringes with feeble light, Proc. Camb. Phil. Soc. 15, 114—115 (1909) Тейлор став в коледжі найвідомішим студентом з фізики.
Наукова діяльність 1910 року він став стипендіатом у Трініті-коледжі (і залишався ним до кінця життя), а наступного року був призначений на посаду «викладача з видатною міжнародною репутацією» з динамічної метеорології.
Після катастрофи трансатлантичного лайнера Титанік внаслідок зіткнення з айсбергом в Лондоні в 1913 році відбулася перша Міжнародна конвенція з безпеки життєдіяльності на морі. Одним з її рішень було створення Міжнародного льодового патруля () для попередження зіткнення кораблів з айсбергами на північноатлантичних маршрутах. Корабель «Scotia» був першим судном, яке було відправлено на таке патрулювання у 1913 році, і Тейлор служив метеорологом на ньому. Він скористався можливістю здійснити цілий спектр вимірювань тиску, вологості та температури. Його метеорологічні спостереження лягли в основу створення ним теоретичної моделі перемішування повітря, а стаття про турбулентність в атмосферіTaylor, G.I. 1915. Eddy Motion in the Atmosphere. Philosophical Transactions of the Royal Society of London. Series A, Containing Papers of a Mathematical or Physical Character 215(A 523):1-26 принесла йому премію Адамса в 1915 роціJ J O'Connor and E F Robertson Geoffrey Ingram Taylor .
З початком Першої світової війни Тейлора за його бажанням скерували на Королівський авіаційний завод у Фарнборо, щоб він застосував свої знання при конструюванні та експлуатації літаків, досліджуючи, зокрема, напруженний стан пропелерних валів. Одне з досліджень, яке Тейлор здійснив у 1915 році у співпраці з молодим А. А. Гріффітсом лягло в основу теорії Тейлора про дислокації, сформульованої й опублікованої пізніше, і теорії крихкого руйнування Гріффітса. Вони досліджували вплив концентрації напружень на тріщиноутворення й руйнування валів.
У Фарнборо Тейлор скористався нагодою і поєднав наукову роботу з отриманням кваліфікації пілота.
1917 року Тейлор покинув Фарнборо, щоб стати метеорологічним радником Королівського літального корпусу. Одним із його завдань, які він виконав, була допомога в організації нічних польотів, зокрема наведення літаків на бомбові цілі вночі.
В жовтні 1919 року Тейлор повернувся до читання лекцій з математики у Трініті-коледжі і розпочав нову фазу своєї дослідницької діяльності. У цьому ж році Кавендішським професором фізики в Кембріджі був призначений Ернест Резерфорд. Незабаром він і Тейлор стали близькими друзями. Резерфорд із задоволенням віддав Тейлору одну кімнати (поруч із власною), в якій він проводив експериментальну роботу протягом наступних 35 років (за згодою і наступників Резерфорда — Лоренса Брегга та Невілла Мотта. Однією з тем, над якою він працював на цьому етапі було застосування турбулентності в океанографії.
1923 року він був призначений науково-дослідницьким професором Королівської інституції Великої Британії. Це дало йому змогу зменшити до мінімуму час для викладання, яке не приваблювало йогоG K Batchelor, Geoffrey Ingram Taylor, Biographical Memoirs of Fellows of the Royal Society of London 22 (1976), 565—633., і повністю присвятити себе науковій діяльності в галузі механіки рідин, а також деформації кристалічних матеріалів в продовження його військової роботи у Фарнборо. Тут він розвинув теорію стійкості течій в'язкої рідини, створив напівемпіричну теорію турбулентності (теорія перенесення завихреності), дослідив однорідну й ізотропну турбулентність, виконав піонерські дослідження з теорії пластичної деформації.
На початку ХХ сторіччя теоретичними розрахунками (Майкл Поланьї, Яків Френкель) на основі моделі ідеальної кристалічної ґратки кристалів було встановлено, що теоретично розрахована міцність на декілька порядків перевищує міцність реальних кристалічних матеріалів. Щоб розв'язати цю суперечність, Джеффрі Тейлор, Еґон Орован, Майкл Поланьї, одночасно й незалежно один від одного в 1934 р. на основі теорії дислокацій, розробленої Віто Вольтеррою в 1905 р., припустили, що в процесі пластичної деформації кристалів беруть участь не всі атоми в площинах взаємного зміщення частин кристалів, а лише група атомів, яка належить дислокації. Тейлор подав свою статтюTaylor GI. The mechanism of plastic deformation of crystals. Part I-Theoretical. Proceedings of the Royal Society of London. 1934; 145(A):312-387 на кілька тижнів раніше в Proceedings of the Royal Society of London, проте, оскільки Zeitschrift für Physik публікувався швидше, статті ОрованаOrowan E. Zur Kristallplastizität. Über den Mechanismus des Gleitvorganges. Zeitschrift für Physik. 1934; 89:634-659 і ПоляніPolanyi M. Über eine Art Gitterstörung die einen Kristall plastich machen könnte. Zeitschrift für Physik. 1934; 89:660-664 вийшли першими. Це спільне відкриття стало вирішальним у розвитку сучасної металофізики: вперше було введено уявлення про дислокацію як носія пластичної деформації. За сучасним рівнем знань основним механізмом пластичної деформації кристалічних матеріалів (металів, металокераміки, кристалічних полімерів) є незворотний рух дислокацій, який зумовлює зміщення одних частин кристалу відносно інших.
Під час Другої світової війни Тейлор знову застосовував свій досвід і знання для вирішення такої військової проблеми, як поширення ударних хвиль під час повітряних та підводних вибухів. Ці знання стали у пригоді в 1944—1945 роках, коли Тейлор двічі по кілька тижнів відвідував Лос-Аламос до США у складі британської делегації в рамках Мангеттенського проєкту. У Лос-Аламосі він допоміг вирішити проблеми нестабільності імплозії при розробці атомної зброї, зокрема плутонієвої бомби імплозивного типу, застосованої в Нагасакі 9 серпня 1945 року. 16 липня 1945 року Тейлор був присутній в складі 10 осіб з «VIP-списку» генерала Леслі Гровза, які спостерігали за ядерним випробуванням «Трійці» з пагорба приблизно в 20 милях від вибуху.
Протягом кількох років після закінчення війни наукова робота Тейлора була присвячена глибокому дослідженню тих проблем військової тематики, які не були завершені внаслідок обмеженого часу для їх вирішення у воєнні роки і які дали величезний поштовх у розвитку механіки. Тейлор продовжував свої дослідження в Комітеті з аеронавігаційних досліджень, брав участь в розробленні надзвукових літаків.
1952 р. Тейлор досяг пенсійного віку науково-дослідницького професора Королівської інституції Великої Британії і вийшов у відставку. Його зарплата була знижена, але зміна посади абсолютно не змінила його високого наукового статусу, він і надалі протягом наступних двадцяти років проводив дослідження, зосереджуючись на проблемах, які можна було розв'язувати з допомогою простого обладнання. Його кімната в Кавендішській лабораторії та технічний помічник Уолтер Томпсон, який працював з ним протягом 40 років, були в його підпорядкуванні, оскільки він залишався до кінця життя стипендіатом Трініті-коледжа. Наступив новий період його творчої діяльності, коли він міг досліджувати нові й нетрадиційні проблеми у механіці рідин, покладаючись на власні уподобання і не підлягаючи зовнішнім впливам, як, наприклад, Комітету з питань аеронавігаційних досліджень. Він шукав нові проблеми в механіці рідин, які лежали за межами усталених досліджень.
У віці від 65 до 85 років він написав 47 наукових праць, більшість з яких є істотними у відповідних галузях науки, а частина — чистим науковим захопленням. Він зберіг у ці пенсійні роки свіжість підходу до вирішення проблем, оригінальність думкиBatchelor, G. K. (1976). «Geoffrey Ingram Taylor 7 March 1886 — 27 June 1975». Biographical Memoirs of Fellows of the Royal Society. 22: 565—633. doi:10.1098/rsbm.1976.0021.. Так, в 1964 р. він вперше описав феномен зміни форми крапель під впливом електричного поля. Вивчаючи вплив блискавки на дощові краплі, він встановив, що за відсутності поля краплі мають сферичну форму, а під його впливом отримують подобу голок. При цьому він теоретично розрахував головний параметр процесу електророзпилення — викривлення меніска в капіляр (конус Тейлора).
Приватне життя